Боєць 51-ї бригади: «Від смерті врятували мамині молитви»

Українці звиклися з війною, а вона триває. І ніде це так не відчутно, як у військових госпіталях. Тут життя має зовсім інший ритм: гостріше сприймається горе, немає дріб’язкових емоцій. 31-річний заболоттівчанин Ігор Головій приїжджає у Волинський обласний госпіталь для інвалідів війни щотри місяці. Іноді планово, частіше – коли вже несила терпіти біль.

Про це йдеться на сторінках щотижневої газети Волинські Новини № 25 (73).

На вечерю – вода з радіатора і сира кукурудза

Ігор – боєць колишньої 51-ї ОМБр, старший механік-водій, гранатометник. Був в АТО три місяці, з них – три дні в російському полоні. Він не дуже уявляв, що його чекає. Здогадувався: легко там не буває. А рідні Ігоря навіть не знали, у яке пек­ло він потрапить. Удома сказав, що їде у військовий караул охороняти мости та поїзди.

«Знали правду тільки моя сестра та її чоловік, – каже він. – Були випадки, коли дружина телефонувала і раптово розпочиналися обстріли. Вона запитувала, що це. Казав, що гримить. Не вірила. Кажу: «Ти в степу була? Там блискавка як гахне, то все світиться». То вона мені досі це пригадує. Дізналася правду, коли вже в полоні був».Боєць каже: коли призвали до війська, то було прикро не за себе, а за хлопців, яких брали, незважаючи на проблеми зі здоров’ям. Забирали і хворих, і сиріт. У перші дні з ним поряд було п’ятнадцять людей з епілепсією.

Чоловік був призваний до лав Збройних сил України у квітні 2014 року, а після місяця навчання на полігоні його відправили у зону АТО. Далі – Волноваха, Красноармійськ, Широкий Лан, Красний Дон, Амвросіївка, Ізварине та багато інших місць, де йому та хлопцям з 51-ї бригади довелося воювати. Однак найбільше запам’яталося Ігорю пек­ло біля Краснопартизанська Луганської області.

«Це було літо. Липень. Стояла неймовірна спека. Ми потрапили під шквальний обстріл «Градами» з території Росії, – Ігор продовжує розповідати про жахіття війни. – Тоді й втратили багатьох. Щоб ви розуміли: на півтора гектара землі припало понад тисяча воронок. Обороняли терикон тиждень. Закінчилися не лише боєприпаси, а й їжа та вода. Довелося зливати воду з радіаторів, щоб якось протриматися, але потім «Гради» розтрощили усю військову техніку. Підмоги ми так і не дочекалися. Просиділи десять днів в окопах, не піднімаючи голів».

Бійці були оточені з трьох боків, а з четвертого – Росія. Ігор каже, що тільки щира материнська молитва, підтримка рідних та любов дружини і маленької донечки врятували його від смерті.

«Була шоста година вечора. Після «Градів» почали крити мінометами. Дві години тривав обстріл, – каже він. – Ми лежали в окопі. За 50 см від моєї голови підірвалася міна. Мене заживо засипало землею. Втратив свідомість, отримав сильну контузію, поранило ногу. Врятувала армійська плащ-палатка. Я її взяв, щоб ґрунт так не обсипався. Вона була огорнута навколо моєї голови, так я не задихнувся. Добре, що хлопці мене швидко відкопали».

Тоді у бійців практично не залишилося цілої техніки. Вони були там, як сироти, всіма кинуті. Чоловік надіслав додому повідомлення: «Я вас усіх люблю», бо уже не сподівався побачити рідних.

На кордоні з Росією бійці втрапили у пастку до сепаратистів. Ті передали їх російським військовим. Кілька днів наші хлопці провели в Росії, де їм погрожували розстрілом. Потім Ігоря з побратимами тримали на заставі у Свердловську (нині Довжанськ, – ВН). Не знали, що з ними робити. Про військових з’явилася інформація в російських медіа. Відтак їх були змушені передати Україні. А тоді вже українські прикордонники їх пов’язали і повантажили в автобус.

«Відвезли в Запоріжжя, там прокуратура почала статтю нам шити, – каже він. – Мовляв, дезертири. Судимося донині. З серпня 2014 року. 24 людини підписали мирову угоду під тиском прокуратури. Отримували так звані дзвінки щастя, мовляв, підписуй мирову – і більше тебе не турбуватимемо. Телефонували щодня. Багато хто не витримав, підписав. Їм дали по три роки умовно. А 22 людини, і я втому числі, на це не погодилися».

У Запоріжжі допити тривали по кілька годин. Бійців тримали там п’ять місяців, аж потім адвокати домоглися, аби їх перевели у Володимир-Волинську військову частину.

«Війна – то смерть і страх, – каже боєць. – Є ще запах. Гидкий запах, якого не забути. Крові, пороху, кіптяви. Війна мене змінила. Я зробив величезну переоцінку цінностей. Тепер знаю справжню ціну їжі та води. А ще зненавидів соняшники та кукурудзу. Коли не було що їсти, ми гризли сиру кукурудзу, а в соняшниках збирали останки своїх побратимів, тому вони для мене страшними стали. Я й досі вночі бачу ці соняшники. Як у фільмі жаху, вони хилять до мене свої голови».

Одразу по поверненні додому Ігорю снилися жахіття – кричав уві сні, прокидався увесь мокрий, зривався через дрібниці. «Та що казати, – провадить він. – Я досі вночі воюю. Розгулюю мінним полем, стріляю. Правда, я цього не пам’ятаю. Дружина розповідає».

Обдурити смерть

За словами бійця, місцевого населення серед сепаратистів було дуже мало. Натомість – багато осетинів, які до вояк жахливо ставилися. Знущалися, морально принижували, били. Постійно казали: «Зачем ты пришел на мой земля?».

«Найстрашніше – коли за усмішками ховається справжність. Важко збагнути: він свій чи чужий, – зізнається чоловік. – Страшно там було. Весь час думав про сім’ю. Тепер усім кажу, що мене відмолили: мама, сес­тра, дружина. Бо після такого пекла рідко хто виживає. Як мені вдалося обдурити смерть, не знаю. Бо під Краснодоном ми теж отримали доб­ряче. Бачив, як три хлопці заживо згоріли в машині. Запеклі бої були. Зателефонував до мами. Дуже хотів голос почути, бо не знав, чи житиму, чи помру».

Під Краснодоном бійців поставили на позиції, де вони відпрацьовували точки. Коли закінчили, пішли відпочивати. Хоч відпочинком це було важко назвати: де впав, там і спиш.«Сім «Градів» влупили по наших позиціях, – пригадує Ігор. – У кількох метрах від нас снаряд розірвався. То було вночі на свято Петра і Павла. Прокидаємося, а над нами зорі світять. Спочатку навіть не зрозуміли, що це. Відчув тільки, як щось почало пекти в ногу. Виявляється, у берцях осколки були. Каремати пов­ністю попалені. Каністра, що біля мене стояла, – уся в дірках. Усе було обстріляне, а ми троє дивом залишилися живі. Тоді зателефонував до чоловіка сестри і продиктував йому телефоном заповіт».

Ігор каже, що більшість бійців після повернення з АТО не відходять, не можуть повернутися до нормального життя.

«Деякі мої побратими після повернення з АТО не змогли пристосуватися до мирного життя. Почали влаштовуватися на біржу праці та на роботу. А у всіх вже порушена психіка. То з директором посварився, то вдарив когось. Тому повертаються назад, бо там їм легше. Там є ворог, є на кому випустити пару. Якщо спілкуватися з психологами, то стає краще. Але не всі про це знають. Мені також важко. Буває, заплющую очі і знову бачу все, як хлопці збоку горять заживо, – ділиться він. – Досі чую коників-стрибунців. Коли в окопах сиділи, то вони так сюркотіли, що, здавалося, ось-ось вуха закладе».

Техніка у бійців була 1970-х років. У Ігоря – найновіша, 1989 року. Правда, баки були діряві. З одягу – дали форму, усім по одному комплекту. Але все таке неякісне, що вже на полігоні розлазилося, не те що на війну його брати.

У Ігоря на війні було прізвисько Пастор. Каже, що хлопці дали його через те, що він умів вислухати.

«На війні теж бувають миті радості. Це коли хлопці, які виїхали на позиції, усі залишилися живими. Або коли твій побратим одружується чи збирається одружитися. У нас був такий, – показує на телефоні відео. – Нарвали квітів, узяли хлібину, пішли вітати. Без добра на війні ніяк. Без позитивних емоцій теж. Можна легко втратити здоровий глузд».Попри контузію, поранення та полон, Ігор Головій не шкодує, що був на війні.

«Єдине, що мене бентежить, – добряче там попсував собі здоров’я. До цього був здоровий, як бик, а тепер мушу в госпіталі відлежуватися по п’ять разів на рік. Одне на війні для всіх спільне – боротьба. Це боляче і сумно. От є люди, які повертаються додому – і все майже нормально, – Ігор ненадовго замовкає. – Це сильні люди. Я теж думав, що сильний. Але все має наслідки. Кожен повертається з травмою. Хтось не хоче пригадувати, а хтось – зависає у спогадах».

Лілія БОНДАР

Ратнівський район

Фото з особистого архіву

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---