USD 24.75 24.95
  • USD 24.75 24.95
  • EUR 27.5 27.68
  • PLN 6.42 6.5

Волинянин пробув на фронті рік і розповів про реалії війни

Ярослав Пашечко із села Пу­льмо до виконання свого вій­ськового обов’язку і за­хисту України приступив у ск­ладі Во­лодимир-Волинсь­кої 51-ої окре­мої механізо­ва­ної бригади. Про це пише «Шацький край».

Від­тоді минув рік. Нелегкий як для нього, поб­ратимів, так і для ба­тьків. Ярослав, виконуючи бо­йові завдання, об’їздив вздовж і впоперек Луганщину і До­неч­­чину, служив за кілька кі­ло­мет­рів від російського кор­дону, про­ривався з ворожого оточення, пережив наче особисту мину­ло­річну трагедію під Волнова­хою. Страшний рік війни добіг для солдата до кінця. На по­чатку квітня 2015-го Ярослава демобілізували, і тепер він го­товий поділитися з земляками пережитим у той буремний час.

Коли згадував і розповідав, по­руч сиділа мама Галина Ада­мівна. Якщо Ярослав подекуди губився в спогадах, то най­рід­ніша людина берегла в пам’яті всі деталі синової війни, почуті від нього по телефону. Підка­зу­вала, уточняла дати і місця служ­би, спрямовувала думку сина в правильне русло, час від часу витираючи з очей неп­рохані сльози.

Галина Адамівна:

– Ярослава мобілізували одного з перших у селі. Про­тя­гом п’яти місяців він служив без ротації – командування спо­дівалося на заміну, тобто новобранців. А вони не при­бу­вали. Натомість розпочалися материнські бунти. Матері пере­живали за своїх синів, а я – за свого. Їхні протести могли б приз­вести до повного вис­на­ження солдатів передової, до нер­вових зривів і інших непе­редбачуваних наслідків. Бійці потребували хоча б короткого пе­репочинку.

Ярослав:

– На війну нас спорядили і відправили дуже швидко. 11 квітня я прибув у Володимир-Во­линський, два тижні – нав­чання на Рівненському полігоні, а 9 травня нас уже привезли в Дачне Дніпропетровської об­лас­ті, що межує з Донеччиною. Якщо пам’ятаєте, 11 травня в Донецьку відбувався так зва­ний референдум, і ми у повному бойовому спорядженні засту­пили на чергування на одному з блокпостів. Починалися реалії війни. Нас попередили про мож­ливі провокації і навіть збройні сутички. На блокпост приїжд­жали агресивні люди, знімали все на відеокамеру, погрожу­ва­­ли кривавою розправою, якщо за добу не заберемося звідти. Ми демонстрували стійкість і казали, що будемо стояти, скі­льки буде потрібно. Сепара­тисти не повернулися. Приїжджали і нормальні люди – прихи­ль­ники єдиної України, дякували за службу, доставляли їжу і питну воду. Гарно співпрацю­вав із нами мер міста Курахове – підбадьорював, інформував про воєнні події та ймовірні провокації.

Галина Адамівна:

– Коли син проходив таким чином бойове хрещення, ми з чоловіком вперше не на жарт злякалися за його життя. Мали тоді йти на весілля – не пішли. Яке може бути гуляння, коли ди­тина в небезпеці? Дякувати Богу, все обійшлося.

Ярослав:

– Майже в останній день мо­го перебування в Дачному – від­носно спокійній території, перед самим відправленням у гарячу точку волонтери доставили мені бронежилет, придбаний за кошти односельців. У нас на 20 бійців було лише 11 цих засобів захисту, та й ті згодом віддали 30 танкістам, які прибули, щоб нас змінити.

Галина Адамівна:

– Пригадую, побігла я тоді до сільського голови Федора Гло­ва­цького, сльози в очах. Кажу, потрібен бронежилет для сина. Завдяки депутатам і всім не­бай­­дужим людям вдалося швид­ко зібрати необхідну суму коштів. Знайомий волонтер з Володи­мир-Волинського Роман Марти­нюк купив засіб захисту і завіз Ярославові. Буквально на дру­гий день сина відправили під са­мий кордон з Росією.

Ярослав:

– Коли я проходив строкову службу в армії, то отримав вій­ськову спеціальність водія-ме­ха­ніка. На війні перекваліфі­ку­вався в артилериста. Підтри­муючи піхоту, об’їздили разом з бо­йовими побратимами майже всю зону АТО. Нанесемо вог­неві удари з «ГРАДів» по воро­жих позиціях і, не гаючи часу, від’їжджаємо в інше місце. Бо­йовики часто стріляли у від­по­відь, але нас уже не заставали. Ця швидкість у діях рятувала нам життя. Дякувати Богу, за­гиб­лих у нас не було. Єдине – не­легкими були умови такого польового життя. Спали вдяг­нуті, взуті, в бронежилетах. Ко­ли нас обстрілювали, ночували в окопах, під машинами. Навчи­лися миттєво реагувати на зву­ки польоту снарядів і вчасно хо­ватися. Якось бойовики обстріляли наші машини, солдати, які їх охороняли, встигли втек­ти. Довго ми тоді ремонтували пош­коджений транс­порт: і своїми силами, і волонтерів. При­га­дую, любомльські во­лон­тери спеціально приїж­д­жали до нас у зону АТО, щоб пола­го­дити ма­шини. Велика їм за це дяка, а та­кож священику і при­хо­жа­нам Любом­льсь­кого Свято-Георгіїв­сь­кого храму, які зібрали на ремонт чималу су­му гро­­шей.

Восени, коли мені по­чали допомагати ша­цькі волонтери, відчув значне полегшення: от­римав аптечку з кро­вос­пинними засобами, обмундирування, а го­ловне – теплі слова під­т­­римки від волон­тера Катерини Бонда­ренко. Взагалі тільки завдяки волонтерам ми ніколи не були го­лод­ними. Мали чудових ку­ха­рів серед поб­ратимів, які, коли мали час, готували всякі смаколики. Лю­били ми ласувати сма­ж­е­ною картоп­лею, макаронами з соусом. Кон­сервації – і ово­чевої, і м’ясної – було вдосталь, вистачало сала, круп, мака­ро­нів. А мама часто давала нам по телефону по­ра­ди, як готу­вати ту чи іншу страву, зок­рема й таку складну, як під­ливка!

Галина Адамівна:

– А зразу було важко. Мобі­лізованому не видали обмунди­ру­вання – не знайшлося потріб­ної форми і 46-го розміру берців. Ярослав відразу зателефону­вав додому, і батько повіз йому у військову частину стару фор­му, в якій син служив в армії. Зна­добилося трохи часу, поки бійцю видали все необхідне.

Як син був на передовій, ми з чоловіком не відривалися від телевізора, вслухаючись у кож­ну новину з передової. Бо­ліла душа і за свою кровинку, і за чужих синів. Сльози самі тек­ли з очей, коли дивилися, як хо­ронили загиблих військових. Не перестаю дякувати Богу за те, що син повернувся з війни жи­вим. Восени минулого року ми його зустрічали після 5-місячної служби. Відпустка була корот­кою, проте за цей час двері на­шої хати буквально не зачиня­лися. Люди йшли, щоб погово­рити з Ярославом, запитували, чим допомогти, несли гроші. Тоді суттєво підтримали сина мої дорогі односельці, сусіди, колишні колеги зі школи, районна влада. Всім ми щиро вдячні.

А були серед земляків і такі, які відмовляли сина поверта­тися на передову. Казали, що можна сховатися, можна щось придумати. Коли говорила про це Ярославу, сердився. «Як це – не йти? Кинути побратимів? Стати боягузом? Зрадником? Ніколи», – такою була його від­по­відь. І він пішов знову.

Ярослав:

– Після ротації служба про­ходила на Луганщині. Там було відносно спокійно. Я став во­дієм УРАЛу, перевозив ящики зі снарядами. До речі, довжина одного снаряда – 3метри, а вага – 100 кілограм. Так-от, частково в дорозі, і пройшов нелегкий рік служби на передовій. Я звик до постій­ної небезпеки і ризику, до життя в польових умовах, почав ціну­вати дружбу, відданість, взає­мо­­допомогу. А 6 квітня мене де­мо­білізували.

Не можна сказати, що вій­сь­кова справа – покликання Ярос­лава. Коли була мож­ливість після строкової служби стати вій­ськовим-контракт­ни­ком, він відмовився. Має нахил до іншої, мирної сфери дія­льності, пов’я­заної з технікою та її ремонтом. «У сина золоті руки!, – розпо­відає мама. – Проте коли пос­тало питання за­хисту України, він не задумую­чись усе кинув і пішов на війну. І не ховався, як деякі, за спідни­цями матерів і дружин. Бо не личить такий вчи­нок справж­ньому чолові­кові. Я пишаюся своїм сином-ге­роєм!».

Непросто було Ярославові зви­кати після напруженої вій­сь­кової служби до мирного життя: без бомбардувань, без свисту ракет над головою. До байдужості земляків, для біль­шості яких немає війни. До зов­ніш­нього спокою і внутрішньої, в серці, бурі. Добре, що роботи вдома вистачає, бо саме вес­на, гаряча пора в селі. Ба­тько на заробітках, тому Ярослав взяв на свої плечі весь тягар чоло­вічої роботи: поорати, поса­дити, посіяти. Праця на деякий час прогнала від нього лихі думки. А днями наш земляк вирушив у Прикарпаття на курси психологічної реабілітації бійців АТО в рамках проекту ковельських волонтерів «Зігрій душу солдату». Щоб відво­лік­тися від пережитого, позбутися нав’язливих спогадів і відчуття тривоги та просто поспілкува­тися з людьми, які його зрозу­міють. Вірю, що все в нашого ге­­роя-захисника буде добре!

Реклама
Загрузка...

Редакція сайту прийняла рішення тимчасово закрити коментування під новинами, які стосуються військових подій на сході.
В Україні триває війна, зокрема інформаційна. Таким чином, ми не можемо допустити, щоб ресурс Інформаційного агентства Волинські Новини використовували як майданчик для дестабілізації ситуації.


Утім нам важлива думка нашого читача, тож запрошуємо до обговорення публікацій на сторінках агентства в соціальних мережах.



Система Orphus
Яндекс.Метрика
Ukr.net: Автобазар http://avtosale.ua/. Свіжі новини України і світу в режимі реального часу на Укр.нет. Фільми в кінотеатрах на KINOafisha.ua. Телепрограма на TVgid.ua.