USD 39.55 39.84
  • USD 39.55 39.84
  • EUR 39.65 40.00
  • PLN 9.75 9.90

Комплекс «Дуга»: гігантський об’єкт у Чорнобильській зоні може стати музеєм холодної війни

27 Вересня 2019 07:40
Циклопічні антени, верхівки яких іноді ховаються у тумані, стали пам’ятником радянських мілітаризму, технологій, секретності та марнотратства: з комплексу «Дуга», що у зоні відчуження, хочуть зробити музей.

Про об’єкт розповіли у рамках престуру, присвяченого презентації першого путівника Чорнобильською зоною відчуження 25 вересня.

На шляху від міста Чорнобиль до ЧАЕС, неподалік КПП «Лелів», що на в’їзді до 10-кіломтерової зони, розташоване, здавалося б, звичайне перехрестя. Від траси у ліс веде бетонна дорога, а поруч – занедбана автобусна зупинка. Втім, це перехрестя звичайне лише на перший погляд. Пройшовши декілька десятків метрів, можна побачити знак про заборонену зону.

Це – шлях до Чорнобиль-2, останнього нині існуючого елементу проекту «Дуга». Проект був масштабним та амбітним, а місце, куди вела бетонка, на радянських топографічних мапах позначали як «Піонерський табір (недіючий)». І саме такий напис – «Піонерський табір», був на автобусній зупинці.

Шість кілометрів бетонних плит, дерева, висаджені лініями, і за останнім поворотом з’являється те, що так ретельно ховали – циклопічний антенний комплекс, що був призначений для відстеження запусків балістичних ракет з території США для того, щоб дати СРСР час на відповідь, «машина судного дня».


Дорога закінчується біля КПП та містечка, пройшовши яке, не одразу можна оцінити масштаб. Всього тут понад 30 споруд – казарми, гаражі, цехи та багато іншого. За деревами праворуч – житловий комплекс з власними школою, дитсадком, медсанчастиною, клубом і готелем. Тут проживали понад тисяча осіб, більшість з яких – запрошені цивільні спеціалісти. Місце їхньої роботи розташовувалося поруч – у другій підзоні, яка була відділена власним пропускним пунктом. На паркані висіла табличка «Радиоцентр дальній связи», з офіційною та доволі абстрактною назвою для тих, кому не потрібно було знати більше.

Низькочастотна антена простягається на півкілометра та має 150 метрів заввишки. Поряд розташована дещо нижча високочастотна антена (приблизно 250 на 120 метрів). Коли насувається мряка, верхівка цієї структури ховається у тумані. Втім, цей вражаючий об’єкт був лише «верхівкою айсберга», адже найголовнішою частиною системи був обчислювальний центр.


Виконувач обов’язків голови секретаріату МГО «Прип’ять.ком» Олександр Рибак розповів, що вперше відвідав зону відчуження 10 років тому як турист. Приїхавши до «Дуги», він був вражений, але на той час було небагато інформації про об’єкт. Вже декілька років тут ведуть дослідження, щоб більше зрозуміти про обладнання, принципи його роботи, історичні факти. Саме тому для путівника туристичними та маловідомим стежками зони відчуження написали розділ про ЗГРЛС «Дуга».


Історія об’єкту розпочинається з часів, коли і СРСР, і США отримали балістичні ракети та ядерні заряди і питання полягало в тому, як отримати 15-20 хвилин для того, щоб ухвалити рішення про відповідь. Існуючі системи не дозволяли здійснювати таку діяльність ефективно. Тому обидві країни розпочали робити дослідження систем загоризонтної радіолокації. У Радянському союзі існував інститут дальнього радіозв’язку, який почав розробляти проект «Дуга». Одна з шести станцій цієї системи розташована поблизу міста Прип’ять. До системи входили три приймальні комплекси та три передавачі, які синхронізувалися за допомогою супутникового зв’язку, об’єкти розташовувалися, окрім Чорнобильської зони, на далекому сході СРСР та у Миколаївській області. У зоні відчуженні розташований один приймач.

Схему передачі та приймання сигналів системою Олександр Рибак малює просто на піску перед антенами: для того, щоб побачити те, що відбувається на відстані у десятки тисяч кілометрів, застосовували передавач та приймач. Передавач відправляв сигнал, який віддзеркалювався іоносфери (короткі хвилі), і багатокрокова конструкція сигналу надходила на територію супротивника, де він віддзеркалювався від запущеної ракети та відправлявся назад, де його вловлював приймач, розташований у Чорнобилі-2. Для того, щоб отримати сигнал, що проходить велетенську відстань, потрібна дуже велика антена. Отже, розмір антени «Дуги» не пов'язаний з гігантоманією.


На кожному об’єкті розташовувалася станція супутникового зв’язку, яка передавала сигнал на супутник, де він синхронізовувався та передавався згодом у секретний бункер для ухвалення рішення. Для того, щоб визначити відстань та швидкість запущеної ракети, потрібно мати декілька передавачів та приймачів. Попри всі технологічні розробки і фантастичні за об’ємом фінансові вкладення, ефективність системи була недопустимо низькою, тому вона так і не пройшла державне підтвердження.

«За всіма параметрами це був великий експеримент, який не був повністю успішним. Одна з проблем цієї станції полягала в тому, що вона ніколи не була на бойовому чергуванні. Вона фактично ніколи не працювала. Станція була функціональною, але були певні проблеми. Наприклад, у радіоприймачах у Західній Європі та інколи в США можна було почати характерний стукіт в етері, спотворення, яке спричиняв дуже потужний імпульсний передавач. За це станцію на заході прозвали «російським дятлом». Це був дуже серйозний демаскуючий фактор, тому певний час витратили на те, щоб позбутися такого ефекту», - розповів Олександр Рибак.

Після модернізації станцію планували запустити наприкінці 1986 року, але через аварію на ЧАЕС це стало неможливим. Цікаво, що гігантська антена, яка досі вражає своїм виглядом відвідувачів зони відчуження, не була головним елементом «Дуги»: найважливішим був обчислювальний центр, який мав шість суперкомп’ютерів. Тут працював К340А – найшвидший у світі спеціалізований однопроцесорний комп’ютер другого покоління, розроблений у 1963-1966 роках. Він був побудований на транзисторах і складався з декількох десятків шаф із платами. Швидкість обчислень досягала 2,4 мільйона операцій на секунду. Звісно, сьогодні будь-який смартфон може обробити більшу кількість операцій, але на той час це був технологічний прорив. Машина була спеціалізованою і працювала лише з радіолокаційними станціями інституту дальнього радіозв’язку. Всього у світі випустили не більше 50 одиниць такого комп’ютера, які мінімум, три з них – для системи загоризонтної радіолокації.

Вони охолоджувалися повітрям, тому цілий поверх однієї з будівель займали потужні системи клімат-контролю. Після аварії на ЧАЕС потужні вентилятори затягували радіоактивний пил всередину. Обладнання довелося вимкнути, а персонал евакуювати. Таким чином, після того, як станцію відключили в аварійному режимі, її більше ніколи не вмикали. Після проведення дезактивації об’єкта фактично закінчилася і холодна війна, тож відпала необхідність в існуванні такого комплексу.

«Нині це унікальна споруда, тому ми працюємо над тим, щоб зробити тут певну музеєфікацію, створити музей холодної війни. Подробиць поки не надаю, але буде цікаво», - повідомив Олександр Рибак.

Павло ПЕРЕВЕДЕНЕЦЬ
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть


Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу


Коментарів: 1
Анонім Показати IP 27 Вересня 2019 12:12
Напевно, заслати в Америку шпіона і утримувати його там було б набагато дешевше і ефективніше.

Додати коментар:

УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.


Система Orphus