USD 40.15 40.34
  • USD 40.15 40.34
  • EUR 43.30 43.50
  • PLN 9.20 9.28

«Краще бити людей, куховарити – не моє». Волинська кікбоксерка – про перемогу на чемпіонаті світу, військову службу та родичів у Криму

29 Листопада 2022 19:53
Кікбоксерка, прикордонниця, стрілець – саме так ми почнемо матеріал про волинянку Софію Подвальну. Нещодавно дівчина виграла чемпіонат світу з кікбоксингу в Туреччині, а перемогу присвятила брату Владиславу Недільку, який віддав життя за Україну в бою під Лисичанськом у перші дні повномасштабного вторгнення російських окупантів.

Ціль перемогти на світовій першості Софія поставила собі одразу ж, як почала займатися кікбоксингом. Одна з причин, чому пішла в цей вид спорту, – рукоприкладство вітчима, який застосовував фізичну силу до неї та брата. А особиста безпека для Софії – понад усе. Проте на кікбоксингу спортсменка не зупиняється, вона є чинною військовослужбовицею Волинського прикордонного загону та першою волинянкою, яка отримала статус судді з практичної стрільби в області. У планах Софії – спробувати себе в каскадерстві та стрибнути з парашутом.

Інформаційному агентству Волинські Новини Софія Подвальна розповіла про участь в чемпіонаті світу, стосунки з загиблим на війні братом, службу в прикордонному загоні, ватних родичів у Криму, ставлення до Олександра Усика та Василя Ломаченка, а також про схожість з Віталієм Кличком.

Софіє, нещодавно ти перемогла на чемпіонаті світу з кікбоксингу. Розкажи, як це – готуватися до світового чемпіонату під час війни?

Насправді ця підготовка була однією з найцікавіших та найскладніших водночас. Коли вимкнене світло, тренуватися не дуже зручно. Інколи ти їдеш до залу і навіть не знаєш, чи тренування відбудеться, адже світло можуть вимкнути будь-якої хвилини, те саме стосується й повітряних тривог. Тобто я постійно перебувала у стресовому стані, адже не знала, що буде через пів години. Тренувальні плани постійно змінювалися – коли через зазначені причини не було тренування в залі, потрібно було їхати за місто та виконувати бігову роботу. Але загалом тренування відбувалися на позитивній ноті. У нас здебільшого лише вимикали світло, нічого більше не ставалося. До нас на тренування приходили інші тренери, зокрема Юрій Сергійович Куць та його батько Сергій Васильович Куць. Вони і тренували, і були моїми спаринг-партнерами, розбавивши мій тренувальний процес. Наприклад, коли вимикали світло, більшість людей ішли з залу, натомість я залишалася зі спортсменами, які мають вагову категорію вдвічі більшу за мою. Відповідно, мені давали певні настанови та розказували, як правильно тренуватися.
Знаю, що тебе турбувало плече. Що це за травма і чому, попри неї, ти вирішила взяти участь у цих змаганнях?

Так, в мене була травма плеча. Моя спина постійно у великому тонусі, тому в мене заклинює нерв і час до часу болить праве плече. На початку тренувального процесу ми почали напрацьовувати комбінацію, в якій треба було застосовувати правий боковий удар. На цей удар ми ставили великий акцент. Відповідно, багато працювали над цим, і в один момент стала заклинювати рука. Я почала пропрацьовувати її на масажі, мене також тейпували. Після цього ми змінили мою модель боксування, поставивши інший удар. Але правий боковий у поєдинку я також застосовувала, оскільки рука практично була здоровою. Тобто ми підлікували її тейпами, мазями та масажами. Тож під час поєдинку вона мене не турбувала.
Що було у Туреччині, про що думала, коли виходила на ринг?

Коли я виходжу в ринг, думок у мене практично немає. Тобто я знаю, що мені потрібно робити, згадую всі напрацьовані комбінації, дивлюся на суперницю, оцінюючи її антропометрію, адже це грає велику роль при розрахунку дистанції, на якій я проводитиму бій. Перед поєдинком завжди прокручую моменти, які можуть статися.
Перемогу на турнірі ти назвала найважливішою у своїй кар’єрі та присвятила загиблому на війні брату Владиславу. Що він тобі сказав би після чемпіонства, якби був зараз з нами?

Він сказав би, що знав, що я виграю. Він завжди вірив у мене.

Які у вас з братом були стосунки?

У нас були певні моменти в сім’ї, коли ми розлучалися з ним. Деякий час я жила з мамою, брат жив з татом. Були періоди, коли ми мало спілкувалися, але якщо у нас в житті траплялося щось, він давав мені поради, а я, відповідно, йому. Тобто ми завжди дружили. Якщо довго не спілкувалися, то завжди знаходили хвилинку одне для одного, аби щось розповісти. Ми були дуже близькі. Навіть батьки для нас не були такими важливими.
В одному з інтерв’ю ти сказала, що однією з причин, чому прийшла в бокс та кікбоксинг, є те, що в дитинстві вітчим любив випити та дозволяв собі піднімати руку на вас із братом. Але це, напевно, не єдина причина…

Так, це не єдина причина. З дитинства я поставила собі найголовнішу ціль, що моя власна безпека – це найважливіше. Тому й почала тренуватися. Я завжди думала, що Луцьк – це одне з найбезпечніших міст України, тому була переконана, що кікбоксинг у житті мені не знадобиться. Але в 17 років я йшла вулицею, і якийсь чоловік хотів відібрати у мене павербанк. Тоді зрозуміла, що над кікбоксингом потрібно працювати. Добре, що в той момент я не розгубилася, адже мала певні бойові навички. Після того випадку також вирішила піти на стрільбу, ходила й на рукопашний бій, хоча це мені більше було потрібно по службі. У 2019 році я навіть брала участь в змаганнях з універсального бою.
Коли ти стала ходити на бокс та кікбоксинг, вітчим перестав так поводитися?

Мої батьки розлучилися, коли мені було три роки. Мама проживала з вітчимом до моїх одинадцяти років. Потім вони розійшлися. Була дуже бурхлива історія. Ми виганяли його з поліцією, адже всі разом жили на винайнятій квартирі. Він часто виставляв нас за двері, після чого ми викликали поліцію, доводячи, що проживаємо у цій квартирі. А поліцію він дуже боявся. Наскільки я розуміла, у нього були проблеми з законом у минулому. Таким чином ми розв’язали цю проблему, він нас не турбував. Мамин знайомий провів з ним виховну бесіду. Після того я з ним пересікалася лише у дорослому віці, бо він працює таксистом. Загалом у нас нормальні стосунки, ми вітаємося.
На тренуваннях ти стаєш у спаринги з хлопцями. Але побутує думка, що жіноча бійка агресивніша та більш непоступлива. Оскільки ти маєш досвід боксування і з дівчатами, і з хлопцями, скажи, з ким битися складніше?

Важче з хлопцями. З дівчатами насправді все дуже просто, вони дуже емоційні. Мабуть, 95% дівчат, з якими я боксувала, відразу йшли вперед, викидаючи багато ударів. Тобто їхній стиль – влучу або не влучу. З хлопцями дуже цікаво працювати, адже під час поєдинку вони думають. З ними ти ніби граєш у шахи – не знаєш, що він робитиме. Тридцять секунд він може вести бій в одній манері, а вже наступну хвилину – в іншій. З ними і фізично важче, адже всі хлопці переважно вищі, руки та ноги у них довші. Тому потрібно враховувати і ці моменти та якось хитрувати.

Поговорімо про твою службу. Ти обирала між службою в патрульній поліції та прикордонному загоні. Чому обрала останніх?

Службу в прикордонному загоні обрала, оскільки це військова служба, тобто я отримую стаж військової. До того ж, для мене це було цікавіше в плані стрільби, я не розуміла моментів роботи на кордоні, безпосередньо в частині. А служба в поліції – це переважно патрулювання. Так, патрульні роблять великий внесок у безпеку. Але я вважала за краще застосувати свої знання та вміння у військовій сфері.
Яким для тебе було 24 лютого, ти була на службі?

Ні, я прокинулася від вибухів, адже жила неподалік злітної смуги. Спочатку стався один вибух. Я не зрозуміла, що відбувається. Потім почали тремтіти вікна і двері. Я одразу взяла в руки телефон і побачили попущений від мого керівника. Передзвонивши йому, почула, що почалася війна, та отримала від нього команду прибути до військової частини. Після прибуття ми отримали усе необхідне: зброю, протигази та інші речі. Протягом тижня, можливо, й більше ми перебували на службі і нам давали певні завдання.

Зважаючи на те, що ти прикордонниця, чи знала раніше, що війна почнеться?

Такої інформації нам не надавали. Нам казали, щоб ми аналізували новини. Підстави думати, що повномасштабна війна таки почнеться, були. У нас були навчання, ми вивчали документи, відбувалися стрільби, почали краще забезпечувати. Також у нас було більше нарядів. Лише інструктаж на них займав тридцять хвилин, хоча раніше – лише десять. Тобто якесь розуміння в мене було, що з дня на день все може початися.

До речі, 23 лютого я телефонувала мамі й казала, щоб вона збирала тривожну валізу, адже з дня на день на Волині та й по всій Україні, можливо, щось буде.
Ти їздила на багато змагань. Чи доводилося пересікатися з росіянами?

З росіянами не пересікалася. ISKA (одна з головних міжнародних організацій, що регулюють спортивні матчі з карате та кікбоксингу, – О.З.) взагалі відмовилася від російських та білоруських спортсменів. У 2015 році я могла битися з росіянкою на боксерському турнірі, але вона вийшла у фінал, натомість я поступилася в півфіналі. Більше шансів зустрітися з росіянами у ринзі не було.

Чому, власне, запитую про це. З початку війни багато українських спортсменів зверталися до колег з росії та закликали їх не мовчати. Але з часом усі зрозуміли, що сенсу в цих зверненнях немає…

Абсолютно. Я маю рідних у Криму. Саме їм найперше повідомила про загибель свого брата. Наскільки я знаю, у Влада був конфлікт з двоюрідним братом на тому, що ми не братські народи. Тобто брат опублікував якийсь пост у соцмережах, що ми з росіянами – не братські народи, протягом багатьох поколінь нас нічого не об’єднує, все це нав’язано радянським союзом. Відповідно, брат з Криму почав висувати свою теорію, що це не так, мовляв, ми дружили, росли разом. Так, ми дружили, росли разом, але ти з Криму, тобто з України. Чому ти зараз кричиш, що ти за росію, що ми – братські народи? Я цього не розумію. Крим – це Україна. Росія має власні території, хай вже ними вгамується, не потрібно зазіхати на українські землі.

Як я зрозумів, родичі прийняли російське громадянство в 2014 році…

Наскільки я знаю, вони не прийняли його. Брат, напевно, так, адже він служив там в армії. А його мама та сестра переїхали в іншу країну. Я не знаю, чи вони були в Криму після цього.
Коли росіян прибрали майже з усіх спортивних змагань, вони почали говорити про спорт внє палітікі. Яка твоя думка з цього приводу?

Я вважаю, що спорт і навіть та сама релігія – це велика політика, якоюсь мірою це навіть і бізнес. Наприклад, нещодавно Жан Беленюк хотів стати президентом НОК, але через певні нюанси йому не вдалося обійняти цю посаду. Хоча я була впевнена, що новим президентом НОК буде саме він. Я пересікалася з ним на боксерських зборах, ми були на одній базі. Разом з дівчатами з його збірної ми дуже багато спілкувалися. Знаю його ставлення до боксу, наскільки він підтримує його розвиток. Багато людей, які раніше займалися лише політикою, перейшли у спорт, не маючи до нього абсолютно жодного стосунку. Тому велике значення має те, хто у цьому спорті.
А що можеш сказати про своє ставлення до Усика та Ломаченка?

Я ніколи не була їхньою фанаткою, хоча дивилася бої. У них цікава манера поєдинку. Але щодо цих висловів, що Крим Божий… Наразі я не спостерігаю за їхнім життям. Нехай вони спочатку визначаться, як ставляться до України та за кого вони, а тоді ми визначимося, чи вболівати за них. Все одно на двох стільцях вони не всидять. Не можна нести наратив, що ми з росіянами братскіє народи, так не може бути. Якщо подивитися на нашу історію та культуру, то вони значно відрізняються від російської. Протягом багатьох століть росія нам все нав’язувала, через що в нас, наприклад, відбулися зміни у мові, з’явилися нові слова, які раніше були непритаманні. Потрібно цим цікавитися, думати, адже цим ми відрізняємося від росіян. Ми абсолютно різні з ними.
Що, на твою думку, потрібно робити з ватними людьми, зважаючи на твій досвід роботи військовослужбовицею?

Стріляти (сміється, – О.З.). Як на мене, щось доводити їм чи сперечатися з ними сенсу немає. Потрібно просто розривати контакти з такими людьми. Довести їм нічого неможливо. Коли я була в Туреччині, то бачила новини російського каналу. Це просто якийсь космос. Вони розповідають, що ми самі по собі стріляємо, ґвалтуємо і тому подібне. Протягом багатьох років їхній мозок промивали пропагандою, вони реально в це вірять. Їх навіть не цікавить наша думка, вони все одно будуть доводити своє.
Ти стала першою волинянкою, яка отримала статус судді з практичної стрільби в області. Очевидно, що твоя служба передбачає вміння стріляти. Але як це для тебе переросло в спорт?

У мене є друзі, які займаються стрільбою та мають власну зброю. Саме вони запросили мене взяти участь у змаганнях. Спочатку я просто приходила в тир постріляти. Потім в інтернеті ми побачили, що у Львові будуть проводити обласні змагання. Я поїхала лише через цікавість. У мене не було ставки на швидкість чи точність. Я така людина, що коли в мене є якесь завдання, намагаюся виконати його правильно. Буває, що до нас на стрільби приїжджають люди, які бояться зробити постріл, відвертаються. А я хотіла просто відточити вміння у цікавому форматі та в стресовій ситуації, аби можна було застосовувати їх під час реальних подій.

Стрільба і бокс та кікбоксинг якось пов’язані між собою? Чи допомагає тобі стрільба у кікбоксингу і навпаки?

У стрільбі й боксі мені подобається, що там і там ти сам за себе. Тобто ти самостійно відповідаєш за власні дії. Бокс дав мені якусь емоційну стабільність, я вмію контролювати свої емоції, знаю, коли мені потрібно попсихувати, а коли треба зібратися. Також бокс дав мені дуже розвинену координацію, практично усе в мене виходить з першого разу. Раніше я навіть пробувала крутити фаєр, мене запрошували їхати в Китай, аби трохи більше навчилася це робити та виступала. Адже на кастингу в мене з першого разу вийшло все запам’ятати та зробити. А люди тренували ці рухи протягом тижня.

З твоєї відповіді я зрозумів, що ти не командний гравець…

Я грала у волейбол, футбол, але мені не подобалося, що ти не можеш самостійно вплинути на результат. У футболі часто буває, що в гравців один до одного претензії, мені це не подобалося. Тобто фактично на полі ти зробила те, що мала робити, але потім ось ці наїзди після ігор, з’ясування стосунків. Річ навіть не в тому, що ти щось не так зробила, а просто не подобалася тій чи тій дівчині (сміється, – О.З.). Мене це дратувало. Тому, напевно, мені бокс і сподобався, адже ти відповідаєш сама за себе. Якщо погано підготувалася, значить, потрібно більше тренуватися, пропустила тренування – потім отримаєш своє під час бою. Пропущене тренування має дуже велику ціну. Коли я починала займатися, в «Адреналіні» був адміністратор, він давав нам абонементи, які я зберігала. За три роки в мене не було жодного попуску, незважаючи на те, що я могла хворіти. Пропуски в мене були лише, коли тренер скасовував тренування. Ще тоді я поставила собі за мету будь-що виграти чемпіонат світу. Для мене не були важливі сімейні проблеми чи навчання, в мене була лише ця мета.
Ти засвітилася на телебаченні в шоу «Інтуїція». Я не буду тебе запитувати, як ти била Педана і Притулу. Просто поцікавлюся, чи були ще якісь пропозиції на знімання?

Ні, подібних пропозицій більше не було (сміється, – О.З.). Переважно це інтерв’ю на місцевих телеканалах. Хоча я хотіла ще спробувати себе в ролі каскадера (сміється, – О.З.), це теж дуже цікаво. У мене знайома займається гримом, час до часу я переглядаю її сторінку і мені дуже цікаво, як відбувається саме каскадерський процес: стрибки, трюки і так далі. Можливо, я ще й цим займуся (сміється, – О.З.). Я така людина, яка постійно потребує заряду енергії. Не можу просто сидіти в кабінеті та писати якісь документи – це дуже нудно для мене. Мені потрібно щось вивчати, робити щось нове. Я людина практична, дуже не люблю теорію, адже в мене все виходить на практиці. На практиці ти вчишся на своїх помилках, які більше не повторюєш.
За кордоном, коли молодий спортсмен виграє якісь світові змагання, за нього одразу ж борються бренди спортивного одягу, його всі впізнають. В Україні це, напевно, не так. Наскільки для спортсмена важливо працювати над своєю впізнаваністю і чи ти сама працюєш над цим, зокрема у соцмережах?

Загалом я не мала мети, щоб мене знали люди. Повторю, що я все це робила задля особистої безпеки. Мені потрібно було довести собі, що я все зможу, зможу себе забезпечити. Якщо є якісь цікаві пропозиції, наприклад, як шоу «Інтуїція», то я погоджуюся, адже це новий досвід. Впізнаваність для мене – це не головне. Усе, що роблю, я насамперед роблю для себе. В мене немає цілі виставляти своє життя на показ та бути знаменитою саме як кікбоксер.

Ти схожа з Віталієм Кличком тим, що на початку кар’єри він також займався і боксом, і кікбоксингом. Всі ми знаємо, який вибір у підсумку він зробив та ким став. Який з видів тобі більше до вподоби?

До речі, він займався в тій же самій федерації ISKA, що і я. Коли в Києві був чемпіонат світу, він був запрошеним гостем, виголошував мотиваційну промову. Було досить цікаво. Щодо вибору між боксом та кікбоксингом, то в останньому найвищий рівень – це чемпіонат світу, тобто ти можеш лише підтверджувати свою кваліфікацію. Раніше я була в боксерській збірній України, але в ній було дуже багато політики, як я вже згадувала. Там дуже багато підводних каменів. Наприклад, потрібно знайти кошти, щоб вони десь там пройшли. Коли ми їхали на чеміпонат Європи, то спочатку мали діставатися автобусами, потім літаком, потім потягом, але все повернулося до автобуса. Через це я не захотіла іти в бокс. Там навіть за гроші можна всунути спортсмена. Тобто якщо дівчинка трохи від тебе відстає, але вона заплатить, то на змагання візьмуть її. Для мене як для спортсмена це дуже образливо. Я не готова на таке іти, адже тренуюся, витрачаю сили, багато часу, вкладаю кошти у харчування та реквізит. Тому я й обрала кікбоксинг, адже це менш політичний спорт, який про справедливість. Я взагалі борець за справедливість.
Навіть під час служби бувають певні моменти. Наприклад, є необхідність вийти у вихідний, щоб зробити певні документи. Оскільки я наймолодша за званням, то маю їхати у відділ і робити це. В армії є такі моменти, щоправда, зараз їх набагато менше.

Як часто тобі доводилося чути, що бокс та кікбоксинг і служба в прикордонному загоні – це не жіноча справа?

Постійно (сміється, – О.З.). Я ніяк на це не реагую, бо це те саме, що й суперечка з росіянами. Ти людині нічого не доведеш. Якщо вона думає, що це не жіночі заняття, ну тоді окей. Я роблю це для себе, я не хочу довести, наприклад, якомусь перехожому, що вмію битися. Так, можливо, не жіноча справа. Але що мені тоді робити, іти куховарити? Мені не подобається це робити. Прибирати – теж так собі захоплення. Танці в мене теж не виходять, дерев’яна я. Мені краще бити людей і стріляти (сміється, – О.З.).
Зі всього сказаного вище випливає питання: як ти це все встигаєш?

Я мало сплю, але дуже люблю поспати (сміється, – О.З.). Дуже мало часу проводжу вдома. О сьомій-восьмій годині я виходжу з будинку і лише о дванадцятій та навіть о першій приходжу. Я постійно в русі, не можу сидіти на одному місці, бо мені нецікаво. Тому постійно придумую для себе щось нове, аби мати нові практичні знання.
Насамкінець у спортсменів заведено запитувати про плани. А я запитаю, про що ти зараз мрієш? Вийшло запитання, як до Юлії Тимошенко.

Насправді мрій у мене небагато. Найголовніша – це перемога України у війні з росією. Коли я перебуваю у підвішеному стані, щось планувати і мріяти неможливо. До війни в мене була велика мрія стрибнути з парашутом. Я працювала над її реалізацією, але це не виходило зробити через зайнятість на службі або через травми. Сподіваюся, після перемоги таки стрибну з парашутом.

Олександр ЗЕЛІНСЬКИЙ

Фото Олександра ДУРМАНЕНКА та з особистого архіву Софії Подвальної
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть


Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу


Коментарів: 0

Додати коментар:

УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.


Система Orphus