USD 39.00 39.40
  • USD 39.00 39.40
  • EUR 39.25 39.50
  • PLN 9.76 9.94

Ліки від забуття: чому українці забувають гідних людей, а негідників пам'ятають

29 Травня 2017 08:00
Чому негідники залишаються у пам’яті українців довше, ніж справжні люди гідності і якою лінією проходить межа між європейською та азійською ментальностями в Україні, дискутували письменники, які «лікують» читачів від забуття романами на історичному тлі.

Про це йшлося під час дискусії «Ліки від забування. Чи може література скласти загублені пазли історії?» у рамках 7-го міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал» у Києві.

У дискусії взяли участь автор роману «Шенгенська історія» та низки творів, перекладених іноземними мовами Андрій Курков, авторка роману «Забуття», у якому йдеться про В’ячеслава Липинського і дія якого відбувається у тому числі на Волині, Таня Малярчук та автор детективних романів на історичному тлі та двотомника «2014» Владислав Івченко.

Говорячи про те, чому письменник який розповідає про історію, впевнений, що читач йому повірить та про те, чи має художня література привілей розповідати про історію, Андрій Курков зазначив, що важко сказати, чи довіряють читачі романам, де є елемент історії, але успіх книги, залежить від історії, яка розказана в романі. Якщо читач довіряє герою і слідкує за ним, він автоматично сприймає історичну реальність, в якій діє герой. На думку письменника, цього достатньо, адже це допомагає читачу поринути через книжку, як через машину часу.

Андрій Курков свідомо у своїх романах провокував інтерес до історії. Найпростіший приклад цього – роман «Садівник з Очакова». У ньому герой з Ірпеню, що на Київщині, потрапляє через фантастичний інструмент у місто Очаків 1957 року. Для того, щоб написати правдиво, автор протягом 15 років їздив до Очакова, знаходив там пенсіонерів, яких пригощав квасом та вином і з їх пам’яті черпав реалії 1957 року. Також він прочитав підшивку місцевих газет за 1957 рік. Зі слів Андрія Куркова, наразі зацікавленості радянським етапом української історії у масового читача, особливо молодого, немає. На його думку, читачі, які пам’ятають 1957 рік, по-іншому читають книжки, у яких він згадується. Окрім цього, людська пам'ять така ж сама, як уява письменника, тобто вона змінюється з роками: фантазми стають начебто історичною реальністю, тож довіряти пам’яті неможливо. У новому романі письменника романі «Шенгенська історія» є епізоди, що провокують питання зв’язку минулого з сьогоденням. З його слів, літературний обман – це «найкращі та корисні для здоров’я наркотики».
Романи на історичну тематику: де межа між «вікіпедією» та художньою літературою

Авторка роману «Забуття» Таня Малярчук зізналася, що у творі вперше застосувала історичну тематику і для неї було важливо перенести себе в час, описаний у книзі, повірити у те, що вона пише. Важливими були дрібні деталі, а емоції та почуття, які письменниця намагалася вкласти в роман, були її власними. Письменниця намагалася зрозуміти, як люди мислили раніше. З її слів, точно уявити минуле неможливо, наприклад, навіть коли йдеться про географічні відстані і те, якою була повільність часу без інтернету тощо. Таня Малярчук вважає, що нині існує великий інтерес до минулого, попри те, що немає зацікавлення до певних періодів часу. Наприклад, 1920-ті роки в українській історії викликають менше зацікавлення читачів.
Набираючи дедалі більше історичного фактажу, їй ставало дедалі важче виокремити «де закінчується вікіпедія та починається література». Отже почалися пошуки іншого – наприклад, відповіді на питання «навіщо?» та у чому полягав сенс життя головного героя. Деталі, на її думку, неймовірно важливі, вони необхідні, без них неможливо нічого написати. Однією з таких деталей для письменниці став порошок «Арагац». Це слово вона знайшла у щоденниках Євгена Чикаленка, який говорив, що дуже важливо завжди з собою носити порошок «Арагац» (йшлося про 1906 рік), тому що без цього порошку просто гаплик. Вона почала шукати інформацію про цей порошок і з’ясувала, що він використовувся проти блощиць. Тогочасна українська інтелігенція мусила завжди бути готовою до того, що її заарештують. Арештовували завжди приблизно о 3-4 годині ночі, коли темні сили найактивніші і людина найменш захищена. У цей момент перш за все потрібно було подбати про порошок «Арагац», адже у Лук’янівці без порошку буде дуже важко. Його потрібно було проносити за хабарі. Сина Чикаленка заарештували «просто для профілактики» після повернення з-за кордону і Євген Чикаленко усіма способами намагався йому передати саме цей порошок,а не їжу чи книжки. Коли син виходив з Лук’янівки, в його чоботах хрустіло від паразитів.

Розумні постфактум і зверхність щодо минулого

Владислав Івченко зауважив, що, починаючи писати текст ти спочатку пишеш те, що хочеш, а потім в тексті з’являються свої межі, своя логіка, логіка сюжету, героїв, часу. У письменника є надія, що читачі сприймуть цей час. Він розповів, що любить переглядати скани газет того часу, спогади, мемуари і вважає це хорошими ліками від забуття.

«Ми все добре розуміємо постфактум, думаємо, як можна було вірити в радянську Україну в 1920-ті роки, це ж були начебто розумні люди? Ми знаємо, що далі був 1937 рік і вважаємо себе розумними, а коли читаєш спогади і занурюєшся в цю атмосферу, розумієш, що ти зараз точно такий, як вони у 1920-ті. Тобі здається, що ти знаєш, як все правильно, що хороше, а що погане. Я розумію, що за 20 чи 50 років хтось буде думати «ну Владюша, ти ж начебто був не дебіл, а в що ти вірив і що ти відстоював?» Це дозволяє тверезо і з більшою повагою ставитися до персонажів, розуміти, що вони такі ж самі, як ти, вони знають те, що знають, відповідно до періоду свого часу, а ти знаєш більше за них. Це дозволяє не судити їх суворо», зазначив Владислав Івченко.
На його думку, не можна писати про якийсь час, не занурившись у цей час не ставши на позиції того часу. Писати про будь-який рік з позиції 2017-го, мовляв, буде зверхністю. З його слів, вже у 2019 році люди можуть бути такими ж самими зверхніми щодо нього сьогоднішнього. Отже, важливо зрозуміти, чому люди у минулому думали саме так, мали саме таке бачення.

Андрій Курков зазначив, що не можна постійно писати про сьогодення. Письменнику тісно в сьогоденні, воно пласке та складається з багатьох шарів, які належать до минулого. Якщо автор пише про те, що відбувається з героєм сьогодні, він повинен знати, що було до народження героя з його батьками і так далі. Потрібно, щоб письменник розумів історичний контекст формування світогляду та характеру героя, комплекси його батьків. Історія завжди персоналізована і не може бути об’єктивною, вона завжди йде через когось – якщо людина була жертвою це один погляд, якщо була катом – інший.

На питання щодо того, чи важко психологічно писати про складні періоди, Андрій Курков відповів, що писати, як Варлам Шаламов – боляче, адже це література власного досвіду. Але фантазувати на цю тему дуже легко та безвідповідально.

На думку Тані Малярчук, історія перебуває у постійному стані забування, адже ми пригадуємо лише те, що нам потрібно в цей момент, те, до чого ми готові зараз. На її думку, неможливо дійти до ідеальної об’єктивності – важливо, як ми інтерпретуємо історію зараз, що вона дає для нашого поступу вперед. Письменниця вважає, що усі попередні версії української історії 20-го століття варто переглянути та шукати нові відповіді. Так, націоналістичні наративи не діють і працюють на конфлікт, а не на майбутнє чи порозуміння.
«Цікава думка про те, що історія є товаром, який швидко псується. Її постійно треба оновлювати, але оновлюючи її, ти підганяєш історію під сьогоднішні погляди, інколи під сьогоднішню політичну кон’юнктуру», - зазначив Андрій Курков.

Українці забувають людей гідності, але пам’ятають негідників

«Гачком, який мене схопив і тримав багато років, коли я писала свій перший і єдиний історичний роман, стало відкривання для себе величезного пласту забутого про 1920-ті роки. Це величезна кількість людей та величезна «європейська Україна», яка змушена була втікати від комуністичного режиму та розпорошилася в Європі, спершу у Відні, а згодом в Німеччині, Чехії тощо. Це були дуже освічені люди, які не стали героями нашої історії – ось що мені найбільше боліло. Чи хтось знає зараз Чикаленка? Немає навіть його вулиці, а він був хрещеним батьком української культури та політики, надзвичайно впливовою людиною. Таких особистостей, які забуті, багато. Мені було важливо їх об’єднати, працюючи над «Забуттям»», - розповіла Таня Малярчук.
З її слів, у ментальності є неприємна річ – чомусь люди гідні, люди честі швидко забуваються, а негідники, які потім приходять на їхнє місце і рвуться до влади, чомусь дуже затримуються у пам’яті та стають героями. Наприклад, Володимир Винниченко та Симон Петлюра з тих часів лишилися героями розповідей і про них знають, а про гетьмана Павла Скоропадського чи героя роману «Забуття» В’ячеслава Липинського забули, хоча вони, зі слів письменниці, були людьми гідності. Саме після цих людей гідності написали нові наративи та міфи про те, що Українська держава Скоропадського насправді була недоброю і він хотів об’єднатися з Росією, всі швидко в це повірили, а революція згодом знищила усе, що було до того. Зі слів Тані Малярчук, період правління Директорії Винниченка та Петлюри був хаосом та смертю, але її лідери раптом стали героями. Тому для письменниці були важливими нові інтерпретації.
Говорячи про те, чому герої його роману «Шенгенська історія» втрачають свою ідентичність в іншій країні, Андрій Курков зазначив, що литовська історія настільки насичена подіями та персонажами, що її немає кому носити.

«Справжній литовець наповнюється Литвою так, що потім нічого в нього не влізає. Він знає, що литовців мало і він має нести її з собою, тримати її, навіть якщо його вважають злодієм за кордоном, де давно забули про Литву. Нас таке не стосується, ми ходимо напівпорожні. Питання ідентичності ще довго буде в нас обговорюватися. Замість наповнення у нас питання всередині кожного», - зауважив Андрій Курков.

Владислав Івченко зазначив, що писати про 1943 рік легше, ніж про 1957, адже у 1943 були чітко визначені «герої» та «погані», а в 1957 вже немає героїв, вони або сидять, або щойно вийшли з в’язниці і їм не до геройства і усе вже не так однозначно. Пиячити від того, що не сприймаєш радянську владу, мовляв, зовсім інше, ніж гинути у боротьбі проти неї.

«Я сам почав думати, чому про «застій», свідком якого був сам, нічого не пишу. Мені здається, що там вже не було чорного і білого, а було різноманіття сірого і в це втручатися важко. Легше писати, коли все зрозуміло і є хороші, погані, конфлікт і все таке», - розповів Владислав Івченко.
Він вважає, що одна з хороших книжок, написаних про той час, це «Москва-Пєтушки» Венедикта Єрофєєва. Для того, щоб писати про «сірі» часи, з його слів, потрібна більша майстерність, ніж для героїчних. Тобто, писати про часи Кучми було б більш амбітним завданням для письменника, ніж про часи першого чи другого Майдану.

Музика предметів: як правильно занурюватися у минуле

Своєю чергою, Андрій Курков повинен знайти інструмент, який його загіпнотизує під той час, про який він пише. Це можуть бути старі фільми, пісні 1930-их років, які допоможуть просякнути тією енергією. З його слів, енергія таких країн, як Німеччина чи Радянський союз, заразна і ти стаєш свідком того, чого не бачив. Для того, щоб це стало художньою правдою, потрібно знати, що і як говорилося. Письменник стверджує, що романи про 1910 рік потрібно писати скрипучим пером, обов’язково, щоб чорнильниця була не порцелянова, а металева із постаментом з мармуру, тобто, потрібно вживатися в той час. Він розповів, що має багато радянського антикваріату і може нафантазувати про кожен предмет, відчути, через скільки рук та поколінь він пройшов. Неможливо писати про минулий час, закрившись у сьогоденні.

На думку письменника, роман про Хрущова міг би стати романом про цілу епоху, а друкувати його варто було б на друкарській машинці у трьох примірниках. Потрібно, мовляв, вживатися в персонажа або в час, потрібно ставати людиною того часу, про який пишеш. Наприклад, якщо писати про 1970-ті, часи Венедикта Єрофєєва, потрібно готувати коктейль «Сльоза комсомолки». Він зауважив, що кожен час має «музику предметів».

Таня Малярчук розповіла, що у передреволюційні часи (1907 рік) ті, хто приїздив у Київ, перш за все йшли на Поділ, щоб випити клюквенного квасу. Слово «клюквенний» редактори хотіли викреслити, але письменниця наполягала на тому, що українізовувати цю історичну назву неможливо.
Колективізація та травми української ідентичності

Говорячи про події, пам'ять про яких хотіла б стерти, якби це було можливо, Таня Малярчук назвала Голодомор, який лишається величезною травмою попри те, що минуло вже декілька поколінь – лишається біль, зацикленість на їжі.

Андрій Курков застеріг, що речі, про які забувають, мають тенденцію повторюватися. Він, до прикладу, хотів би, щоб українці забули про колективізацію. Українцям не притаманний колективізм, - вважає письменник, адже це східна традиція Росії, Китаю чи Кореї. Колективізм в Україні ламав ментальність.

Таня Малярчук погодилася, що, можливо, усі майбутні проблеми походять від колективізації та втрати приватної власності, що буле величезною травмою. Так, для мешканців Західної Європи шматок землі це щось святе, що їм належить, вони цим переймаються, на відміну від українців.
Владислав Івченко зауважив, що колективізація та Голодомор як її складова частина дуже змінили Україну. Так, нині землю сприймають як щось обтяжливе і селяни як щось хороше сприймають приживання у тісній квартирі у Києві, позбавившись від землі у селі. Колективізація, мовляв, зробила землю чужою людям, українці стали сприймати землю, як пекельну працю. Оте, колективізація була найпотужнішим ударом по українській ідентичності.

Андрій Курков зауважив, що лінія розподілу в Україні була кордоном радянської та європейської ментальності. Індивідуалістична ментальність є європейською та природно українською, а колективна – східна, азійська і більш російська. З його слів, лінія фронту на сході України є лінією фронту захисту української індивідуалістичної ментальності. Є водночас сіра зона змішаної ментальності, де «50% за них і 50% за нас», і що швидше буде змінюватися ментальність за імпульсом з Європи, то швидше кордон індивідуалістичної ментальності проходитиме між Україною та Росією. Він вважає, що якби не було військового конфлікту, то за 15-20 років, незалежно від донбаського олігархату, кордон української індивідуалістичної ментальності та колективної російської нарешті збігся б з кордоном Росії та України.
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть


Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу


Коментарів: 1
На гелікоптери Показати IP 29 Травня 2017 13:50
машини і вілли священникам пожертви чи хворим діткам допоможемо? Антикорупційні активісти оприлюднили дані про елітне майно і статки Харківського митрополита УПЦ Митрополит Харківський і Богодухівський Онуфрій (Олег Легкий), керуючий Харківською єпархією УПЦ (МП), володіє елітними будинками по 500 квадратних метрів, віп-квартирами й земельними ділянками у найдорожчих місцях Харкова і області, а також є співзасновником фірми «Укрзембудтур», повідомляє "Релігія в Україні" з посиланням на на програму "Гроші" ТСН і антикорупційний портал. Зокрема, у житловому комплексі «Садова гірка», де мешкають найбагатші люди Харкова, на митрополита зареєстровані дві квартири і два паркомісця. Місцеві активісти кажуть, що місцем його проживання є харківський «мікрорайон мільйонерів»: там митрополиту належать три будинки і дві земельні ділянки. За оцінками експертів, ділянка там може коштувати 250-550 тисяч доларів. За реєстром, митрополиту належать чотири ділянки — це більш ніж півгектара землі у затишному лісі на узбережжі водосховища, маєток із басейном. Котеджі архієрея розташовані вглибині лісу, але проїзд до них перекритий, тож простим людям ця ділянка лісу тепер недоступна. Згідно з публічною кадастровою картою, ці ділянки йому не належать, а значить, фактично вважаються захопленими. Загальні цифри свідчать про те, що майно обійшлося владиці Онуфрію від 4,5 до 7,5 мільйона доларів. Разом із рідним братом Яромиром Легким, секретарем тієї ж Харківської єпархії, митрополит заснував фірму «Укрзембудтур», яка виявилася «пустишкою» — жодних ознак діяльності за вказаною адресою немає. У митрополита бізнесу немає, проте автівки у митрополита бізнес-класу є. У власності митрополита і його брата — люксові іномарки. На митрополита Онуфрія, тобто Олега Легкого, зареєстрований Mercedes-Benz S-класу — улюблене авто усіх можновладців, ціни на яке починаються від 45 тисяч доларів. Його брат Яромир теж користується машиною представницького класу — Mercedes GL 550. Ціна — приблизно 40 тисяч доларів. Саме на цій автівці Яромира Легкого затримували у стані алкогольного сп’яніння. Цю інформацію журналісти ТСН знайшли у реєстрі судових рішень. Священники на цьому світі поділяться з дітками хворими своїми багатствами? - НІ !!! Я пожертву даю особисто в руки тому, кому підказує серце і розум, без посередників - священників. А ви як ?

Додати коментар:

УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.


Система Orphus