Чому в гончарів не болять руки

– Такої глини, як у Рокиті, в Україні не знайдете ніде. Науковці стверджують, що вона єдина у своєму роді і має гейзерне походження, – каже тутешній досвідчений майстер-гончар Василь Курилюк. – З’явилася ця глина мільйони років тому завдяки могутнім властивостям матінки-природи. Отож, і дзвін випаленої глини пробився до нас із глибини віків та не може не торкатися ніжної української душі. А ще в Дубечному та Рокиті є глина, з якої можна робити фаянсовий, фарфоровий посуд. Залягає глибоко та цінна своїми властивостями, тому заслуговує на пильну увагу спеціалістів цієї галузі.

Про це йдеться на сторінках газети Волинські Новини №44.

Василь Пилипович розповідає, що на початку ХХ століття в невеликому селі Рокиті було 185 гончарів, які сплачували фінансовий податок, і 30 горнів, що більше, ніж у знаменитому полтавському Опішному. Фактично в кожній хаті крутився гончарний круг – з того і жили. Лише один майже з двох сотень умільців – Тихон Якимук – за тиждень випалював 420 різних виробів, та не маленьких, а великих, як і годиться майстрові. Ті часи давно минули, ніби туман, залишивши по собі хіба що теплу згадку про щось особливе, особистісне і водночас традиційне українське, щире, світле, легке, як душа нашого народу.

Добре пам’ятають у Рокиті і майстра від Бога Василя Бондаря. Трудився він у місцевому гончарному цеху, що був на цегельному заводі. Саме в нього й переймав архаїчне ремесло Василь Курилюк. А потім їх обох забрали на Дубечненський керамічний завод. Та проіснував цех там років зо п’ять. Настали часи іншого посуду – сучаснішого, прос­тішого в користуванні, як-от скляний, зріс добробут людей, і попит на вироби з глини впав. Тому двом гончарам доводилося складати свої вироби в сумки й реалізовувати їх у Ковелі та Ратному на базарі. А що там вторгуєш?

ЗАСМАКА З ОПУШКИ

Так і занепало це ремесло. Забули люди, що посуд із глини дихає, бо пропускає повітря, і аж ніяк не воду, екологічно чистий та навдивовижу гарний. Візьмеш до рук – дзвенить, коли легенько постукаєш чимось по поверхні. І нині хіба що сільські старожили чи учні загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів села Дубечне достеменно знають, що варішок – це великий глиняний горщик, у якому колись варили борщ, а в набірашок не тільки збирали ягоди, у ньому відтоплювали сметану та молоко на сир, що гладишка – це глечик з вухом для молока, а збанок призначений для зберігання сухих продуктів. У слої з двома вухами тримали масло, жир, мед.– Так колоритно називали глиняний посуд у нас в Рокиті, – розповідає Василь Курилюк. – Та чи не найцікавіше стосується історії опушки – виробу опуклої форми з тоненьким горлом для зберігання олії. У ньому завжди стояло гусяче перо. Коли господиня готувала якусь страву, то виймала його з опушки: яка кількість олії вчепиться за пір’їну – такою й засмачували борщ або суп. Якщо вмочували в олію двічі, то це вже була надто доб­ре приправлена страва.

Василь Пилипович свято береже варішок, у якому родина його діда Нестора Сливки готувала узвар із сухих яблук та груш, і величезну макітру, яким понад сімдесят років, та гладишку, що випалив його батько Пилип Курилюк.

– В останній готували омачку (страву із сиру та сметани), – провадить мій співрозмовник. – У хаті мешкало чотири покоління, тобто 12 людей, тож і посудина мала бути такою, щоб наситити всю родину.Та аж ніяк не можна забувати про те, яким непростим був труд гончара. Трохи не розрахував, потрапив у глину вапняк – і «постріляли» горщики – вся праця нанівець.

– Зате ці ремісники ніколи не хворіли на виразку шлунка, в них не боліли руки, – розповідає Василь Курилюк, – бо про цілющі властивості глини відомо здавна. Якщо із такого глечика місяць пити криничну воду, то можна вилікувати ту ж саму виразку. Спосіб простий: наливаємо в глечик воду і вистоюємо її 10 днів, наступні 10 – п’ємо цю воду, доливаючи стільки, як випили, і ще впродовж 10 днів допиваємо водицю до дна, не доливаючи ані краплі в посудину. Виразка куди й подінеться.І КРУТИТЬСЯ КРУГ ДЕВ’ЯНОСТО РОКІВ

Більш як за тридцять років гончар навчив цього ремесла багатьох. І нині заняття гуртка в дубечненській школі, попри записаних 12 учнів, відвідує значно більше хлопчиків та дівчаток. А Василь Пилипович – затребуваний гість на багатьох всеукраїнських та міжнародних конкурсах із цього виду самобутнього мистецтва. У 2005 році він був учасником міжнародного конкурсу в Ужендові в Польщі, де свої роботи представляли гончарі з Білорусі, Росії, Угорщини, Литви, Польщі, у 2007-му – в Красніку та Павлові (Польща), в 2013-му – у Бресті. У 2007 році брав участь у Всеукраїнському з’їзді молодих гончарів у Чигирині, де представляв творчість двох своїх вихованців. Жодна із дванадцяти волинських «Берегинь» не обійшлася без майстер-класу від Василя Курилюка. А три роки поспіль відвідує «Волинську Січ» на Світязі, де в таборі відпочинку навчає гончарства дітей, що залюбки крутять його гончарний ще батьківський круг, якому дев’яносто років.

– Із трьох моїх доньок улюблене ремесло перейняла лише найменша, Марійка, – каже Василь Пилипович. – Та й то не відразу наважилася, для цього їй знадобилося чимало часу. Утім відчуваю, що для неї це дуже важливо. А поки крутиться гончарний круг і не загасає горно, це світле та щире мистецтво Україна не втратить.

Наталія ЛЕГКА, Старовижівський район

Фото автора

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---