У місто на Волині прибули паломники з усієї України

Паломники з цілої України прибули вчора у Володимир-Волинський, щоб відзначити день пам’яті святого Йосафата - волинського святого, нетлінні мощі якого тепер спочивають у базилиці святого апостола Петра у Римі. Про це повідомляє «Слово Волині».

Так, 25 листопада греко-католики світу відзначають день пам’яті святого Йосафата, в миру Івана Кунцевича, народженого у Володимирі-Волинському близько 1580 року.

Отож учора у древній град над Лугою прибули паломники з цілої України, щоб відзначити день пам’яті першого українського святого, волинянина, канонізованого Католицькою Церквою.

ЗЕМНЕ ЖИТТЯ У ВОЛОДИМИРІ

А розпочалось земне життя святого Йосафата у Володимирі-Волинському, близько 1580 року – точних відомостей не збереглось, у побожній родині Марії та Гавриїла Кунцевичів.

Хлопчика охристили Іванком. Його батько був поважною людиною, купцем і міським радником. Мати навчила Івася читати по рукописному Часослові, пізніше віддала до школи при парафіяльній церкві. Хлопчик ріс добрим та побожним. Якось, молячись разом з матір’ю у церкві, біля розп’яття, Іванко відчув наче іскра з грудей Ісуса впала йому у серце, аж скрикнук - так запалала в його душі любов до Бога і безсмертних людських душ. Місцеві кажуть, цей хрест і до нині є у Володимирі, тепер він в Успенському соборі УПЦ МП...

З того часу Іван Кунцевич намагався не пропускати богослужінь, а згодом у нього визріло й бажання порвати зі спотвореним гріхами світом та його спокусами, бути лише при тім, що Боже – піти у монастир. Проте це було потім.

ДО БОГА ЧЕРЕЗ УНІЮ

У 1595 році батьки влаштували сина вивчати торгівлю до заможного купця Якинта Поповича, міського радника у Вільному, столиці Великого Литовського князівства, до якого входила тоді і Волинь. Хазяїн так полюбив здібного учня, що хотів видати за юнака свою єдину доньку, передати усе майно, а самому відійти від справ. Однак любов до Бога виявилась сильнішою, ніж прагнення жінки, тому Іван вибачився перед шляхтичем і відійшов, не піддавшись мирській спокусі. В той час по усій Україні йшла релігійна війна, спричинена з’єднанням частини української православної церкви з римською, так званою Унією, проголошеною на Берестейському соборі 23 грудня 1595 року. Шістнадцятирічному Кунцевичу було важко розібратись де пшениця, а де кукіль, не було в кого спитати поради, тому він попросив допомоги у Всевишнього, сам дійшов висновку про верховенство римських пап над усією Христовою церквою, тим більше, що понтифіки обіцяли: закони, звичаї й обряди української церкви, з’єднаної з Римом, залишаються без змін. Під впливом цих релігійних ідей чимало як парафіян, так і священиків переходили туди-сюди з однієї ворогуючої сторони в іншу, дехто пізніше каявся і повертався у лоно батьківської віри.

У 24 роки молодий Кунцевич стає послушником Святотроїцького монастиря у Вільно, разом із чернечою рясою приймає нове ім’я – Йосафат. Не маючи богословської освіти, він ревно ніс щоденний чернечий подвиг, бо ж не лише ряса робить монаха монахом... Надзвичайно цікавила Йосафата і полемічна література як на захист Унії так і проти неї, згодом він сам став писати книжки – «Оборона віри», «Хрищення св.Володимира», «Першість св.Петра», «Правила й устави для священиків», «Катехизм». Ось що сказав про ці часи ровесник святого Йосафата, Генадій Хмельницький: « ...часто він спав на голій долівці, та ніколи, аж до смерті, не одягав сорочки, лише волосінницю, а своє невинне тіло підперізував залізним поясом. Серед зими можна було побачити його босим... денно і нічно бичував він своє тіло, бо долівка в келії була часто у його крові. Протягом п’яти років свого перебування в монастирі він нічого не іншого не пив, крім води, набувши важкої недуги шлунка». Згодом Йосафата висвячують на диякона, він виходить за стіни монашої обителі щоб проповідувати у місті, його часто бачили у монастирях нез’єднаних – так уніати називали православних, поряд з хворими, бідними, шукав він заблудші душі навіть у корчмах. Про Йосафата казали: його келією була церква і лікарня, він вміє промовляти до людей усіх прошарків суспільства, а його ласкавість і покора перемагає усіх недоброзичливців, навертаючи до католицизму, через що противники Унії називали його «Душехватом». Сучасники Йосафата пізніше свідчили, що він на те прізвисько лише усміхався, кажучи: «Дав би Бог, щоб я «захватив» усі душі для з’єднання». Малось на увазі воз’єднання усіх християнських церков навколо Риму.

НАСТОЯТЕЛЬ І НАСТАВНИК

У 1613 році один литовський шляхтич подарував василіянам новозбудовваний монастир у Битені, неподалік Слоніма, настоятелем якого призначили Йосафата. Наслідуючи діяння святого Василія Великого, Йосафат провадив широку доброчинну діяльність, хоч сам жив дуже скромно, завжди допомагав ближнім. Завдяки цьому з ним заприятелював смоленський православний каштелян Іван Мелешко, який мав маєток неподалік Битеня. В результаті останній не лише став оборонцем східного католицизму, а й подарував монахам-василіанам Жировиці, село, де була церква з чудотворною іконою Пресвятої Богородиці. У 1613 році, по смерті уніатського митрополита Іпатія Потія, Йосафата призначають архімандритом Святотроїцького монастиря у Вільно. Життєписці святого стверджують, що Бог допомагав Йосафату у його служінні людям і церкві, ось наприклад, коли одна вдова мала велику матеріальну скруту, він пообіцяв жінці віддати їй першу милостиню, яку отримає, почав молитись про це. В той час незнайомець передав для нього калитку з грішми, монах навіть не розкривши її, віддав вдові – та ж побачила велику суму і хотіла частину пожертвувати на храм, однак почула від Йосафата: «Твоє щастя, бери і йди».

Біографи святого пишуть і про його учнів, наприклад ієромонах Єротей Цісович проганяв злих духів, лікував, міг одночасно перебувати у різних місцях, помер біля чудотворного образу у Жировицях, а через двадцять років у домовині виявили його нетлінне тіло. Ієромонаха Семена Яцкевича смерть зустріла під час молитви, при його мощах теж діялись чуда.

ЄПИСКОПСЬКЕ СЛУЖІННЯ І РЕЛІГІЙНА ПОЛЕМІКА

У 1617 році Йосафата призначають єпископом Полоцької архієпархії, яка була однією з найстаріших православних єпархій з часів Київської Русі, охрищена самим Володимиром Великим. Очільники унії та папа Павло V були переконані, що лише Йосафат зможе насадити тут нову релігійну доктрину. Одночасно православний патріарх Теофан висвячує свого архієпископа Полоцького, талановитого полеміста Мелетія Смотрицького, який гнівними листами таки «відірвав» від Йосафата більшість новонавернених до Риму прихожан. Хоча утверджуючи єдність з римським апостольським престолом, наш земляк Іван Кунцевич одночасно ревно оберігав права східного візантійського обряду, старі київські монаші традиції, бо вбачав у цьому захист української церкви перед наступом латинізації і московізації.

ОСТАННІЙ ДЕНЬ

Була неділя 12 листопада 1623 року. Йосафат відслужив утреню і повернувся у єпископську палату. Розлючений натовп увірвався всередину, поранивши домочадців. Йосафат сам вийшов до юрби і сказав: «Діти мої, навіщо ви вбиваєте моїх слуг? Якщо маєте щось проти мене, то ось я!». Хтось вискочив з натовпу і дрином приголомшив єпископа, а ще хтось – сокирою розрубав йому голову. Закривавлений Іван Кунцевич вже на землі прошепотів: «О, Боже мій, Боже...», перш ніж пролунало два постріли у його голову. Понівечене тіло Йосафата довго волочили вулицями міста, потім прив’язали до нього камінь і втопили у річці Двіні, у найглибшому місці. За перекзами, цього ж дня імла вкрила Полоцьк на тиждень, населення перелякалось і чекало страшного суду. На шостий день над місцем затоплення останків єпископа роз’яснилось, люди знайшли тіло і перенесли його до найближчої церкви – лише тоді темінь відступила... Незмінне тіло Йосафата лежало у храмі дев’ять днів, потім ще дев’ять у вітебському соборі, у відкритій домовині, потім у вівтарі – аж до урочистого похорону у січні, в каплиці полоцького собору Святої Софії. Гріб відкрили через п’ять, а потім через десять років – тіло було неушкоджене, виглядало як живе. При цьому діялось чимало чудес, хворі видужували, сліпі прозрівали, паралізовані вставали. Через двадцять років Йосафата проголосили блаженним. «Бо чудо – це Божа мова», –казав святий Августин.

ЖИТТЯ НЕТЛІННОГО ТІЛА

З 1653 ро 1765 роки тіло Йосафата переховували від сплюндрування, не раз воно разом зі своїми вірними охоронцями скиталось Білоруссю, Литвою та Польщею. У 1867 році Йосафата визнали святим – небезпек стало ще більше. 43 роки мощі були замуровані у підвалі церкви у Білій, містечку на Підляшші. 20 листопада 1915 року, стараннями вірян, їх видобули і тимчасово перевезли у Відень, подалі від кордону з Росією. Однак «тимчасовість» затяглась на три десятки років. Під час бомбардувань Другої світової війни мощі знову опинились у небезпеці, тому їх перенесли до німецької римо-католицької церкви святого Роха у столиці Австрії. Та на лихо, після перемоги, цей храм опинився у радянській контрольній зоні, святі останки знову довелось переховувати у церковних підземеллях до 1949 року. Та нарешті долю мощей українського святого взяв під свій протекторат Ватикан – папа Пій ХІІ наказав перевести їх до Риму. Доручення успішно виконав отець Нувер, американський військовий капелан. З віденського аеропорту Святий Йосафат літаком військово-повітряних сил США полетів у свою останню подорож – у місто, навколо якого закликав об’єднатись усім християнам, усе своє земне життя. Проте лише у лютому 1963 року відбулось привселюдне вшанування мощей нашого земляка, саме тоді зі сталінських таборів вийшов Львівський митрополит, страждалець за віру Йосип Сліпий. Саме він і просив папу Івана ХХІІІ помістити мощі святого українця в базилиці святого Петра, що і було зроблено.

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ЗЕМЛЯКОВІ

Я православна українка, як і мої батьки та прапрадіди. А дехто з моїх сусідів з прапрадіда український греко-католик... У нас один Бог, та інколи різні святі. Одні мої сусіди днями ходили вклонитись мощам Святого Йосафата, інші – пам’яті святого земляка. Напевно, нічого просто так не відбувається у цьому світі, чомусь саме тут, у нашому місті, у Володимирі, судилось йому народитись, саме такою мученицькою долею Хтось його обдарував. Як би там не було, але збагнути промисел Божий нам, людям, не до снаги. Може, дух Івана Кунцевича і зараз незримо витає над нами, над Володимиром - над землею, де закопана його пуповина. А тим часом мільйони християн римського обряду почитають нашого земляка, до нього моляться, зводять на його честь храми. Бо католицька церква, після проведення кількох дуже строгих процесів, устами Папи Пія IX, 29 червня 1867 року, видала канонізаційну буллу: «…згаданого блаженного Йосафата, архиєпископа полоцького, руського обряду, з Чину Святого Василія Великого, бути святим вирішили та й у список святих мучеників вписали”.

Хто зна, можливо колись до духовних дітей святих апостолів Андрія і Петра таки знову прийде... єдність.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---