Він повернувся живим: фронтові дороги волинського бійця

Ярослав Пашечко із села Пульмо до виконання свого військового обов’язку і захисту України приступив у складі Володимир-Волинської 51-ї ОМБР.

Ярослав, виконуючи бойові завдання, об’їздив вздовж і впоперек Луганщину і Донеччину, служив за кілька кілометрів від російського кордону, проривався з ворожого оточення, пережив наче особисту минулорічну трагедію під Волновахою. На початку квітня 2015-го Ярослава демобілізували. Тож він поділився спогадами про пережите у той буремний час. про це пише Мирослава Цюп’ях у своїй статті на "Слові Волині".

Коли згадував і розповідав, поруч сиділа мама Галина Адамівна. Найрідніша людина підказувала, уточняла, спрямовувала думку сина в правильне русло, іноді витираючи непрохані сльози.

Галина Адамівна:

– Ярослава мобілізували одного з перших у селі. Протягом п’яти місяців він служив без ротації – новобранці не прибували. Натомість розпочалися материнські бунти. Матері переживали за своїх синів, а я – за свого. Їхні протести могли би призвести до непередбачуваних наслідків. Бійці потребували хоча б короткого перепочинку.

Ярослав:

– На війну нас спорядили і відправили дуже швидко. 11 квітня я прибув у Володимир-Волинський, два тижні – навчання на Рівненському полігоні. А 9 травня нас уже привезли в Дачне Дніпропетровської області, що межує з Донеччиною. Якщо пам’ятаєте, 11 травня в Донецьку відбувався так званий референдум, і ми у повному бойовому спорядженні заступили на чергування на одному з блокпостів. Починалися реалії війни. На блокпост приїжджали агресивні люди, знімали все на відеокамеру, погрожували кривавою розправою, якщо за добу не заберемося звідти. Ми казали, що будемо стояти, скільки буде потрібно. Сепаратисти не повернулися. Приїжджали прихильники єдиної України, дякували за службу.

Майже в останній день мого перебування в Дачному – відносно спокійній території, перед самим відправленням у гарячу точку волонтери доставили мені бронежилет, придбаний за кошти односельчан.

Галина Адамівна:

– Пригадую, побігла я тоді до сільського голови Федора Гловацького, сльози в очах. Кажу, потрібен бронежилет для сина. Завдяки депутатам і всім небайдужим людям вдалося швидко зібрати необхідну суму коштів. Знайомий волонтер з Володимира-Волинського Роман Мартинюк купив засіб захисту і завіз Ярославові. Буквально на другий день сина відправили під самий кордон з Росією.

Ярослав:

– Коли я проходив строкову службу в армії, то отримав військову спеціальність водія-механіка. На війні перекваліфікувався в артилериста. Підтримуючи піхоту, об’їздили разом з бойовими побратимами майже всю зону АТО. Дякувати Богу, загиблих у нас не було. Спали вдягнуті, взуті, в бронежилетах. Коли нас обстрілювали, ночували в окопах, під машинами. Навчилися миттєво реагувати на звуки польоту снарядів і вчасно ховатися. Якось бойовики обстріляли наші машини, солдати, які їх охороняли, встигли втекти. Довго ми тоді ремонтували пошкоджений транспорт: і своїми силами, і волонтерів. Пригадую, любомльські волонтери спеціально приїжджали до нас у зону АТО, щоб полагодити машини. Велика їм за це подяка, а також священику і прихожанам Любомльського Свято-Георгіївського храму, які зібрали на ремонт чималу суму грошей.

Восени, коли мені почали допомагати шацькі волонтери, відчув значне полегшення: отримав аптечку із кровоспинними засобами, обмундирування, а головне – теплі слова підтримки від волонтера Катерини Бондаренко. Взагалі тільки завдяки волонтерам ми ніколи не були голодними.

Галина Адамівна:

– А зразу було важко. Мобілізованому не видали обмундирування – не знайшлося потрібної форми і 46-го розміру берців. Ярослав відразу зателефонував додому, і батько повіз йому у військову частину стару форму, в якій син служив в армії. Знадобилося трохи часу, поки бійцю видали все необхідне.

Як син був на передовій, ми з чоловіком не відривалися від телевізора. Сльози самі текли з очей, коли дивилися, як хоронили загиблих військових. Не перестаю дякувати Богу за те, що син повернувся з війни живим.

Ярослав:

– Після ротації служба проходила на Луганщині. Там було відносно спокійно. Я став водієм «Уралу», перевозив ящики зі снарядами. До речі, довжина одного снаряда – 3м, а вага – 100 кг. Я звик до постійної небезпеки і ризику, до життя в польових умовах, почав цінувати дружбу, відданість, взаємодопомогу. А 6 квітня мене демобілізували.

Непросто було Ярославові звикати після напруженої військової служби до мирного життя: без бомбардувань, без свисту ракет над головою. До байдужості земляків, для більшості яких немає війни. Добре, що роботи вдома вистачає, бо гаряча пора в селі. Батько на заробітках, тому Ярослав взяв на свої плечі весь тягар чоловічої роботи. Праця на деякий час прогнала від нього лихі думки. А нещодавно наш земляк побував у Прикарпатті на курсах психологічної реабілітації бійців АТО в рамках проекту ковельських волонтерів «Зігрій душу солдату». Вірю, що все в нашого героя-захисника буде добре!

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---