USD 24.3 24.45
  • USD 24.3 24.45
  • EUR 26.7 26.95
  • PLN 6 6.17

Забуті Богом і людьми: як вимирає волинське село*

У цьому селі немає ні магазину, ні ФАПу, ні пошти, мобільний зв’язок майже не ловить, а до людських помешкань веде єдина лісова дорога. Село вимирає, констатують тутешні жителі.

У селі Світле Ковельського району лишилося всього лиш трохи більш як тридцять людей. Населений пункт із села в народі вже перейменували на хутір, і жителі звикли до нового визначення своєї малої батьківщини. Щоб дістатися до Світлого, треба їхати в село Ситовичі, а звідти – майже вісім кілометрів іти дорогою через ліс.

Ми їдемо біло-щебеневим шляхом, з обох боків якого – темні стіни з дерев. Автівку добре підтрушує на камінні і ямах. Навколо – жодної живої душі. І тиша.

«У Світлому живуть майже самі пенсіонери, – розповідає нам дорогою голова Ситовичівської сільради Віталій Будь, до якої і входить Світле. – Рік тому тут перестав працювати єдиний магазин. Маршрутка сюди не ходить, бо невигідно. Село відрізане від життя».

Ліс закінчується, і ось уже визирають дахи перших будинків. Ті, що стоять на околиці села, давно порожні. То тут, то там видніються чорні дірки провалених дахів, з-за сірих хрестів забитих дошками вікон проблискують вцілілі шибки. Але вже за мить з-за високих, старих, голих яблунь, які колись були людськими садками, видніються цівки диму з коминів. Ми з полегшенням зітхаємо, бо село до останнього здавалося нам мертвим.

На звук двигуна автомобіля селяни зреагували швидко: з маленьких вікон сільських хатинок то тут, то там з цікавістю визирають бабусі. Дорогою зауважуємо синій контейнер магазину. На дверях – звичайний навісний замок, на вік­нах – тюль. Виникає відчуття, що торгову точку закрили на перерву, а не назавжди.
За хвилину ми знайшли першого жителя Світлого.

На невеличкому подвір’ї чоловік у маринарці патрає курей. Біля нього крутяться дві собаки та кіт.

«У селі завівся тхір. Подушив сусідських курей, – констатує чоловік, здороваючись. І показує на голі тушки. – Замість того аби працювати, мушу їх до ладу довести».

Валентину Дерев’янчуку, так звуть нашого нового знайомого, на вигляд можна дати 80 років, проте коли він швидко, по-молодечому гаряче говорить, то не віриться, що перед тобою людина поважного віку. На наше питання про рік народження хитро посміхається та переводить розмову. Розповідає, що колись 25 років працював завклубом, а зараз на пенсії клопочеться по господарству.
«У Світлому колись була ферма на 200 голів. Були корови, бички, ми за ними доглядали. А зараз... Що маємо, то маємо. А маємо на хазяйстві конячку, маємо свиней в’єтнамських, курей, котів, собак. От і все», – розказує Валентин.

Питаємо, чи правда, що у селі немає магазину.

«Так, його закрили ще рік тому. Не відстояли ми його. Підприємцю невигідно в нас торгувати. Яка ж тут вигода? Але хотілося б, щоб був магазин. Медпункт ми відстояли, – каже Валентин. – Але в нас є один чоловік, Славик Оксенюк, який нам усе привозить, хай дасть йому Бог здоров’я. Раз на тиждень набирає в Ситовичах у магазинах те, що ми замовляємо. Можна сказати, що той чоловік – зв’язок нашого села з цивілізацією».
Зате до жителів села Світлого почали заходити інші гості. На сільські городи унадилися дикі кабани. Як виявилося, недалеко – мисливські угіддя однієї відомої в регіоні фірми.

«У мене вони всю картоплю на городі з’їли. Власники кабанів не годують, а лише прикормлюють. Вони голодні, ходять по людських городах і їдять усе, що бачать. Не можна нічого посадити і посіяти», – нарікає Валентин. Каже, коли вперше кабани понищили врожай, звернулися до сільського голови, той, своєю чергою, до власника фірми, аби людям відшкодували збитки.

«Мене спочатку запевнили, що питання будуть розв’язувати. А вреш­ті заявили, що нема такого закону, відповідно до якого вони мають відшкодовувати збитки. І жителям, у яких звірі понищили городи, лишається тільки плакати, дивлячись на те, що лишилося від їхнього врожаю. Бо в цьому селі город – це не прибуток, а спосіб вижити. Не­одноразово надсилав їм листи, викликав поліцію, бо вони незаконно використовують землю, але результату – нуль», – каже сільський голова Віталій Будь.

Ми полишаємо Валентина та йдемо до низенької хатини, у вікні якої ще дорогою примітили бабусю.
Заходимо до оселі. У хаті тепло, пічка заставлена горщиками, у верхньому кутку на стіні – ікони та вишиті гладдю рушники. Нам назустріч із кімнати виходять дві бабусі. Ми кличемо їх на ґанок, бо у теплому приміщенні після вуличного холоду відмовляється працювати наша техніка.
Господиня хатини взуває теплі валянки, потому ховається у кімнатці, а вже за мить виходить до нас у фіолетовому пальтечку. Її товаришка усміхається та каже, що ми їм зробили свято. Навперебій жінки розповідають, що раніше у Світлому жило багато людей, а тепер тільки трохи більше, як три десятки.
«Там, де раніше були колгоспні поля, вже ліс росте, і то такий, що людина туди зайти не може. Хто до нас приїжджав, то дуже хвалили Світле. Казали, що як курорт», – пригадують жінки.

На питання, чи не страшно жити тут, посеред лісу, відповідають заперечно.

«А кого боятися? Звірів? Зараз більше людей треба боятися, бо вони страшніші за тварин», – киває головою старенька Марина.
«Я ліс люблю, – додає її товаришка Федора. – Днями приїжджали діти, взяли мене в машину, і я попросила, щоб завезли в ліс. Вийшла з машини – і так добре мені! Дихати легко. Повітря яке!».

Найбільша проблема для стареньких – те, що зачинили магазин. Кажуть: це створило їм багато незручностей.

«То біда, – констатує бабуся Марина. – Чи солі нема, чи мила, чи сірників. У нас щурі, а ми їх потравити не можемо через те, що нема де трутки купити. Поштарка приїжджає раз на місяць із пенсією, то ми скуповуємо все, що вона привозить, аби вистачило на місяць. І чекаємо наступної пенсії. А хліб нам Славик привозить. Ми з ним домовляємося, і він щоп’ятниці привозить хліб. Нам вистачає».

Додають: чоловік щодня змушений самостійно возити до школи трьох своїх дітей. Тому вболівають ще й за те, аби в Світле заходив шкільний автобус.

Щодо маршрутного сполучення, то бабусі кажуть: вони домовилися з перевізником, що той їх возитиме, коли попросять.

«У нас є до нього номер телефону і ми дзвонимо, коли комусь кудись треба», – каже Федора.

Кандидат на посаду голови Поворської об’єднаної територіальної громади Аркадій Пахольчук переконаний: жителі села заслуговують на те, аби в них працював магазин.

«Можна вибрати кілька днів на тиждень, аби приїжджав якийсь підприємець, домовитися і з ним, і з людьми. І питання зі шкільним автобусом має бути залагодженим. А якщо в цього чоловіка, не доведи Боже, автомобіль зламається, то дітям до школи не йти? Голова об’єднаної громади має піклуватися навіть про такі маленькі села, бо голова – це господар громади», – каже Аркадій.

На гомін сходяться ще жителі села. Невдовзі на невеличкому подвір’ї бабці Федори між маленькою коморою та дровітнею – юрба пенсіонерів. Попри поважний вік, вони емоційно обговорюють нову інформацію, з надією поглядають на нас та чи не щохвилини перепитують, чи правда, що їм зможуть влаштувати регулярне постачання продуктів, а по Славикових дітей приїде шкільний автобус.

Ми спробували розпитати, що ще турбує жителів цього забутого Богом села, проте людям було вже не до нас. Нам відповіли, що дров вистачає, картопля вродила, а більшого і не треба. Головне, щоб привозили продукти, а автобус забирав Славикових дітей...
«НА МЕЖІ» – соці­аль­но-інформаційний проект

Інформаційне агентство Волинські Новини у партнерстві з Волинською обласною організацією політичної партії «Українське об’єднання патріотів – УКРОП» реалізовує соціаль­но-інформаційний проект «НА МЕЖІ».

Якщо у вашому селі чи місті є школа, дитячий садочок, амбулаторія, ФАП, клуб у неза­до­вільному стані, якщо ви втомилися оббивати пороги органів влади, розповідаючи про ці проблеми, якщо ваша громада опинилася на межі, зателефонуйте нам: волинський УКРОП – (099) 637-14-15, редакція – (068) 816-90-46, (066) 342-23-22.

Анна ВОЛОЩУК
Фото автора
Ковельський район
Загрузка...
Коментарів: 5
VoNA Показати IP 8 Грудня 2016 12:12
Та багато таких сіл ,сама була в селі Сваловичі,якби не рибалка хороша і охота теж би було забуте богом село людей 50 душ ...але природа гарнюща )))
51 омбр Показати IP 8 Грудня 2016 13:08
ну а влада каже що на людей з посвідченями ато немає землі БЕРИ НЕ ХОЧУ
жінка бійця Показати IP 8 Грудня 2016 15:34
чому зразу АТО? є переселенці їм лопати в руки і до роботи !!!А не в центрах квартири знімати і плакатись . Бійці АТО своє відпрацювали, тай відпрацьовують під кулями щодня !
45 Показати IP 8 Грудня 2016 18:14
Все правильно. Але стаття із зірочкою*. То може й варто сказати, хто оплатив розміщення статті? Людям легше голосувати буде, може...
007 Показати IP 9 Грудня 2016 08:37
Були у селі недавно на грибах.Дійсно пару хат і дрімучий ліс. Дай Боже здоров'я тим людям, які там живуть

Додати коментар:

УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.

Система Orphus
Яндекс.Метрика
Ukr.net: Автобазар http://avtosale.ua/. Свіжі новини України і світу в режимі реального часу на Укр.нет. Фільми в кінотеатрах на KINOafisha.ua. Телепрограма на TVgid.ua.