USD 39.90 40.20
  • USD 39.90 40.20
  • EUR 41.20 41.80
  • PLN 8.80 8.95

Снаряди падали сотнями: на Волинь приїхала рятуватися від війни велика родина з Донеччини

16 Травня 2022 07:00
Ірина Зарубіна приїхала на Волинь з селища Верхньоторецьке Донецької області. Родина не хотіла покидати господарство та виїжджати з дому. Проте після нещадних обстрілів сім’я мусила обирати: або втікати, або сподіватися, що черговий снаряд не прилетить у їхній дім. Тож родина з 20 осіб мусила виїхати у безпечніше місце.

Селище Верхньоторецьке розташоване біля Ясинуватої, де з першого дня вторгнення точаться жорстокі бої. Ірина працює на залізниці сигналістом. Там пропрацювала більше 10 років. Свою історію вона розповіла ТРК «Аверс».

«Коли почались бойові дії, я була на роботі. Почали летіти снаряди. Ми після 2015 року звикли до цього, бо в нас проходить лінія фронту поруч, одна частина селища певний час була під «ДНР», а ми в Україні. Наш майстер прибрав підвал. 24 лютого нам сказали, що не треба на роботу ходити: нас відправили у простій. Ми тільки дзвонили майстру й казали, що живі і здорові. Перші тижні стрілянина була над нами – стріляли далі, а наше селище не обстрілювали, по околицях тільки. Залізниця йшла в напрямку Ясинуватої, до якої приблизно пів кілометра. Вони били по позиціях, де були наші солдати. А потім в один день я рано встала, подоїла корову і почула сильний вибух. Селом пішла мова, що з літака скинули бомбу. Виявилось, вона впала на луг, в будинках поруч вилетіли вікна, один будинок ледь вистояв», – згадує вона.

Читати ще: «Хотів допомогти дітям, які бачили жахи війни»: волинянин прихистив родину з Київщини

Напередодні Ірина вивезла з села у сусідню Костянтинівку синів. Каже, певно, щось материнське серце відчувало. А після 24 лютого вона впевнилась, що вчинила правильно. Бо постріли тільки посилювалися.

«Потім почались сильніші обстріли, ми зрозуміли, що почалось. Вже подібне пережили в 2015 році, в мене в сусідки пів будинку було зруйновано. Ми намагалися бути все ближче до підвалу. Потім почали сипатися «Гради», артилерія. Просиділи в підвалі три дні, на ніч давали трохи передихнути. Подзвонила донька сусідів, вона була в сусідньому селі і працює в райадміністрації. Вона сказала, щоб ми виходили, як хто може. Треба було дійти до Бахмутки, яка за два кілометри, туди мав приїхати евакуаційний автобус. У нас авто було заправлене, ми, як відчували, не витрачали пальне.

Я розумію людей, які залишилися в Донецькій області. Я так само сиділа до останнього. Кожному хочеться залишитися вдома, кожен розуміє, якщо покинеш – знайдеться той, хто посягне на майно. І ми сиділи до останнього, але снаряди лягали вже поруч з нами, посилювалися обстріли. Снаряди падали сотнями, чи, може, нам від страху так задавалося», – пригадує Ірина ті страшні дні.
Вона додає: частина мешканців селища виїхала раніше, зокрема це були ті, хто першими постраждав від обстрілів. А в Зарубіних – господарство. Жінка зізнається: все трималась за свою корівку, думала, як вона її покине. Але коли одного вечора їй стало зле, зрозуміла – пора виїжджати. Вдалося переконати виїхати і свою величеньку родину.

«Це було жахливо. Під час одного з вечірніх обстрілів мені стало погано, думала, у мене інсульт. Кажу чоловікові: «Якщо хочеш, щоб я жива лишилась, давай виїжджати». І всіх своїх вмовила, бо не хотіла, щоб вони таке пережили. Ми казали всім сусідам, щоб їхали.

Приїхали в Костянтинівку, зібрали сімейну раду. У мене 4 сестри, онучка, свати. Я всім розказала, як це страшно. Тож зібралися й приїхали. Чоловік Микола раніше тут ремонтував дороги, і в нього були знайомі. Подзвонив другу, чи нас тут приймуть, бо їхало нас багато – 20 людей. Сіли на електричку і поїхали з Краматорська. По місту вже стріляли, а на вокзалі ще було тихо. Сестра мешкає в Краматорську, вони тільки зібралися, сіли в таксі – і в сусідній будинок прилетіла ракета. Встили виїхати. Господь на світі є.

Я щодня молюся, щоб швидше закінчилась війна. Обстріли у нас не припиняються. Люди, які лишилися, не кажуть, що там конкретно. Далеко від підвалу не відходять. Моя кума з Торецька сказала: «Мій дім – моя фортеця. Я нікуди не піду», – розповідає Ірина Зарубіна.

Події цього року змусили багатьох інакше глянути на своє життя, на те, що є найдорожчим. Нині багато людей втратив своє майно, домівки і бореться за те, щоб зберегти життя.

«Ми іноді говоримо: «Ой, та я бідна, та в мене нічого немає». А Господь потім показує, як це по-справжньому, коли нема нічого. Не можна так говорити. Треба казати, що все добре, і Господь покаже, як все добре. Ми дурні були, казали, що чогось там не вистачає, а тепер я згадую і бачу, що в мене було все, а тепер немає. Зараз тільки молю Бога, щоб приїхати додому. Знайомі дзвонять і кажуть, що навіть корівка моя жива, хтось прив’язав її, ходять до мене, беруть корм. Я хочу, щоб ніколи не було війни ні в кого, щоб всі жили в мирі. Щоб всі розуміли, що якісь амбіції – це дрібниця, що людське життя – це дорого, щоб люди це цінували», – резюмує жінка.
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть


Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу


Коментарів: 0

Додати коментар:

УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.


Loading...
Система Orphus