Ірина Констанкевич: дім, робота і політика*

«Найбільші мої цінності – то моя сім’я: чоловік, діти й батьки. Це люди, які складають увесь мій світ. Але, якщо говорити такими широкими поняттями, то мій світ як людини та матері – це те, що формує українську жінку. То є наша мова, то є наші традиції, то є рідна земля, на якій я народилася і хочу прожити все життя», – каже заступник голови правління Фонду Ігоря Палиці «Тільки разом», заступник голови фракції «УКРОП» в облраді, кандидат у народні депутати України у виборчому окрузі №23 Ірина Констанкевич.

Неймовірно, але у цій тендітній та водночас сильній духом жінці мирно вживаються і турботлива матуся, працьовита домогосподарка, мудрий науковець та перспективний політик.

«Коли ми були малими, бабуся, яка виховувала нас із сестрою змалечку, давала нам прості, але такі важливі уроки життя: молитися, не чинити людям зла та цінувати хліб. Річ у тім, що бабуся, яка пережила голод, привчила нас до того, що хліб – усьому голова, що його потрібно неабияк цінувати. Не доведи, Господи, принесемо до хати знайдену на вулиці копійку! Старенька завжди повторювала, що в жодному разі не можна чіпати чужих речей», – згадує власне дитинство Ірина Мирославівна.З її слів, дівчаток змалку привчали до праці.

«Потрібно було і збирати урожай, і копати грядки, але все-таки, зізнаюся, я росла книжною дитиною. Попри заборону радянської влади, ми разом із бабусею пекли паски на Великдень. Але мушу визнати, що краще це виходить у моєї сестри. Завдяки бабусі кухня стала одним із мої хобі. Колись у моєї доньки Соломії запитали, ким була б її мама, якби не стала на політичну й наукову стежину. І доня не задумуючись відповіла, що кухарем. Дуже люблю готувати будь-які салати, а ще – страви з великої кількості різноманітних компонентів. Окрім того, люблю пекти, і в мене виходять дуже смачними усі страви з сиром, зокрема – сирні запіканки. Маю їх кілька десятків рецептів. Обожнюю запікати м'ясо з яблуками і з усілякими приправами, полюбляю смажити млинці. Знаю одне неписане правило: затишна кухня має пахнути млинцями, пирогами, тістечками».Батьки Ірини Мирославівни були звичайними комунальниками. «Газовиками», як по-простому каже жінка. Однак вони купували дітям багато книг.

«Я мала багато збірок, та не було повного видання 50-томника Івана Франка, і це була моя захмарна мрія. Таке бажане зібрання мені подарували друзі аж на тридцятиліття», – каже науковець.

У російськомовній школі, в якій викладала уроки української мови та літератури, тоді ще молода вчителька, учні вважали Ірину Мирославівну не педагогом, а… диктором з телебачення.

«Після закінчення навчання в університеті отримала направлення в луцьку ЗОШ №5. Пропрацювавши там рік, зрозуміла, що це – не моє, адже потрапила в російську школу. Після столичного вишу це було досить дивно. Учні не сприймали мене як учительку. Вони думали, що зі своєю правильно поставленою українською вимовою прийшла до них із телебачення, що я – диктор. Після закінчення цільової аспірантури повернулася в педінститут. Спочатку була робота на підготовчому факультеті, а потім уже на кафедрі української літератури», – розповідає про становлення наукової та педагогічної кар’єри Ірина Констанкевич.

Як розповідає Ірина Мирославівна, їй пощастило працювати з дуже розумними і гарними студентами. До слова, упродовж семи років вона була проректором Східноєвропейського національного університету.

«За ці роки спільно із вихованцями ми дуже багато створили: і асоціацію випускників, і центр волонтерів, були й проекти з культури – багато всього, можна довго перераховувати. Я розуміла, яким має бути викладач університету та громадянин у нових умовах, тому що те, що було в 90-х роках, – це одна позиція, а те, що в 2000-х, – зовсім інше. І Майдан ми з ними проходили. У нас були лекції в лютому, і студенти відпрошувалися з них на Майдан. При цьому я з ними розмовляла про важливі речі, що їх ми пройшли під час нашого курсу, зокрема, про 20-ті роки ХХ століття – період розстріляного Відродження. Зізнаюся, дуже боялась, щоб оце відродження української незалежності знову не стало розстріляним. Це важкі уроки сторічної давнини, які за збігом подій повторилися через століття. Я боялася, щоб молодь, як і тоді, не розгубила власних ідеалів. Але цього не сталося, бо в мене були дуже хороші студенти. І я щаслива, що тепер у кожному селі зустрічаю своїх вихованців, які мене пам’ятають. Пишаюся, що свого часу не схибила перед ними», – зазначає Ірина Констанкевич.А ось стати на політичну стежину жінка вирішила не одразу.

Зі слів Ірини Мирославівни, до політичних реалій її наблизило те, що робив тоді ще народний депутат Ігор Палиця, як голова наглядової ради Східноєвропейського національного університету.

«Він реалізовував для університету багато проектів. Я не хочу говорити пафосних речей, але ми йому вірили і тому пішли за ним. Так сформувалася досить сильна команда із людей, які не просто були стратегами, а й уміли бачити ситуацію значно далі – на крок наперед. Тож у 2012 році сформувалася нова команда, і так сталося, що я туди потрапила. Коли прийшла працювати у фонд «Тільки разом» (до 2016 року – «Новий Луцьк»), то мені доручили опікуватися культурно-мистецькими проектами. Але згодом стало зрозуміло, що ті справи, які робить Ігор Петрович для міста, не можна реалізувати без підтримки депутатського корпусу. Так визріло рішення балотуватися в депутати до Луцької міськради, а у 2015 році – до Волинської облради, тепер – у народні депутати України».

Вікторія СЕМЕНЮК

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---