Думали, їдемо захищати білоруський кордон, - боєць 51 ОМБ про війну

Про війну навіть не йшлося, до неї ніхто не готувався. Хлопці думали, що їдуть захищати білоруський кордон, але ні Білорусі, ні кордонів із нею так і не бачили. Опинилися біля Майорівська. Про війну розповідає волинський боєць Богдан Грабовський,- інформує Волинська газета.

«Багато хто каже: «А що мені ця держава дала, чому повинен нині, ризикуючи життям, її захищати?». Так не можна. Треба спочатку запитати самого себе: а що я зробив для країни, аби згодом мати змогу щось від неї отримати…» Така життєва філософія старшого солдата Богдана Грабовського, у цивільному житті (минуло вже майже два роки з того часу, як наша реальність розділилася на дві кардинально протилежних – військову і цивільну, – авт.) – майстра електротехнічної дільниці з освітлення міста КП «Луцьксвітло» Богдана Грабовського.

Його історія проста. Як в усіх. Так каже і так думає.

Тому коли озвучила Богданові, що це буде публікація лише про нього, то він щиро здивувався: «Ви що, чому? Я лише один із них!».

Тож один із тих, хто мобілізований у числі перших, хто сам озвучив бажання служити країні, коли прийшла біда, хто йшов захищати кордони держави, а потрапив на… війну.



«Як їхав на фронт, то дізнався, що дружина вагітна, – пригадує Богдан. – Що вона сказала? Дуже «рада» була, звісно. Через декілька місяців після мого повернення народився син Роман».

Микола Грабовський служив у 51-й бригаді, 1-му батальйоні, 2-й роті. Спочатку пригадує полігон у Рівному. Каже: ніхто ж не знав ситуації, про війну навіть не йшлося, до неї ніхто не готувався. Хлопці думали, що їдуть захищати білоруський кордон, але ні Білорусі, ні кордонів із нею так і не бачили. Опинилися біля Майорівська, що за 70 км від Донецька.

«Які були умови? Коли ми прибули туди, там інженери викопали 2 окопи, розкидали плутанку, а з іншого боку обтягнули колючим дротом. От, у принципі, й усе. Згодом ми трошки обжилися, а через тиждень нас дислокували».

Потім була Волноваха. Хто й не хотів вірити, але мусив зрозуміти – то війна.

Згодом хлопців відправили на Широкий Лан – для відновлення бойового духу. Вже стали будувати блок-пости.

«Коли приїхали в Маріуполь, уже була війна. Ми мали зброю, з нею і спали. Щодо бронежилетів, то їх іще тоді на всіх не вистачало», – пригадує.

Чому так сталося з 51-ю бригадою? То – питання, котре ставить собі не лише солдат, а й кожен свідомий волинянин. Чому хлопців, які просто намагалися повернутися додому живими, раптом так зганьбили?

«Я не вважаю їх зрадниками, треба шукати винних серед найвищого керівництва, – переконаний Богдан. – А то вийшло: якби вони загинули, їх би назвали героями, а так… Люди врятували своє життя, вийшли з оточення, не маючи на руках ні карт, нічого! Та будь-хто з нас міг втрапити в таку ситуацію! Вони ж не пішли здаватися в полон і не перейшли на бік Росії чи терористів».

Богдан розповідає, що в зоні АТО всі вірять у Бога. Кожен ранок розпочинається з молитви. Щирої.

«Там вища ціна життя, бо, прокидаючись, ти розумієш, що все може раптово закінчитися, що можеш не дожити до вечора, – каже. – Ти бачиш, як убивають твоїх друзів, поряд розриваються гранати. Стає страшно. На моїх очах розвідник Максим загинув через снаряд, який упав. Я сидів, а він підвівся – і так вийшло, що закрив собою мене від осколків. Він не знав. Мимоволі почнеш цінувати кожну хвилину життя. А згодом страх минає. Ти починаєш це сприймати, як би правильно сказати, наче роботу… Спокійно реагуєш на те, що поряд стріляють, десь чути вибухи, радієш, коли куля просвистіла поряд – і ти живий…»

Богдан зізнається: у пам’яті постійно зринають ситуації, як хлопці, які їхали у відпустку в автобусі, загинули, коли підірвалися на міні солдати із сусіднього блокпоста, Волноваха… Повертаєшся з війни, каже тепер уже назавжди солдат Грабовський, а тут – інше життя. Одразу трохи дивно все сприймається – людно, метушаться чомусь.

«Ми проходили реабілітацію у військовому госпіталі в Києві, через деякий час звиклися знову з цими буднями… Дружина, коли я пішов служити, щодня ходила до церкви, стала спілкуватися зі священиком. А як повернувся, приходили у храм разом. То священик до мене одразу підійшов і каже: «Ти не лякайся. Зараз увімкнуть мікрофони, то буде таке легеньке клацання. Словом, видно нашого брата одразу».

Спілкування з хлопцями, які нині там, не припинилося. Богдан розповідає, що зараз служба проходить краще, бо є умови. Солдати стали жити у приміщеннях, їм нині віддають у користування адмінбудівлі. Каже: так навіть морально спокійніше, бо відчуваєш якусь захищеність, то ж не окоп.

«Тоді забирали всіх підряд, – пригадує Богдан. – Я, наприклад, мав навики військової справи, а були хлопці, які, коли починався артобстріл, полишали свої бойові позиції і ховалися в окопах. Ми намагалися з розумінням до цього ставитися – той, хто менше боявся, йшов на відкрите місце».

Про те, звідки у нього така життєва позиція та патріотизм, Богдан сам розмірковує: дві бабусі були в УПА, відбували покарання у Воркуті, так само – дідусі. Мабуть, це передалося генетично.

Богдан Грабовський зізнається, що відчуває підтримку влади, всі преференції, передбачені йому як учаснику бойових дій, діють, і він ними користується. Це й безкоштовний проїзд у маршрутці (каже, що ніколи не чув, аби когось із хлопців водії ображали), має пільги на оплату компослуг – 75%. Обіцяють і земельну ділянку.

«Я написав заяву, чекаю. Та, чесно кажучи, мені й не дуже потрібно. Маю ж де жити. Може, в когось узагалі нічого нема, і хлопці пішли на війну через безвихідь. То їм у першу чергу треба надавати, – вважає».

Платили йому й зарплату – і на КП «Луцьк-світло», і за виконання військового обов’язку. Тому міг щось надіслати вагітній дружині. Тепер повернувся на роботу – місце за ним зберігалося.

І такий маленький факт на завершення. Коли хлопці стояли під Донецьком, там ще працювало українське радіо. І от, каже Богдан, слухаємо, мовляв, уся 51-ша бригада виведена і з зони АТО, всі у безпеці…

Ну, як мінімум, нам має бути соромно за це…

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---