Доброволець із Польщі, який воював на Донбасі: про віру і розчарування

Конрад майже півтора року воював на Донбасі в рядах добровольчого батальйону. Тепер розповідає про таких, як він, про віру і розчарування.

Про це повідомляє UALife.net з джерел польського радіо.

Конрад, Ви нещодавно повернулися з фронту. Там провели сімнадцять місяців, воювали в добровольчому батальйоні проти сепаратистів. Тому знаєте, як виглядає ситуація. Знаю, що Ви бачили французький документальний фільм «Маски революції», який понад тиждень тому показав польський телеканал. Як Ви його оцінюєте?

– Мене цей фільм вразив дуже особисто і глибоко. Тому що в ньому йшлося про «бойовиків», а не «солдат» Правого сектора, «Азова» ... Але це не «бойовики», це люди, з якими я боровся пліч–о–пліч, яких я знав. Так, спочатку я підходив до них з певною обережністю, вона витікала з того, що певна символіка, історія, яку вчать українці і поляки в певні свої моменти діаметрально різняться. У поляків Бандера асоціюється зі злочинами та «Волинської різаниною», а для українців Бандера – це людина, яка боролася за незалежність їхньої країни, причому ця людина боровся одночасно з декількома ворогами. І я це розумію, я розумію, що ви, українці, поважаєте свого героя, але не знаєте тієї історії, яку знаємо ми, поляки.

У цьому фільмі французького режисера стверджує, що в добровольчих батальйонах воюють одні ультра-націоналісти, засліплені своєю ідеологією ... Які історичні, ідеологічні теми піднімалися під час ваших розмов з українцями на фронті?

– Так, вони піднімали цю тему, я теж про говорив (про історію - ред.). Зрештою, ця тема сама витікала... адже я – поляк ... У моєму батальйоні переважали російськомовні українці, але були і добровольці з західної України, і ми розмовляли про історичні непорозуміння. Але мені було важко про це говорити, тому що українці вчили одну історію, поляки – іншу. Цією карткою дуже вміло грають росіяни, вони є єдиним бенефіціаром цього історичного спору. Я особисто там, на фронті, думав так: якщо є два діаметрально різні погляди на це питання, і ці розмови можуть закінчитися сваркою, то краще не доводити свої правоти. Хоча б, в цій ситуації, коли українська держава бореться з агресією. На це завжди знайдеться час. А тепер ці емоції краще відкласти в сторону.

У своїй історії ми, поляки, дуже любимо повторювати, що битва під Варшавою була одним з найбільших успіхів Польщі. Але одночасно забуваємо додати, що під Варшавою генерал Безручко і сорок тисяч українських солдатів разом з нами, пліч–о–пліч, боролися проти більшовиків. А півроку пізніше ми цих українців в Ризькому трактаті продали, а Україну поділили між собою і більшовиками. А двадцять років по тому ця ж доля спіткала нас, поляків, коли Польщу поділили між собою Німеччина і Радянський Союз. Але про цей епізод поляків чомусь не вчать в школах. Тому, звичайно, люди можуть розпалювати в собі ненависть до українців, називати їх націоналістами ... але я завжди ставлю запитання – звідки це взялося? Де було ядро ​​проблеми? Адже ніщо не береться ось так собі, з повітря.

Ви були єдиним іноземцем в батальйоні?

– Так, в моєму батальйоні я був єдиним із Західної Європи. Був ще один англієць, але він був дуже недовго і не воював на «передку». Воював тільки я. І хлопці–українці дивилися на мене спочатку з таким подивом… мовляв, що він тут робить?

Що Ви відповідали, коли вони Вас про це питали?

– Ви знаєте, світ зараз розділений на людей, які мають матеріалістичні погляди і тих ідеалістів, які залишилися... Я себе завжди зараховував до ідеалістів. Чи не подобалося мені, що коли хтось хоче зробити в своїй державі порядок, хоче йти в Європу, то «старший» сусід на нього нападає, забирає його територію, а солдат, які намагаються захищати своє, називає – як в цьому французькому фільмі – «бойовиками» і «неонацистами»; маніпулює фактами, бреше всьому світу... Мені в голові не вкладалося, що так можна робити в XXI столітті. А перш за все доходять ще особисті справи – мій дідусь був українцем, дуже патріотичною людиною. Правда, я його не знав...

Отже, в батальйоні я був єдиним західним європейцем, але крім мене на фронті було дуже багато громадян країн колишнього Радянського Союзу. Білоруси, росіяни,и грузини... їх було дійсно багато. Загалом, під час продовження АТО – але я вважаю за краще називати цю війну своїм ім'ям, адже в антитерористичних операціях немає «градів», немає танків і іноземних військ. Отже, під час цієї війни на Донбасі в добровольчих батальйонах проти сепаратистів боролися тисячі іноземців.

Яка їхня доля тепер? Вони живуть в Україні?

– Другого грудня 2014 (я навіть маю на телефоні це виступ) президент Порошенко офіційно заявив, що дасть добровольцям українське громадянство, що вони це заслужили... Верховна Рада стоячи аплодувала... І що потім? Є близько тисячі іноземців, які воювали на Донбасі. З них 70–80% – це громадяни Росії і Білорусі. Про цих людей знає російське ФСБ і білоруське КДБ, тому що якимось дивом досліджують їх дані. Якщо вони повернуться на батьківщину, то, наприклад, в Росії їх чекає 12 років ув'язнення за умови, що виживуть – адже там вони будуть зрадниками.

До сих пір українське громадянство отримали: один білорус і один росіянин. Днями я дізнався про третій – громадянина Ізраїлю. Багатьом в громадянстві відмовляють. На якій підставі? Від них вимагають довідку про несудимість. На мій погляд, ситуація виглядає, як анекдот: Є 1941-й рік, гітлерівська Німеччина нападає на СРСР, Радянський Союз захищається. На території Радянського Союзу з'являється група німців, які не люблять Гітлера, вони беруть в руки зброю і воюють на боці Червоної армії. Воюють до 44–го року, до Сталінграда. Потім просять про громадянство. А на це їм Сталін каже: «Хлопці, все прекрасно, ви добре повоювали! Але ми не можемо вам дати громадянства, поки не принесете з Гестапо довідки про несудимість».

Конрад, які у Вас були стосунки з українцями? Як до Вас ставилися воїни з батальйону?

– Ви знаєте, вони – як моя сім'я. Це просто мої хлопці. А я – їх. Сім'ю, як то кажуть, не вибирають. Але там – все дуже просто ...

За що борються українці? За що воюють?

– Це дуже складне питання... тобто відповідь на нього є складним, саме питання є нормальним. Відповідь є складним і повним парадоксів. Ви знаєте, на фронті я зустрівся з тим, що мої хлопці були готові померти за Україну, вони були готові присвятити своє життя батьківщині, вони - горді і справжні воїни... Але одночасно вони говорили, що коли закінчиться війна, то хотіли б виїхати з України. Я цього довго не розумів, поки не побачив, що відбувається в Україні. Майдан був за те, щоб країна увійшла в Європу. А щоб це сталося, повинна змінитися система. Зміна ж системи - це повна перебудова і відсунути певних людей від влади. А цього зараз немає. І в моєму батальйоні все частіше я чув ось таке словосполучення – «грабувати народ».

За розстріли на Майдані були покарані одинадцять чоловік, в основному – «тітушки». Прокурорів не посадили в тюрму, нікого не замінено... а якщо подивитися на українську армію – це та сама система, яка демонтувала армію, це ті ж генерали. А ці генерали повинні були б знати, що в конкретному полку немає трьохсот діючих танків, а є тільки три, тому що ці самі генерали продали ті танки. Де ж тут реформи? На це все дивляться рядові солдати, які пішли захищати батьківщину і хотіли змінити Україну... І тепер що відчувають ці люди? Вони розчаровані, вони відчувають апатію, і вони не вірять, що щось зміниться, тому хочуть звідти виїхати. Ви знаєте, я вірю в Україну. Але багато хто вже зневірилися.

Ім'я гостя, з огляду на його безпеку, змінено.

Яна Стемпневіч і Лідія Залітач, Польське радіо

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---