«Після невдалих операцій лікарі теж плачуть», – Лариса Духневич

Головний лікар Луцької міської клінічної лікарні Лариса Духневич – кандидат медичних наук, заслужений лікар України. Не один рік керує величезним колективом, хоча трудовий шлях починала із роботи санітаркою. Про робочі будні, призначення лікаря й про найголовніші людські цінності вона розповіла в ефірі програми «Про життя» телеканалу «Аверс».

Є жінки, які намагаються прожити життя на самі п’ятірки. Напевно, ви належите саме до таких. Чи складно жити на п’ять?

Напевно, характер формується ще від народження, у сім’ї, є й, як кажуть в народі, синдром відмінниці, коли намагаєшся робити все якісно, так, щоб потім не переробляти, щоб не було соромно за те, що і як ти зробив. Це всмоктується у твоє єство, і вже інакше жити не можеш. Головне – мати відповідальність за доручену справу перед усіма людьми, яких тобі посилає доля. Це основна риса, яка дає успіх, на мою думку.

А ваші батьки пишалися, що мають отаку доньку-відмінницю?

Звісно, батьки завжди пишалися нами. Казали, що треба жити так, щоб дідусі-бабусі, батьки могли відчувати гордість за нас. Зараз це саме кажу своїм дітям і внукам. Я закінчила школу на відмінно, інститут – з червоним дипломом, кандидатську дисертацію теж на відмінно захистила. Я звикла все робити по максимуму. Звісно, не все вдається так, як хочеться, а та п’ятірка, яку заробив, іноді є авансованою, тобто ти знаєш, що десь недопрацював, і мусиш це доробити для того, щоб це було чесно. Це теж уміння взяти відповідальність на себе. І внутрішня потреба зробити так, щоб було добре.

Чому ви обрали медицину?

Про якусь іншу спеціальність навіть не мріяла. Хоча закінчила музичну школу й батьки дуже хотіли, щоб стала музикантом. Тато казав, що це дуже гарна робота для жінки, приємна справа, до того ж, на той час непогано оплачувана. Але я себе в цій царині не уявляла. І, напевно, якби зараз довелося обирати життєвий шлях, знову обрала б медицину.

У більшості людей медицина асоціюється з білими халатами та стерильністю. А ви ще до вступу в інститут побачили іншу медицину. Вас не налякало те, що побачили?

Ні, не налякало. Я була готова до того, що побачу. Лікар – це завжди людина з вищою освітою, інтелігент. Мені пощастило бачити в житті дуже серйозних учителів, це і аспірантура в Харкові, і Тернопільський медінститут, і Київ, де неодноразово доводилося проходити стажування. Тобто я вчилася у дуже професійних людей. А загалом, я вчуся завжди. Часто мені кажуть про те, що в мене багато чого можна повчитися. А я відповідаю, що можу повчитися і в санітарки. Бо не важливо, яку посаду обіймає людина. Важливо, яка в неї душа, яка ментальність, які вчинки. І вміння бачити, оцінити й повчитися – одна з найважливіших речей. Що побачила в медицині? Медицина радянських часів і нинішня – абсолютно різні. Колись ми мусили встановлювати діагноз, більше покладаючись на інтуїцію і практику, не було таких можливостей, які маємо нині. Я пам’ятаю перші апарати УЗД. Нині без них ніхто не уявляє своєї роботи, а я застала ще той час, коли їх не було. Сьогодні відбувається реформа, і вона міняє самі погляди на медицину. Коли раніше ми лікували пацієнта, то зараз є доказова медицина, яка лікує хворобу. Тобто ми маємо протоколи, коли приходить людина і ми їй ставимо діагноз, за ним маємо виконати певні дослідження, дати певні ліки. Це означає, що лікар вчинив правильно. Але чи завжди це повністю задовольняє тебе як лікаря? Мене – ні. Є стандарт, ти зобов’язаний його виконати, а все, що поза ним – це вже ваш лікар, якого ви обрали, який вас знає, не боїться посидіти з вами довше, поговорити про життя, про те, що вас турбує в душі. Бо лікувати тіло й не заглянути в душу – неправильно. Якщо в душі нема ладу, якщо пріоритетами є злість, агресія, то такі люди рідко бувають абсолютно здоровими, адже негативна енергетика роз’їдає зсередини і неодмінно десь проб’є. Уміти це побачити, напевно, дано не кожному. Тут і виявляється талант лікаря, його життєва філософія, вміння бути психологом. Адже ще Гіппократ сказав, що якщо після розмови з лікарем пацієнту не стало краще, то це не лікар.

У лікаря може бути професійне, ба навіть людське душевне вигорання? Це ж постійне життя із болем інших людей.

Недарма ж кажуть: світячи іншим, згораю сам. А роботу хірурга ще за радянських часів прирівнювали до роботи сталевара. На жаль, за цим темпом життя не дуже на це звертають увагу. Але це, без сумніву, є. Кажуть, що лікарі до всього звикають і на все дивляться спокійно. Це не так. Я відповідально кажу, що люди, які все життя пропрацювали в медицині, після невдалих операцій теж плачуть.

А ви плакали?

Аякже. Я ж людина. Ви знаєте, сльози – це теж позитив. Я як кардіолог скажу, що адреналін – це захисна реакція від стресу. Та питання в тому, що в основному цей адреналін згорає в серцевому м’язі, на другому місці – скелетна мускулатура. От чому люди, які не тримають емоції в собі, а десь біжать, щось роблять, б’ють посуд тощо, менше ризикують отримати інфаркт, ніж ті, хто все тримає в собі. Третій шлях виділення адреналіну – через сльози. У народі кажуть: «Поплач, легше стане». І це так.

Ви як керівник не мали права на слабкості, не могли дозволити, щоб хтось бачив, що вам складно, що хочеться до болю кричати або тихенько поплакати?

А ви знаєте, я ніколи не ховалася від людей зі своїми емоціями та слабкостями. Вважаю, що краще сказати, як є. У мене ж немає чарівної палички, щоб нею тільки торкнувся – і все стало так, як хочеться. Чи є в мене відповіді на всі питання? Ні. Часто їх немає. Але я краще скажу це людям і ми разом шукатимемо шлях, як зробити так, щоб було добре. Керівник має вміти чути, мати дискусію, постійно вчитися. Але бувають моменти, коли ти ухвалюєш якесь рішення, бо несеш повну відповідальність за це. Тут уже має бути жорстка дисципліна. Не може бути розгулу демократії. Дискусія – це одне, а відповідальність і чесна праця – зовсім інше. Я ніколи не відступлю від ухваленого рішення, і підлеглі мусять його виконати. А якщо не виконають, то вживатиму відповідних заходів. Я своїм завжди кажу: «Що гірше, то буде жорсткіше». Для цього керівник мусить мати мудрість. Бо, знаєте, розум і мудрість – поняття різні. Розумний знайде вихід зі складної ситуації, а мудрий у неї не втрапить. Сильна й мудра людина ніколи не буде агресивною.А чи є можливість у колективі розмовляти отак щиро і просто? Чи лишень п’ятихвилинки – і все?

Якщо людина хоче щось робити, то знаходить для цього можливості, якщо ж не хоче, то шукає причини. Реально – це складно. Адже позмінна робота, 1100 людей, багатьох із них можу місяць не бачити, бо ж хто працює у змінах, не завжди й на оперативку прийде. З іншого боку, треба, певно, давати посил. Біля мене – мої заступники, команда, з якими тісно спілкуюся. Є завідувачі відділень, і це теж команда. Завжди їм кажу, що все, що ми робимо, – це наша спільна робота. Чи вони доносять це до колективу? Сумніваюся. Тому що кожна п’ятихвилинка вранці насичена інформацією, медсестра доповідає про проблеми, і найчастіше вони засмоктують, як трясовина, і справді на те, щоб просто поспілкуватися, немає часу. Але я ніколи не відмовляюся, коли мене запрошують у колектив на якесь свято. Завжди намагаюся бути доступною для будь-кого. У мене нема для своїх працівників якихось годин прийому. Якщо людині треба, без сумніву, прийму її якнайскоріше. І якщо хтось потребує такої розмови, завжди в мене її знайде. Чи це охопить усіх? Та ні. Нечесно буде сказати, що поспілкуюся геть з усіма. Зараз у нас ще збільшився колектив, бо йде реформа охорони здоров’я, спеціалізована допомога має бути при багатопрофільній лікарні інтенсивного лікування, це зараз у нас називається опорна лікарня, ми вже увійшли до переліку в наказі МОН. Там обов’язковою умовою є наявність консультативно-діагностичного центру на амбулаторному етапі або поліклінічного відділення в складі багатопрофільної лікарні. Це об’єм надання медичної допомоги для Національної служби здоров’я, який є обов’язковим.

А гроші дають на таку колосальну зміну?

Бачите, зараз міняється сама філософія медицини. Гроші треба заробити. Їх ніхто не дасть. І це, напевно, правильно. Всі хотіли змін в охороні здоров’я, а найбільше цього прагнули медики. Те, що сьогодні відбувається, неправильно, є декларовані гарантії та відсутність їх фінансового забезпечення. Щоби втримати на плаву надання допомоги, медики змушені йти на невластиві їм функції – задіювати благодійні внески, щось переводити на платні послуги тощо. Це всім набридло. Хотілося чіткості та ясності в законах. Почалася реформа охорони здоров’я дуже гарно. Була підтримка Світового банку. І ми щиро раді за колег з первинної ланки. Перш за все, їм дуже гарно підняли зарплати, дали кошти, яких вистачає для забезпечення тих функцій, які на них поклали. Це дуже тішить, і ми набралися оптимізму, думали, що і друга ланка піде на такому підйомі. Національна служба здоров’я декларувала, що буде підвищення зарплат, що для пацієнта все буде безплатно. Ми в це щиро повірили. Це і зараз декларують. Але насторожує те, що на охорону здоров’я має бути виділено не менш як 5% ВВП. Щодо бюджету, який зараз ухвалено, це 226 мільярдів гривень, а дають на охорону здоров’я 72 мільярди, тобто утричі менше від того, що декларують. Ми досі ще не маємо методики розрахунків послуг. А те, що отримуємо з неофіційних джерел, нас не просто насторожує, а шокує. Ми чекаємо специфікації послуг, тобто що ж входить у конкретну послугу. Щодо цього ніхто поки що жодного документа не дав. Нас також лякають заявлені гарантії щодо декларацій. Якщо вони не будуть фінансово забезпечені, то це прикрий провал, який найбільше вдарить по медичній спільноті. І тут страшенна відповідальність керівника. Коли раніше в нас були захищені статті на заробітну плату, на медикаменти й на харчування, ми могли пояснити пацієнту, і не тільки йому, але й в суді, що, відповідно до кошторису, ось це було на заробітну плату, а на медикаменти – тільки 10 відсотків від потреби, а на харчування – взагалі мізер, соромно й говорити, десь 12 гривень на триразове харчування для пацієнта. Ми викручувалися й працювали. Тепер буде ухвалено загальний бюджет. І коли будуть декларовані такі гарантії, то кожен може сказати, мовляв, у вас же на рахунку є гроші. А те, що треба виплатити заробітну плату, цих людей не обходить, бо вони мають якісь нагальні потреби. А коли не виплатиш зарплату, матимеш кримінальну відповідальність. Ті зарплати й так мізерні. Якщо не буде підвищення, відбудеться відтік кадрів з медицини другого рівня, а це ж спеціалісти, які мають за плечима багаторічний досвід, які вміють лікувати. Думаю, вони цього просто не витримають і будуть іти в приватний сектор. Я кажу, що ми вистоїмо, що так бути не може, ми не одні, це вся Україна. Зрештою, влада міста не кине нас напризволяще. Тобто я щиро вірю в те, що все буде гаразд, і цю віру вселяю в колег. І вони мені вірять.

А отакі суто жіночі риси, притаманні вам, застосовуєте?

Аякже. Це ж нормально. Та я ні на хвилинку не лишаю своєї роботи як лікар. Маю багато пацієнтів, які рухалися вперед, як і я. Багато з них обіймають якісь посади, мають серйозний бізнес. Звісно, вони допомагають. Я ж не прошу для себе. Усі розумні, всі розуміють, що коли завалиться оця хитка стабільність, маю на увазі реформу, якщо не втримати спеціалістів, то навіть людина при грошах не матиме куди звернутися. От на сьогодні в лікарні 40 гострих інсультів. Медичних сестер у неврології катастрофічно бракує. Це дуже важка робота. І навіть коли зараз приєднується спеціалізована служба, там у нас були медсестри лікувальної фізкультури, зараз є вакантні місця, вони не хочуть туди йти, бо це справді тяжка праця. І коли людей не вистачає, ти намагаєшся хоч якось їх стимулювати, дати якісь надбавки, розуміючи, що це копійки, стає соромно перед ними. Не раз відчуваю якусь провину, хоча розумію, що я не маю тої чарівної палички. Але значить, я маю бути кращим менеджером, маю щось робити ще.

У житті в людях що цінуєте найбільше?

Професіоналізм і порядність. Професіоналом не стають за хвилину. І коли людина думає, що все може зробити, то вона помиляється. Професіонал формується десятиліттями. Щоб стати хорошим керівником, треба пройти всі етапи. Я, до речі, пройшла шлях від санітарки до головного лікаря. Ну й не менш важлива порядність. Бо порядна людина завжди скаже: «Я не можу цього зробити, в мене не вистачає на це сил, характеру чи вміння». А ще важливим є милосердя. Робота медика без співчуття, усмішки, доброти немислима. І хай як важко самому, хай які перипетії переживаєш, коли ти прийшов на роботу, то зобов’язаний усміхатися людям, бо їм ще важче. Коли людина балансує на межі життя і смерті, ти не маєш права показати їй песимізм, незадоволеність чи якусь нестриманість. Мусиш бути впевненим, усміхненим, випромінювати оптимізм, тому що ти допомагаєш людині вижити. Не кожному це до снаги. Але якщо люди прийшли в медицину й роблять це, низенький їм уклін.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---