Через абсолютну темряву до світла: історія батьків бійця АТО

Щоб іти дорогою світла, не обов’язково бачити очима. Достатньо відчувати те тепло, що струменить від людської доброти, і передавати його іншим. Історія сім’ї Валентини Мазурик та Петра Дячука – яскраве свідчення цього.

Раніше Інформаційне агентство Волинські Новинирозповідало, що лучанка Валентина Мазурик не бачить і не чує, а в’яже рукавиці нашим воїнам, її чоловік, теж незрячий і без однієї руки, допомагає і зустрічається з доброчинцями, які приносять нитки. Їхній син, маючи 2-у групу інвалідності, пішов захищати України на сході.

Уже два роки сім’я знайома із Фондом Ігоря Палиці «Тільки разом». Щороку Фонд дає цим людям кошти на ліки, адже пенсії на все не вистачає.

Про те, як складалася доля подружжя, повідомили у прес-службі Фонду.

Валентина повністю втратила зір вісім років тому. Ще в дитинстві вона зовсім не бачила на одне око, та соромилася говорити про свою ваду. А потім соромитись було вже нічого. Потрібно було жити.

Чоловік Валентини Петро Дячук втратив зір у дитинстві. Ще з часів війни у їхньому хліві була захована граната, яку дід тримав для самооборони. Так вона й пролежала там 20 років, доки допитливий, ще зовсім юний Петро не знайшов її. Граната розірвалася у хлопця в руках… Унаслідок цього він втратив зір і руку.

Петро та Валентина познайомилися в УТОСі, куди жінка привозила звіти. Обмінялися номерами телефонів. Петро каже, що ще тоді відчув: Валентина – особлива жінка. Ось уже 15 років вони – сім’я.



Чотири роки в абсолютній тиші й темряві

Спочатку Валентина втратила зір, а потім і слух. Уже чотири роки жінка живе в абсолютній тиші й темноті. Втрата слуху стала шоком для неї. Коли трішки оговталася, то стала свої думки та переживання виливати у вірші. Є в її творчому доробку і дитячі казочки та повісті. Валентина бідкається, що нікому та її писанина не потрібна, але творити не кидає.

«Я знаю букви друковані, а писати не вмію. Дали мені спочатку пластмасові літери, але незручно було, – пригадує Петро. – А потім я запропонував жінці: «Може, давай шрифт Брайля тобі покажу». Валя за два вечори вивчила цей метод. Стало набагато легше і швидше спілкуватися. Я їй на руці вистукую брайлівськими буквами новини всякі, чи Павло подзвонить, розкаже мені щось про себе, то я їй передам…».



Павло – син Валентини, який зараз у зоні так званої АТО. «Прийшов на Майдан 11 грудня. Був зарахований до другої сотні самооборони Майдану. Там був санітаром, навчився оперувати. Після Майдану йому вручили орден «За мужність та милосердя», – пригадує Валентина Мазурик. – Тоді, після Майдану, коли почали набирати контрактників, Павло пішов на війну. Їм найтяжче було. Без патронів, голодні… Вони собою прикривали Україну. Багато хто загинув…».



Є у Валентини ще й донька Анна, а два роки тому порадував Бог і внуком. Жінка дуже хотіла внуків, та бідкається, що не може допомогти поглядіти малечу. Нині Валентина мріє про слуховий імплантат, каже, що потрібен апарат хоча б для того, щоб чути дитячий сміх внука.

В’язані рукавиці та сушені трави для військових

Валентина відчувала й свою потребу бути корисною. Вона ж бо солдатська мати. «Чим я можу помогти?» – довго думала жінка. Потім згадала, що зі школи знає лицьову і виворітну петлю. Протягом десяти місяців пробувала так і сяк, поки наловчилася. Про тактильні рукавички пані Валентини знає вже вся Україна. Жінка спочатку поставила перед собою завдання забезпечити теплими зручними виробами роту, а тепер – батальйон. Коли хлопцям сказали, хто в’язав їм ті рукавиці, то багато хто плакав у строю.

«На День Збройних сил України передала 118 пар. У січні-лютому – ще 64 пари, – підраховує Валентина. – Ну, думала, все – не буду більше в’язати. Та хлопці дзвонять, дякують… І хочеться робити, і знаю, що треба. І ніхто не хоче допомагати. Навіть нитку перемотати – нема охочих. Нікому воно не треба. Ну, думаю, скільки я можу зробити максимум? Зробила собі ніби завдання, бо без плану не будеш працювати. Якщо так, за три дні – чотири пари».

Солдатська мама встановила собі план: до кінця року дов’язати шестисоту пару рукавиць.

А між тим, ще одну добру справу започаткувала – сушить трави бійцям на чай. «Скільки можна, стільки буду заготовляти. Це в мене небагато часу забирає. Увімкнула сушку – і воно сушиться», – каже Валентина.

Трави Валентині приносять небайдужі люди. Вона ж їх висушує і подрібнює. Жінка дуже тішиться тим, що взимку хлопці разом із цілющими пахощами отримають частинку їхнього з Петром добра.

Пішов на Схід син воювати,

А його мати посивіла.

Вночі вона не може спати,

Молилася Богу, як уміла.

Бо серце в матері – не камінь,

Воно стискається й болить.

Сини, якщо й дорослі навіть –

Дітьми для матерів були.

Взяла б соломки підстелила,

Аби не вдарилось дитя.

Від куль собою затулила б,

Щоби продовжить їм життя…

Зробить не може цього мати,

Бо хворі, немічні, старі

А то пішли б на Схід в солдати

Солдатські сиві матері.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---