«Україна як держава нині перебуває у підлітковому віці», – Олександр Свирида

Трудова біографія Олександра Свириди містить такі посади, як начальник підприємства, начальник відділення Фонду держмайна, голова правління відкритого акціонерного товариства, заступник держсекретаря. Не менш бурхливо складалася його політична кар’єра, що розпочалася з першого демократичного скликання Волинської обласної ради, потім була робота у Верховній Раді ІІІ скликання, унікальність якої в тому, що саме та каденція запровадила мораторій на продаж земель сільськогосподарського призначення.

В ефірі програми «Про життя» телеканалу «Аверс» Олександр Свирида розповів про любов до тихого полювання, вибір професії, роботу в різних сферах, у тому числі в одному з міністерств, а також поділився думками щодо майбутнього суспільства.



Ви народилися в місті, є корінним лучанином, як то кажуть – дитя асфальту. Звідки така любов до зелені, до того лісового різнотрав’я?

Я умовне дитя асфальту, насправді ж – дитя села. Так склалося, що мої батьки – з одного села Коршів Луцького району, а познайомилися в Луцьку. Усі мої канікули минали в селі, жодного разу не був у піонерському таборі, бо треба було допомагати бабусі, корову пасти. У вихідні суботи також їздив туди допомагати по господарству, тож знаю всю сільську роботу. Єдине, що просто ненавиджу робити, – то сапати. Люблю рубати дрова, косити. З дитинства в мене тяга до природи, найбільше люблю ліс і тихе полювання – я затятий грибник. Причому не намагаюся, як більшість, потрапити до лісу о шостій ранку. Можу вирушити й по обіді, і за ті дві-три години находжу свої десять кілометрів. Бо ходіння не потребують тільки два види грибів – опеньки і маслюки, адже ростуть концентровано на невеликих ареалах. Я збираю і ті гриби, які інші обходять боком. Наприклад, порхавку справжню або дощовика справжнього. Коли там біла м’якоть – цей гриб має прекрасні смакові властивості. Але він не підлягає переробці, його можна насмажити і посмакувати свіжим. Перевірити на їстівність дуже просто: у розрізі має бути білосніжна м’якоть. Я збираю близько тридцяти видів грибів.

Як накопичували ці знання? Як вчилися бачити в лісі гриби?

Ми виїжджали до лісу вже у травні, коли були перші гриби – рядовка травнева. Вони зазвичай росли при трасі в посадках. Ми зупинялися з братом, збирали їх відро чи два і їхали далі.

А чистив хто?

Самі. Їх чистити легко. Ну а закінчується сезон зеленицями, підзеленками. Років шість чи сім тому я збирав гриби ще 20 грудня – це були білі та рядовка.

Це Волинь така щедра на гриби? Чи ще десь в Україні є такі грибні місця?

Тут можна казати про поліську зону. У степовій зоні вони теж ростуть, але не всі види. Але опеньки в посадках точно є. Моя нині покійна теща на Вінниччині їх збирала.

Чому ви не стали, скажімо, лісником, а обрали далеку від лісу професію? Потяг до математики, інженерії у вас звідки?

Від роботи із сапкою в мене страшенно боліла спина, я її просто зненавидів. Певним чином це й відбило в мене охоту. А щодо вибору фаху, то у школі вчився я добре, математику знав на відмінно. Коли постало питання вибору професії й батьки запитали, ким хочу бути, я їм сказав, що хочу поїхати до Харкова вчитися на інженера-авіамеханіка. А ми тоді жили на Львівській, де на той час розташовувалася філія Львівської політехніки. Вони мені й кажуть: «Та тобі он тут до політехнічного йти три хвилини. Той самий інженер, що ти вигадуєш?». Тепер думаю собі: які мудрі були мої батьки! Може, я десь недоодержав як студент, бо не жив у гуртожитку і не мав тих пригод, про які розповідають колишні й нинішні студенти. Я отримав дуже хорошу вищу освіту. У цьому виші вона універсальна, в процесі навчання студентові дають поняття про мікро- та макроекономіку. Фактично, цей навчальний заклад дає два напрямки: технічний – людина працює інженером, конструктором, або ж адміністративний – коли випускник керує цехом, бригадою тощо. Нині ж модний поділ. От, наприклад, спеціальність – менеджмент. Який може бути менеджер на технічному підприємстві чи в будівельній галузі? Він же має мати там хоч елементарні знання. А тут виходить менеджер всього – будівництва, виробництва, лікарні, супермаркету тощо. Я скептично ставлюся до таких спеціальностей.

Тих знань, які ви отримали студентом, вам вистачило упродовж зрілого періоду життя?

Це питання філософське. Насправді знань ніколи не буває багато. А ті, які здобуваєш, тією чи тією мірою застосовуєш. Потім є семінари, тренінги, на яких здобуваєш вужчу інформацію, потрібну тобі в конкретній ситуації. Я вдячний своєму вишу, бо він дав мені багаж знань. Робота інженера – знати як зробити, як знайти рішення. Чогось не знаєш – візьми книгу. Але ж треба знати, яку книгу взяти, аби подивитися формулу, розрахунки чи ще щось. Або дивишся щось в інтернеті. Але витрачаєш мінімально часу, бо знаєш, що шукаєш. Основне завдання інженерних вишів – щоб випускники знали, де їм шукати інформацію, потрібну в практичній діяльності. Виробництво зараз здебільшого комп’ютеризоване, тож навіть робота, яку раніше виконував, скажімо, токар чи фрезерувальник, уже вимагає інженера.

А наскільки комп’ютеризоване було виробництво, коли ви були головою правління «Волиньхолдингу»?

Власне, ми це й робили. Починали, звісно, з примітиву, все було аналогове. Це ж усе грошей коштувало. Треба було заробити, щоб інвестувати у розвиток. Щоб більше заробляти і просуватися на якісь ринки, треба відповідати певним стандартам, критеріям. На сьогодні це стосується не тільки «Торчина», а й будь-якого харчового виробництва. Незалежна організація, що сертифікує такі речі, передусім запитує: «Як ви виробляєте? Що ви робите?». Вони в другу чергу дивляться на обладнання, передусім вони дивляться на процес. От, наприклад, ви пишете, що у продукції нема консервантів. Добре. А як перевіряєте отриману сировину, чи нема в ній ГМО? Чи є обладнання, щоб перевірити, скажімо, цукор? Ви кажете, що ні. А звідки знаєте, що той виробник буряків і цукру не використовує ГМО? І вони йдуть за ланцюжком: яка у вас якість води, як ви контролюєте вхідну сировину, як захищена ваша система, як контролюєте вихідну продукцію? Це достатньо складна процедура. І без відповідного обладнання цього не досягнути. Комп’ютеризація доходить і туди. Звісно, завжди буде якась ручна робота, але з часом це зводиться до мінімуму. Тож хочемо того чи ні, будь-яке виробництво, будь-яка діяльність не може йти по горизонталі. Мусять бути якісь новинки, треба слідкувати за тим, що відбувається на ринку, і йти доверху, тоді буде якийсь розвиток. Горизонталь – це втрата часу і падіння.

Як почуваєтеся у бізнесі? Вам комфортно бути в цій царині? Можливо, були у житті моменти, коли ви вважали, що варто взятися за щось інше?

Зараз я перебуваю на такій стадії, що вже бути активним керівником, директором чи генеральним директором мені трошки некомфортно, хочеться чогось більш спокійного. Я можу працювати консультантом, допомагати комусь провадити діяльність, не будучи залученим у процес зранку до вечора. І в цьому є плюс, бо коли людина постійно занурена у процес, їй нема коли убік глянути. Я завдяки цьому маю такий критичний погляд збоку. І в такий спосіб можу принести більше допомоги, ніж коли крутився б, як білка в колесі.

Щодо вашої політичної кар’єри. Багато хто із політиків зізнається, що коли людина потрапляє у вищий ешелон, по завершенні певного політичного періоду з’являється бажання залишитися в тому ешелоні. У вас чомусь сталося не так, ваша каденція народного депутата – то одне скликання. Вам там не сподобалося?

Насправді я мав амбіції, йшов на другий термін, посів «почесне» друге місце. Я пішов далі. Це така умовно політична діяльність. Коли я там працював, то був найскладніший рік моєї роботи. Після Верховної Ради я потрапив у міністерство фінансів, де працював заступником міністра, тоді це називалося заступник державного секретаря. А перед призначенням на цю посаду три місяці працював першим заступником голови державного департаменту фінансового моніторингу. Тоді після виборів був уряд Кінаха, а міністром фінансів був Юшко. Але я при них пропрацював два чи три місяці. Тоді відбулася зміна команди, прем’єрміністром став Янукович, його першим заступником – Азаров, і він же був міністром фінансів, тобто обіймав дві посади. Він сів у кабінет віцепрем’єра, а в кабінет міністра сів перший заступник Ярошенко. І управління міністерством фінансів відбувалося «через вушко голки» – через цього Ярошенка. До всього був суб’єктивний підхід. Коли я потрапив у міністерство, то йшов на заступника міністра, який курує фінанси виробничої сфери, що мені було знайоме й близьке. До слова, на ту посаду йшов без економічної освіти. І мені було соромно, тож шукав варіанти, де за рік можу її здобути. Виявилося, що такий варіант є – очне, але вечірнє навчання. І я щовечора, правда, не завжди вдавалося потрапляти, бо ж бували наради, їздив на навчання. Мені було легко вчитися, бо багато профільних дисциплін знав, на деяких нюансах знався краще за викладачів. Так здобув вищу економічну освіту. Як заступник з фінансів виробничої сфери я був у своїй тарілці: розумів фінанси паливно-енергетичного комплексу, цінову політику в газовій сфері, енергетиці. Фінанси у виробничій сфері – це фінанси агропромислового комплексу, це підтримка різноманітних галузей промисловості, це дорожнє будівництво, це авіабудування чи програми, пов’язані з космосом. Навіть питання, що стосувалися закриття Чорнобильської атомної станції, сюди належали. Одне слово, була величезна кількість напрямків, якими треба було опікуватися. Але після реорганізації посада стала називатися заступник міністра зі зв’язків з органами виконавчої влади. Моя дружина це назвала так: інструктор райкому партії з візування. Є нормативний акт, є його розробник, зазвичай профільне міністерство, і ті, хто до того причетний. Я відповідав за візування документів, що стосуються міністерства фінансів, а це 95% документів. То була така робота! От, наприклад, завтра засідання уряду. Остання інстанція – міністерство юстиції. Лавриновича, який тоді був міністром, на місці нема, а заступникам він заборонив візувати. Що робити? Телефоную Ярошенку. Він набирає Лавриновича, далі передзвонює мені: «Я твоє питання залагодив, через 20 хвилин буде Лавринович, подивиться папери». Отаке було. Тобто амбіції всі свої я задовольнив. Тепер не можу сказати, що більше їх не маю, просто оцінюю все більш приземлено, критично. Я кілька разів заходив у обласну раду, тепер – у районну. Але це радше такий собі спортивний інтерес, хоча з точки зору місцевого бюджету то важливо, а з точки зору загальнодержавних питань це все має локальний характер.

А загалом ваше життя склалося?

Я задоволений. Нічого не хотів би змінити чи повернути. Може, десь там заднім числом я розумію, що робив якісь помилки. Але це навіть думати деструктивно про те, що було б, якби…

А коли подивитися вперед, то що там бачите?

Моє покоління безнадійно відстало від сучасної молоді. Я ж народився в Радянському Союзі. І я величезний патріот України, слава Богу, що той Союз розвалився і вмер. Краще було б, щоб це сталося раніше, але то інше питання. Але що далі, то більше моє покоління страшить це майбутнє, цей розвиток. Воно й мене насторожує. От надивився фільмів, як штучний інтелект бере під контроль Землю і робить хаос. Розумію, що технічно й практично це можливо. І мене насторожує, як нині цей штучний інтелект розвивається і як його всюди стараються запустити. Це треба робити жорстко, під контролем людини, локально, щоб він не зміг перескочити з однієї країни в іншу, щоб це не мало негативних наслідків. Він же контролює все: і енергосистеми, і газові системи тощо. Але я спокійний і вважаю, що цивілізаційний розвиток відбувається добре. А Україна як держава нині перебуває у підлітковому віці. Насправді ми незріле суспільство. Я це кажу без якогось посипання голови попелом.

До зрілості нам іще далеко? Доживемо?

Я хотів би дожити, ясна річ. Але це все насправді йде зі зміною поколінь. Дивіться: у нас інституційна недосконалість. Громадянське суспільство сильніше, ніж інститути держави. От поліція масово не розслідує злочини, які відбуваються. Але люди в нас не стають поголовно бандитами через те, що поліція слабка. Можна навести купу інших прикладів. Зеленський проводить, на мою думку, не зовсім правильну політику з точки зору побудови й укріплення держави. Його політика радше проросійська, він думає, що може домовитися з Путіним про так званий мир. А це те саме, що капітуляція. Це програш. У нього як в президента поки що цього у голові немає. От візьмімо Ізраїль. Для нього всі арабські країни – постійні вороги. Так само і Росія для України. Ця країна ніколи не стане для нас дружньою. Хіба розпадеться й Україні відійде Кубань, ми заберемо Крим. Із часом це відбудеться. Я навіть знаю, коли: як у світі наросте критична маса електромобілів, потреба в нафті знизиться, за моїми прогнозами, це 12-15 років, у Росії буде величезна криза і почнеться процес розпаду держави. Але в мене нема того остраху, що ми кудись котимося з вини Зеленського. Тому що громадянське суспільство йому не дасть цього зробити. Це зараз усе тихо й спокійно. Якщо він зробить таку річ, як Янукович, коли не підписав Угоду про асоціацію з ЄС, то одержить ще один Майдан. Треба розуміти, що наша держава – то наша цінність. Я не хотів би, щоб у нас була держава з порядками, як у Росії чи КНДР. Вважаю, що цивілізаційно ми маємо йти до Європи. Можливо, не копіювати все, що там є, бо там теж не все гаразд, та й не все нам потрібно. Але все-таки ті правила гри, ті правила життя вже досконалі. А в нас поки що це все росте. Я не драматизую, що в нас судова система погана, кажу, що вона корумпована, органи, які є, заангажовані. Але це все питання зростання. Так, наша держава не завжди може нас захистити. Та це є основа основ. І саме навколо української держави, культури, ментальності треба вибудовувати цінності, треба захищати людину відповідним чином. Знову ж таки, це питання інституційне. Тож, повторю, я не драматизую.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---