Чи знайде поліція убивць волинського айдарівця Сергія Троцюка?

Минає сорок скорботних днів, відколи залишив цей суєтний світ сорокап’ятирічний учасник АТО Сергій Троцюк із Синового. Смерть застала його несподівано, жорстоко – трагедія трапилася в дорозі, коли айдарівець вирушив на зустріч із товаришами. Такі злочини розкривають по гарячих слідах або не розкривають ніколи. Ця фраза спадає на думку, коли намагаєшся проаналізувати ситуацію довкола ДТП, у якій Батьківщина втратила ще одного героя, і в скоєнні якої наразі немає навіть підозрюваного.

ПІШОВ В АТО ПОПРИ ВМОВЛЯННЯ КОХАНОЇ

Перед початком антитерористичної операції Сергій Троцюк жив та працював будівельником у Харкові, мріяв усе життя бути поруч із коханою Тетяною. Та плани перекреслила війна. Коли жінка довідалася про наміри Сергія йти в АТО, умовляла чоловіка не робити цього й навіть розпакувала речі, які чоловік зібрав для служби в добровольчому батальйоні «Айдар», що на той час тільки-но формувався. Наступного дня, скориставшись тим, що Тетяна пішла на роботу, Сергій здійснив задумане. У зоні бойових дій спізнав усі труднощі війни.

«Берці взяв із дому, одяг, який видали, був завеликий, бронежилет отримав у останніх боях, – згадував у 2014 році Сергій Адамович. – Щоб залишитися живими, хлопці впродовж тривалого часу обмінювалися амуніцією. Її брав той, хто йшов на завдання. Щодо військової техніки, то і кількістю, і якістю вона поступалася ворожій. Прикомандировані до нас підрозділи українських військових мали БТРи, танки, але з ними та автоматами як воювати проти «Градів»?»

А коли заговорили про загиблих товаришів, ледве стримав сльози: дуже важко втрачати людей, з якими ділив шматок хліба та стояв перед лицем смерті. Якби ж знав, що пройшовши Новоайдар, Щастя, Георгіївку, Лутугіне, зустріне її під мирним небом!

МАМИНА ДУША ВІДЧУВАЛА БІДУ

Про те, що син в АТО, його мама Ніна Панасюк деякий час не знала. Та серце відчувало біду, тим паче, що телефонував айдарівець нечасто та все заспокоював рідну, мовляв, він дуже зайнятий на роботі. Правду довідалася, коли син отримав контузію. Але з війни Ніна Василівна таки дочекалася сина.

Неспокійним було її серце того дня, коли Сергій зібрався із Синового до Луцька, щоб зустрітися з побратимами. «Хіба обов’язково вирушати в дорогу під вечір, та й до траси не один кілометр?» – запитала. А син відповів, що підстав хвилюватися немає, вийшов із хати й помахав рукою, ніби попрощався надовго. Якби ж знала, що навіки! У передчутті біди защеміла мамина душа: так Сергій ніколи не робив.

«Це було по шостій вечора, – розповідає Ніна Василівна. – А після восьмої я не втрималася, передзвонила йому. Син сказав, що у нього все добре і він їде в автобусі. І справді – поруч із Сергієм чулися чоловічі та жіночі голоси. А потім зв’язок обірвався».

Нестерпно важкими і морально виснажливими були два дні потому. Ніна Василівна місця собі не знаходила. І зрештою набрала номер директора районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Петра Муравчука, який опікувався долею атовців. Коли побачила біля своєї хати поліцейських, зрозуміла, що з Сергієм трапилася біда.

ЗБИЛИ І ЗАЛИШИЛИ ПОМИРАТИ

Уранці 7 вересня один із жителів села Седлища з вікна автобуса помітив чоловіка, що сидів на зупинці, він був прикритий курткою і чомусь не поспішав у транспортний засіб. Подумав, можливо, на когось чекає. Але повертаючись із роботи, звернув увагу на те, що людина на зупинці так само незворушно сидить на лавчині. Тож чоловік зателефонував до сільського голови Миколи Ваврищука.

Коли на виклик Миколи Петровича виїхала опергрупа, то з’ясувалося, що чоловік на зупинці мертвий, у нього численні травми голови, поламані ноги та ребра. При небіжчикові не було жодного документа, лише трохи грошей і якась записка, де нерозбірливим почерком написано ім’я Іван та, можливо, прізвище Іванюк. Чи має ця записка якийсь стосунок до загибелі Сергія Троцюка, встановлюють слідчі. Нині ще тривають також судово-медичні експертизи, що дозволять пролити світло на обставини трагедії.

«Довкола нашої біди чимало чуток, – каже мама загиблого Ніна Панасюк. – Одна з них про те, що Сергія збила машина на трасі Брест-Ковель, куди син діставався пішки й де мав сідати в автобус. Але ані крові, ані розбитого скла від автомобіля на зупинці я не побачила. Утім схиляюся до думки, що в ДТП він потрапив десь-таки на міжнародній трасі, а в Седлище його відвезли й залишили в надії замести сліди.

А можливо, винуватець трагедії спробував доправити ще живого Сергія Троцюка у найближчу лікарню – старовижівську, втім дорогою той помер, тому й «висадив» небіжчика у Седлищі? Можна також припустити, що плани айдарівця змінилися й він замість того, щоб їхати до Луцька, вирішив завернути у Стару Вижівку, куди останнім часом часто навідувався. Люди висловлюють припущення, що збити чоловіка міг хтось із підприємців, коли вдосвіта їхав на великий базар у Стару Вижівку. Тоді де був Сергій цілісіньку ніч? Ця версія мала б право на існування, якби експертам вдалося точно встановити час смерті потерпілого. Зрештою, у цій справі чимало запитань, на які важко знайти відповіді.

ЯКЩО НЕ УЧАСНИК АТО, ТО ХТО?

Поки правоохоронці працюють над розкриттям цієї кримінальної справи, Ніна Василівна не лише оплакує сина, якого їй ніхто не поверне, а й змушена ходити інстанціями в пошуках правди.

«Після півтора року служби в АТО, кількох поранень та контузії, Сергій отримав посвідчення інваліда третьої групи, – розповідає мама. – Воно нібито давало синові право користуватися пільгами, що поширюються на ветеранів та інвалідів війни. На жаль, довго лікувався, тому подав документи на одержання статусу учасника бойових дій майже перед своєю трагічною загибеллю, але отримати його не встиг. Сина не стало – і тут чиновники додивилися, що в документах, які дають право на пільги, написано, що каліцтво син отримав «при проходженні військової служби», а потрібно було «при виконанні військового обов’язку». Хто допустив помилку, не знаю, але ж мого сина не на строковій службі скалічило, а на війні. Та й у різних довідках, які він привіз із Харкова, йдеться, що Сергій був мобілізованим, а не добровольцем. Як результат – документ про інвалідність у нас після похорону забрали».

Ніна Василівна розповідає, що військкомат нібито дав запит на підтвердження Сергієві статусу учасника АТО, але перспективи у цій справі не бачить. Та найгірше, що, втративши сина, жінка втрачає віру у справедливість. За останній рік від горя, що переслідує сім’ю, вона стала біленькою, як голубка. І не дивно, бо за той час віддала землі старшого сина Ростислава, якому було лише сорок сім, та двадцятитрирічну внучку.

«Поховали Сергія біля його батька на місцевому цвинтарі, – каже вона. – Той теж молодим пішов із життя: задихнувся у пожежно-рятувальній машині, коли її прогрівав. Замінив дітям батька мій другий чоловік Іван».

Тепер вони разом: тато і син. Мати ж не дуже вірить, що злочинця, який забрав життя у відважного чоловіка, який пройшов війну, все-таки знайдуть і покарають. Хоча примарна надія на справедливу Феміду десь глибоко в серці ще жевріє, додає матері сили триматися, коли життя здається вже таким нестерпним і невимовно болючим.

Наталія ЛЕГКА, Старовижівський район

Фото із сімейного архіву

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---