USD 26.55 26.65
  • USD 26.55 26.65
  • EUR 31.15 31.42
  • PLN 7.35 7.42

«Побачив світ крізь об’єктив», – фотохудожник-мореплавець з Луцька

Життя Євгена Тандури час до часу умовно ділиться на різні етапи, що переплітаються і в’яжуть мереживо незвичної, цікавої долі. То він на суші, то – у морі. Говорить українською, потім speak English і вже за тиждень – parler franзais.

Хтось його знає як фотомитця, а хтось – як моряка дальнього плавання, - йдеться у матеріалі щотижневика Волинські Новини №38.

Важко чітко окреслити, громадянином якого міста є наш співрозмовник – Луцька, Одеси чи Полтави.

Народився Євген Тандура у 1949 році на Полтавщині, неподалік Миргорода, батьківщини Гоголя. Батько був художником, тож звідти й росте коріння любові до прекрасного. Можна лише здогадуватися, як склалася б доля Євгена, якби після восьмого класу йому таки вдалося вступити до художнього училища. Утім, тоді ж він побачив море, яке захопило з першого погляду.

«Знаєте, така дитяча романтика, підживлена книжками Гріна, Станюковича...» – згадує Євген Іванович.

А коли ж пізніше до рідного села нашого співрозмовника приїхали два випускники Одеського морського училища, мрія потрошку почала набувати окреслених рис.

«У білій морській формі, комірці із синіми смужками, тільники... Усі дівчата мліли! А коли моряки ще й розповідали про свою практику на риболовних флотиліях в Арктиці, то і мені закортіло стати моряком», – згадує Євген.

Тож і вступив до морського училища, звідки його як спеціаліста-електрика забрали служити в морську авіацію з розташуванням у Криму. Після армії закортіло здобути вищу морську освіту. Одразу після школи це не вдалося зробити, адже вимагали знання англійської мови, а Євген вивчав німецьку. Пригадує, що до екзаменів до Одеського вищого інженерно-морського училища (нині Одеська національна морська академія) готувався, коли у прибережному місті вирувала холера, тож кордони були зачинені на карантин. Після закінчення вишу випускників розкидало кого куди: від Камчатки до Середньої Азії. Євген же ходив на пасажирських суднах у межах Радянського Союзу, оскільки мав обмеження у візі через службу в армії.

З КОРАБЛЯ НА... РОВЕР

Нова віха у житті моряка розпочалася в часи перебудови. Тоді з кількасот морських суден Чорноморського пароплавства залишилося менш як десять. Решту розкрали чи розпродали. Флот на певний час довелося покинути, а повернувся Євген уже на іноземні судна. Влаштуватися на роботу допомогло знання англійської мови.

«Це була цікава робота, оскільки вимоги до екіпажів на іноземних суднах відрізнялися від радянських. При Союзі на берег не дозволяли виходити меншою групою, ніж три людини. Один із трьох – представник КДБ, який спостерігав за нашою компанією. Не можна нічого придбати, окрім їжі чи якогось одягу. Про те, щоб із кимось поговорити, навіть не йшлося. Усе записували й контролювали. Якщо щось сказав не те, то на землі знімали з судна», – пригадує моряк.

Майже на кожному судні в Євгена був велосипед. Коли човен пришвартовувався в новому місті, фотограф-моряк пізнавав нову країну.

«Сідав на свого коника і їздив по 50-60 кілометрів. Міг їхати і далеко за місто, у навколишні села. Надто коли зупинялися в Іспанії, Португалії, Франції, Швеції, Фінляндії, Німеччині», – розповідає моряк.

ЯК ФРАНЦУЗИ ІЗ БОРДО ДИВУВАЛИ

Скільки країн об’їздили – не злічити. Хіба біля берегів Японії, Австралії та Китаю не були. Наймилішою з європейських країн видалася нашому співрозмовникові Франція та її жителі. Зачарували місцеві доброзичливістю та відкритістю.

«Свого часу був у нас базовий порт Бордо, де ми частенько бували. 14 липня, у день взяття Бастилії (французьке національне свято), узяв велосипед і поїхав у місто. Феєрверки, концерти... Повертався пізно, вже за північ, до порту – кілометрів з п’ятнадцять. Аби не їхати зайві кілометри, вирішив скоротити шлях і схитрувати. Через ріку Луар був міст, утім лише автомобільний. На під’їзді до нього було попередження, що в’їзди лише для авто. Але... – ніяково усміхається співрозмовник. – Побачив там хлопчину місцевого, він мені допоміг через огорожу велосипед переправити. Міст мав невеличкий тротуар, і я по ньому йшов. Аж – хоп! Поліцейський фургон. Виходять двоє, і я розумію, що влип. «Ви знаєте, що тут не можна рухатися на велосипеді?» – питають. Ствердно відповідаю, показую документи. А вони мені: «Моряк? Тож до порту так далеко». Переглянулися, посадили мене з ровером у фургон і довезли до самого порту. Лише попередили, аби я більше такого не робив», – пригадує мореплавець.

Інша історія про доброзичливість простих французів й узагалі здивувала.

«Знаючи, що я їду в місто, хлопці попросили привезти каністру сухого вина. Поїхав до невеличкого винного магазинчика, де господарювала мадам Аннет. Узяв вина і тільки рушив – пробив колесо. До порту довелося їхати автобусом, свій транспорт залишив у магазинчику, куди повернувся наступного ранку. Та як здивувався, коли побачив, що велосипеда вже поремонтував власник магазину, який до того ж додав: «За ці незручності, що ви на нашій території колесо пробили, – візьміть вина в подарунок». Ось таке ставлення», – пригадує Євген.

ЖИТТЯ НА КОРАБЛІ

Життя на кораблі специфічне. Усе – за графіком. Чотири години працюєш, потім чотири відпочиваєш і знову вахта. І так день за днем.

«Зверху, на свіжому повітрі, якось легше. А у машинному відділенні при ввімкненому двигуні розмову один одного не почуєш, ніби артилерійська канонада лунає. Спілкуємося жестами спеціальними. Спека – неймовірна. Коли ми пливемо в тропіках, то всередині температура така, що за поручні трапа не візьмешся – руки обпікають. Є постійна вібрація від хвиль та роботи двигуна. У шторм заснути часом важко. Лягаєш – удар хвилі – і вже на підлозі», – розповідає моряк.

Життя цілісного організму, яким під час запливу стає екіпаж, залежить від відповідальності, дисциплінованості та професіоналізму кожної ланки.

«Головний двигун заввишки у дво-, а то і триповерховий будинок. Для того аби спуститися, потрібно пройти кілька трапів, майданчиків. Якщо судно має схильність до перевертання, то екіпаж машинного відділення у випадку аварії ніколи не врятується. У темноті, у воді вибратися з машинного відділення майже неможливо. Якось ми жартома тренувалися, мовляв, аварійна ситуація. Зав’язав колезі очі, й той спробував дістатися до люка, аби його відчинити і вийти на верхню палубу. Нам цього зробити не вдалося», – розповідає моряк.

МОРСЬКІ ЗАБОБОНИ

Один із головних забобонів на кораблі – ніколи не виходити в рейс у понеділок. Невідомо звідки він узявся, втім живе й досі та навіть діє, переконує моряк. Каже, якщо судно й виходило у понеділок, то неодмінно була проблема.

«Капітани знайдуть сотні причин, аби змінити час: щось зламалося, хтось захворів... Будь-що – аби лише у вівторок вийти», – усміхається пан Євген.

Хоча з пасажирськими суднами дотримуватися цього забобону важче, але й рівень безпеки там вищий. У машинному відділенні є ще одне правило – не прибирати інструменти, доки корабель не рушив.

«Якось пішли тріщини в циліндрі двигуна... Ми зупиняємося посеред океану. Добре, що штиль. Для ремонту потрібна доба, циклону на 24 години ніби не передбачено. Робота – важка, скрупульозна. Ми вкладаємося у 20 годин. І капітан дає завдання прибрати в машинному відділені, бо ж інструменти розкидані й у випадку шторму може бути небезпечно. Наказ є наказ. Інструменти прибрали, двигун пропрацював 15 хвилин – і знову аварійна ситуація, а шторм насувається. Полагодили швидко, але прикмета спрацювала», – ділиться моряк.

ПРО ФОТОАПАРАТ

Хай куди мандрує Євген Тандура, усюди з ним вірний супутник – фотоапарат. Каже, захоплення це родинне, перейшло від батька-художника, якого, своєю чергою, теж навчив родич. Тому й архіви сімейні чималі. Зберігаються і зовсім давні світлини, за якими можна прослідкувати, як жили, у що вдягалися предки.

А в багатотомних архівах пана Євгена, які він бережно складає та підписує, здається, збереглися всі подорожі, емоції. За кожною світлиною – окрема історія, чиясь доля. Тут закарбовані обличчя людей різних національностей, культур.

Євген Тандура – фотограф старого загартування, коли ще знімали на плівку, цінували кожен кадр, уважно та прискіпливо обирали ракурс, світло. Звісно, цифра подобається більше, хоча й певним чином псує фотографа, адже робить його більш лінивим.

«Зараз знімати легко. Багато хто фотографує, не компонуючи кадр. Тож у когось із голови гілка може вилізти... Про світло й узагалі мовчу. А з іншого боку, цифра дає багато технічних можливостей. Раніше під час перельоту непроявлені плівки псувалися, бо сканування в аеропортах на них негативно діє. Проявити плівку було цілим мистецтвом. Друкували у ванній, це незручно. А кадрування? Багато хто навіть не здогадується, як колись фотографії підсвічували, під димом пропускали», – ділиться співрозмовник.

До слова, певний відрізок свого життя пан Євген повністю присвятив фото, адже, коли з дружиною переїхав до Луцька ще до розвалу Радянського Союзу, навчав фотомистецтва дітей на луцькій станції юних техніків. Згодом очолив народну самодіяльну студію «Промінь».

СВІТ ВІДКРИЄТЬСЯ ТОМУ, ХТО ЦЬОГО ПРАГНЕ

Євген Іванович до всього ще й поліглот. Німецьку у школі вчив, англійську – здобуваючи фах моряка, французьку – під час курсу іноземних мов. До слова, дочка в якомусь сенсі пішла слідами батька, працює перекладачем. Моряк каже, що без знання іноземної мови у сучасному світі важко чогось досягти.

«Коли я нині читаю сайти і бачу новини з різних куточків світу, то сприймаю Землю цілком як наш маленький дім. Люди часто цього не усвідомлюють, вважають, що живуть у цьому конкретному місті, в цьому домі, ходять на цю роботу, а що далі – це їх не стосується. Тому таке вузьке мислення, етнічні та релігійні проблеми, тому й війна», – по-філософськи розмірковує Євген Іванович і радить не боятися перетинати кордони та бачити світ у різних його відтінках.

Тетяна ГРІШИНА

Фото з особистого архіву
Євген Тандура під час рейсу в Англії
Порт у місті Тампіко, Мексика
Риболови в Камеруні
Найбільше місто Анголи – Луанда, Західна Африка
Загрузка...
Коментарів: 1
ІГОР Показати IP 16 Лютого 2017 09:34
а хтось його знає як разбещенного покидька в якого не має і не може бути сімї за його ж власним визначенням, який всіх бачить обєктами і в жодному разі не субєктами. знущається із власної дружини, до якої інакше ніж ""ку***а дай мені їсти не звертаїться" і ставиться як до собаки. в квартирі тієї дружини зраджував їй на очах власних дітей (в нього 2(дві) доньки) був спійманий на горячому. коли ті доньки повиходили заміж. то він і далі не схаменувся, та продовжує розлагатись, а саме рвав дитину, онуку, за ноги з рук зятя. про що були написані і відповідні заяви до міліції, і до служби опіки за право її бачиті і виховувати і бути хоча б проінформованим. таке ставлення Євгена Тандури до людей загально відоме, і саме такою ця людина входить в історію і будь якого міста, як тантрист соліпсист що йде по трупах і зламаних долях, старанно задокументованих в архівах людей.

Додати коментар:

УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.

Система Orphus
Яндекс.Метрика
Ukr.net: Автобазар http://avtosale.ua/. Свіжі новини України і світу в режимі реального часу на Укр.нет. Фільми в кінотеатрах на KINOafisha.ua. Телепрограма на TVgid.ua.