Пішов на війну просто з поля. Став номером 3028

Квітень. Вдома сіяли буряки. Дзвінок із військкомату. Все – побіг збиратися. А мама подумала: «Хай краще зараз, поки ще роботи в полі мало…» Тієї весни її син встиг під вікнами рідної хати закласти молоденький яблуневий садочок. І наче перейшов у інший вимір.

Вадима Засєкіна із села Копилля Маневицького району ховали майже на Святвечір. Заходило Різдво у людські оселі. А він нарешті повернувся додому. Правда, не так, як обіцяв. Усім селом проводжали земляка. Побратими приїхали. Прощалися… Був звичайний парубок, не кращий за інших, не гірший, став – Герой. Про це пише «Волинська газета».

«Наша остання з ним розмова була… про картоплю, – згадує нині мама Вадима Засєкіна, бійця 51-ї бригади, загиблого під Іловайськом у серпні минулого року. – Ми саме на полі були, а він усе питав, скільки картоплі зібрали, бо хотів знати, як вродило».

А після 28-го вийти на зв’язок із сином вона уже не змогла. Її Вадим, один із бранців Іловайського котла, вже був по той бік життя. Разом із

побратимами він пробирався горезвісним «зеленим коридором», де його БМП «градами» й накрило.

«У морзі в Запоріжжі нам сказали, що то було моментально», – заламує руки у горі мама Галина. Оце «моментально», здається, трішки її втішає… А ще – світлі спогади про рідну кровиночку: «Він як маленьким був, то всього боявся. Робоча така дитина росла. Щосуботи в хаті прибирав. Картоплі насмажить такої, що куди мені! Торік зо три рази на день міг бігати до лісу по ягоди. Я вожу їх до Луцька продавати, а він собі знай збирає… Я беру чорниці швидко, а Вадім ще хутчій!» – всміхається.

Після 9-ти класів він пробував піти вчитися до володимир-волинського технікуму. Але за деякий час покинув науку: удома батькові ампутували ногу…

Торік у квітні Вадима, як і багатьох інших волинян, покликали на схід. Без повістки. За дзвінком. 9-го квітня вранці вибіг із дому і думав: це на тижнів два. Але вже за кілька днів у телефонній розмові з рідними припустив: це на рік, а то й більше. Вийшло ж – на все життя.

І видно, так уже було на його короткому віку написано – загинути 23-річним. Того кривавого серпня він міг піти у відпустку. Але вдумайтеся: відмовився, бо розумів: після повернення з дому вже не служитиме зі своїми тодішніми побратимами. Щоб їх не втрачати, лишився.

«28-го ми ще дзвонили йому. Просив взяти довідку про те, що служить. Бо каже: «Хлопцям уже дають». Відповіла, що ось буде свято, то й поїду. Чоловік ще дорікнув, щоб той не розказував по телефону, де він є. А Вадим йому: «Всі вже й так знають». Чути було: стріляють… А 29 в 7 ранку трубки він уже не взяв. Потім із Володимира подзвонили: або загинув, або в полоні. Але хлопці згодом підтвердили: нема його. Два тижня поспіль я ночами надворі сиділа. «А раптом буде йти, а я не почую?» – думала. То собака десь скочить, то ще щось, а він все не йде…» – згадає Галина Іванівна.

А в жовтні родина Засєкіних із Копилля отримала підтвердження ДНК-експертизи. Вадим був похований у Запоріжжі під номером 3028. Додому тіло доставили лише 6 січня.

«Я вам зараз скажу все, як є. Але ж ви не напишете?!» – проникливо дивиться в душу батько Вадима. Олександр Іванович, інвалід з ампутованою ногою, без сина лишився майже безпорадним.



«Ми жили собі й державу не чіпали! Ні в кого нічого не просили. І держава йому нічого не дала, а він то захищати її пішов! – опираючись на костилі, мовить батько. – Відрізали ногу. Забрали сина. А потім – ще й обікрали, бо мали дати допомогу 600 тисяч, а з них вже трохи «вкрали»: долар у нас росте так, що ці гроші скоро ніц вартувати не будуть. Він пішов… Він був моїми ногами! Сина не повернеш. А мені тепер треба двічі на рік у лікарню лягати, щоб довести, що нога раптом не виросла… Чого – а раптом?! «За так» третю групу дають таким, як я. Заплатиш – другу. Ви це самі знаєте. Обідно. Не за себе. За тих, хто ще воює…»



Батьки Вадима зізнаються: найбільше нині їм хочеться спілкуватися з тими, хто стояв із їхнім сином пліч-о-пліч. Дякують усім, хто помагав шукати сина серед живих і мертвих. Дякують тим, хто помагає родині нині. Кажуть: є в селі люди, що стали за рідних, бо після загибелі Вадима готові прийти їм на допомогу в будь-яку пору дня чи ночі.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---