Лучани зіграли в Любліні п’єсу про легенди рідного міста. Фото

Нестача хліба в голодні роки, боротьба з драконом, який мешкав за Стиром, навала золотої орди, з’їзд монархів, крадіжка корони у Вітовта, ярмарок, прославляння Святого Миколая, голокост, депортація та уніфікація за СРСР, теперішнє спілкування в мережі – від прадавніх часів, відомості про які смутно збереглися в старих оповідках, і до сьогодення зуміли розповісти історію Луцька актори з театру-студії «Гармидер».

Прем’єрний показ вистави «#Луцько. Дух міста» відбувся в Любліні на площі Єжи Ґедройця 14 червня.

Як зазначила режисерка театру-студії «Гармидер» Руслана Порицька, спектакль підготували за два місяці спеціально до Фестивалю люблінських легенд, який тривав 14–15 червня.

Реалізація вистави та показ її у польському місті стали можливими завдяки налагодженій співпраці в рамках проекту «Нове життя старого міста: ревіталізація пам'яток історико-культурної спадщини Луцька та Любліна», який органи місцевого самоврядування реалізують у межах Програми транскордонного співробітництва Польща–Білорусь–Україна 2014–2020.

Читайте ще: Реставрація двох веж: делегація з Луцьку відвідала Люблін задля порятунку об’єктів спільної історії

«Ми хотіли розповісти про Луцьк метафорично, оживити його легенди, адже кожне місто повинне мати свої легенди, культивувати їх. Разом із тим ми думали: який же дух міста? І коли хотіли знайти якесь слово, аби його охарактеризувати, то найближчим видався неологізм поетки Ольги Ольхової, який зараз поширюється в Луцьку, і ми теж хочемо долучитися до цього поширення. Луцько – це камерність міста, затишок, гостинність, його спокій, це місто, в якому крилам завузько, але воно рідне», – сказала Руслана Порицька.

За її словами, вистава основується як на реальних фактах, так і на різноманітних легендах, які засвідчують, що лучани мають аграрне коріння – від землі, річки Стир.

«Це все, що ми зараз відроджуємо після радянської уніфікації, ми шукаємо своє коріння, шукаємо своє цікаве, славне і трагічне. Ми спробували все це поєднати», – наголосила режисерка.

Вона акцентувала, що найважливішою частиною п’єси є фінал, коли звучить пісня «Луцько».

«Зараз ми починаємо віднаходити свої речі, загублені в історії… І як можу долучаюся до цього», – зауважила Руслана Порицька.

Так, фінальним акордом вистави стала виконана акторами пісня, основана на вірші Ольги Ольхової:

Час, уповільнений до зустрічі в офлайні.
По всіх потопах – допотопний час.
І надто православні сповідальні
між кірх, костьолів, синагог, кенас.

Анахронічний брук центральних вулиць –
по ньому ще так тихо ходить дощ.
Кликун із бронзи кревний, як прибулець
серед неоново-кленових площ.

І Замок має ятку на базарі,
справляє крам туристам з перших рук.
І тварі, і примарі – тут по парі.
Стир вигинається у інстаграмний лук.

Тарас і Леся сплутали локації.
Вино в кав’ярнях п’ється і вірші.
Не місто, а суцільна провокація.
І стільки всього нуртиться в душі.

І стільки простору – що вибухають крила,
А розминутись – аж ніяк – завузько!
Куди б я звідси тільки не ходила.
Я тут удома. І мені тут ЛУЦЬКО.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---