Повернувся з-за кордону захищати свою країну. Історія 20-річного добровольця на псевдо Волинь

20-річний Данило на позивний Волинь повернувся з Польщі, аби захищати Україну. Нині він – стрілець 103 бригади ТрО, яка боронить кордони Сумщини. Хлопець розповідає про перші бойові виходи, втрату побратимів і про те, як війна змінює ставлення до життя. Каже: попри все, про своє рішення повернутися додому не шкодує, пише Суспільне.

«Так, трошки тяжко, і морально, і фізично, але воно того варте. Знайомишся з абсолютно різними людьми, виконуєш різну роботу. І пригод таких у цивільному житті немає», – говорить боєць.

Данилові 20 років. П’ятий місяць служить стрільцем у 103 бригаді ТрО. У 2025 році повернувся з Польщі, куди його вивезли рідні на початку повномасштабного вторгнення чотири роки тому.

«Перший раз, як мене з побратимом FPV розбивала, моя думка: «Боже, я сидів собі в Польщі, заробляв непогані гроші, а зараз сиджу в якійсь ямі і мене можуть ще й вбити». Я перші рази заходив, просто під деревом сів, обійняв його, притиснувся до нього, і думка: «Боже, аби він мене тільки не всік». Тобто воно зараз ніби смішно, в ті моменти не зовсім. А зараз просто, не знаю, чи то звичка вже, чи що. Ну, вже нема такого страху, як тоді, в перші рази».

Читати ще: Із піснею – крізь війну. Як волинський гвардієць отримав псевдо Дзідзьо

Данило підписав контракт 18-24 за державною програмою добровільної військової служби для молоді. Розповідає, що з дитинства цікавився військовою темою. В Польщі навчався, працював – і обирав собі місце для служби в Україні.

«В мене така була мрія – стати військовим, і ось я тут, вдома, – дуже довге спілкування з різними рекрутинговими центрами було. На вибір дуже багато бригад, я зупинився на 103-й. Не знаю, так мені сподобалось якось спілкування з рекрутером. Якось ми так знайшли спільну мову. В своєму батальйоні, в своєму командирі я, наприклад, впевнений. Тобто в цьому плані мені пощастило», – каже стрілець 103 ОБр ТрО Данило.Після навчання почалися бойові будні. Данило каже: знав, що побачить втрати, але повністю усвідомив це тільки на війні. Згадує, як вперше виходив забирати загиблого.

«В мене, як ми, можна сказати, виконували це завдання, не було жодної думки про те, що ця людина мертва. Мене тільки цікавило, чи ворожий дрон нас не всіче, тобто вже усвідомлення того, що відбулося, прийшло, коли ми повернулися назад на свою позицію. А до того моменту такої думки, що от він мертвий, не було, тобто просто виконуємо свою роботу, і на цьому все. Потім було дуже морально тяжко, я дві ночі не міг спати», – пригадує боєць.

Данило розповідає, що під час бойових виходів не раз подумки прощався з життям: і дрони залітали в бліндаж, і під атакою довелося побувати. Як сказали його командири у приватній розмові, хлопець показав себе прикладом для інших, під масованими обстрілами підтримував боєздатність підрозділу, облаштовував і тримав позиції, чітко виконував поставлені завдання. І наразі отримав свою першу нагороду – «Зірку Сил територіальної оборони». Сам Данило каже, що найважче на війні – втрачати друзів-побратимів.«Дуже багато таких людей, з якими я був тісно знайомий, з якими пройшли навчання, або їх уже немає, або в госпіталі трьохсоті (поранені, – ред.). Був такий хлопець з нами у пункті постійної дислокації – Котигорошко. На превеликий жаль, його на першому виході не стало. Офіційно він числиться як безвісти зниклий. Тобто його тіло досі не забрали. Це страшно.

У нього, в принципі, дуже трагічна історія, що його виховувала тільки бабця, ні батьків, ні сім’ї. І оце ж останнє, ми спілкувалися з його бабцею і їй нічого не говорили, тобто вона досі живе надією, що, може, він в полоні, може, він живий. Ми ж прекрасно знаємо, маємо інформацію від хлопців, які виходили, а вони заходили, що їх мінометка розібрала. Але сказати це дуже тяжко».

Читати ще: Із фітнес-тренерів – у оператори НРК: історія лучанки зі сталевої сотки на псевдо Аказа

Восени у Данила контракт закінчується. Хлопець каже, що, найімовірніше, продовжить службу.

«Забагато роботи було вкладено в те все. І мені просто вже совість не дозволить, що скільки хлопців полягло із цього батальйону. Вже тут познайомився з людьми, і тих хлопців, з якими я на ППД був, я ж не можу їх підвести, от сказати, що все – баста. Типу «ви, хлопці, воюйте, а я поїхав далі на Польщу на заробітки». Батько взагалі досі не може цього пережити, що я там приїхав, підписав контракт. Не жалкую про це. Може, для них це трохи дико, що всі, навпаки, тікають, а я повернувся назад. Ну, але принаймні я в себе вдома. Ніхто мене вже не дорікне, що я там поганий українець, приїхав бідним полякам забирати роботу. Я в себе вдома. Захищаю свою країну», – каже стрілець.

Данило говорить, що жалкує тільки про одне: мало часу проводив із товаришами, які загинули. А ще, каже, на війні навчився бачити щастя у дрібницях.

«Я як оце виходжу кожного разу з позиції: «Боже, сонце, білий день». Ми ж сидимо весь час, темнота там, чи окопну свічку запалиш, чи ліхтарик. Оце виходиш: «Боже, білий світ, пташки співають, життя прекрасне». В армії я зрозумів, що щастя в таких маленьких частинках. От солдату що для щастя – поїв, нічого не гупає, тиша, поспав, це вже аж, вважаю, ідеальний день».

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---