Наступним Папою може бути італієць, - єпископ РКЦ. ІНТЕРВ'Ю

Днями весь світ сколихнула чергова сенсація: Папа Римський Бенедикт XVI зрікається престолу. Дехто розцінив цю новину, як належне, інші зустріли із сумом і нерозумінням. Однак, свій вибір очільник католицької церкви уже зробив, а вчора відслужив й останню месу в соборі святого Петра у Римі.

Про ситуацію у Ватикані, римо-католиків Луцька, костел святих Петра і Павла, спілкування з владцями та іншими церковнослужителями у інтерв'ю «ВН» розповів Апостольський Адміністратор Луцької дієцезії Римсько-Католицької Церкви Станіслав Широкорадюк.

Хотіла б розпочати із запитання про подію, яка сколихнула увесь католицький світ: декілька днів тому Бенедикт XVI оголосив про зречення від папства. Як, на Вашу думку, це вплинуло на католиків? Чи не викликало це рішення Папи Римського у них занепокоєння?

Ну перш за все, я хочу так, щоб ми зрозуміли краще, що головою католицької церкви вважається Ісус Христос. А Папа Римський – очільником, або видимою головою католицької церкви і є намісником Ісуса Христа на землі, наступником Святого Петра. Через то він є людина і чисто людські права йому належать. А згідно права канонічного кожний єпископ, а Папа Римський – теж єпископ Риму, має право скласти зречення, якщо він почувається слабкий на здоров’я, вік у нього такий чи хвороба. Має право, розумієте? Через то тут нічого Папа нового не робить, такі випадки вже були в історії.

А що стосується католицького світу, я думаю, що окрім здивування, нічого особливого не сталося. Дійсно, здивувалися, бо давно не було. Останній такий випадок був десь понад 600 років тому. Їх більше інтересує, хто буде наступником і яку буде політику він вести, яку буде займати позицію церкви. Але те, що кожен Папа продовжує ту саму політику вчення церкви і не більше, бо він не може щось свого придумати і не може змінити заповіді Божі. Не може поступитися жодним принципом, бо це неможливо. Заповіді Божі дані раз і назавжди. І згідно цих заповідей кожен Папа веде цю свою відповідальну місію, яку йому Бог призначив.
І, звичайно, більш він може бути лояльний до якихось перемін чи вимог часу, менше лояльний. Це залежить вже, який буде вибраний Папа.

А яке Ваше ставлення до вчинку Папи Римського?

Папа прийняв таке рішення, яке ми поважаємо. Кожне рішення Папи треба поважати.

Але мене здивувало інше. Цілий світ так, ніби не звертає увагу на те, що там у Ватикані діється. Здавалося, ніхто цього Папу не зауважує, ніби його усі критикують, ніби він усім не подобається. А коли Папа склав зречення, усі чомусь заінтересувалися, це усіх сколихнуло. Це свідчить про те, який величезний авторитет він мав. Усіх зацікавило, чи він це робить добровільно, чи він змушений, чи ще щось. Оце найбільше світ зараз інтересує і на цьому роблять велику сенсацію.

Які Ваші припущення щодо наступника?

Ви знаєте, боюся робити припущення. Якщо сьогодні говорити про цих всіх кардиналів, вони не є мені всі такі знайомі і я не можу робити припущення. Але я думаю, найбільше імовірно це те, що буде італієць, яких найбільше кардиналів і які найбільше все-таки активні. І є дуже багато заслужених кардиналів з числа італійців.

Говорячи про Україну, хотіла б запитати про наших римо-католиків. Хто вони? Чи це українці, чи все-таки етнічні поляки? Чи збільшується кількість вірян католицької церкви у Луцьку і взагалі на Волині?

Я бачив, як виглядала церква в часи радянські: вона була повністю в руїнах. Не було вірних, хто навіть був католиком – боявся признатися. В Луцьку тоді збиралося 5-6 чоловік, які приходили на службу. Якщо говорити сьогодні, коли у Луцьку вже майже понад 300 вірних, які кожну неділю – в храмі Божому, то можна сказати так: той перший корінь, тих 20 чоловік, які вимагалися для реєстрації парафії, були польського походження. Це були 90-ті роки.

Але зараз понад 70% в Луцьку – це вже українці, які шукали віру. І чесно сказати, Луцька дієцезія постала дійсно з руїн. Якщо ми зараз налічуємо у Луцькій єпархії вірних понад 20 тисяч – це дуже багато. А по Україні ми маємо 1,5 мільйона.

Часто місцеві релігійні громади звертаються до влади, аби та виділила земельну ділянку під будівництво храму. Ваша думка щодо доцільності існування такої кількості церков у Луцьку, зокрема?

Моє ставлення ясне. Так, як, наприклад, пройдемося в Луцьку і подивимося, скільки у нас супермаркетів, магазинів, аптек. І питання: чому так багато? Для кого це зроблено? І розуміємо, що це зроблено для зручності людей. І так само на свої духовні потреби людина має мати такі самі потреби. Чому вона повинна йти в кінець міста, десь там до одного храму, коли тут в неї теж може бути храм побудований?

Будь-яка конфесія має на це право. Якщо вона має можливості, чому ні? Хіба так мало землі у нас в Україні, щоби під храм не хватило землі? Треба дати цю землю, нехай вірні будують. І кожен храм, який буде збудований, буде робити свою духовну роботу на користь людей.

А чи планує католицька церква створити нову парафію у Луцьку чи на Волині?

В нас є в Луцьку вже дві парафії. Теж зареєстрована друга парафія. Так, на кладовищі на вулиці Рівненській вже є навіть така цвинтарна каплиця досить велика, де користає сьогодні похоронне бюро. Його можна використовувати спільними силами, і цей храм треба теж відновити і є ж друга парафія. І це ж необхідність. Нам потрібно розвивати ці дві парафії.

До області трішки інша ситуація, тому що область складається переважно з сіл. А по селах – демографічна проблема. І там ми не спішимо відкривати парафії. Там, де є вони, ми їх підтримуємо. Зараз в області 35 парафій.

Костел Святих Петра і Павла є пам’яткою архітектури і знаходиться у підпорядкуванні державного історико-культурного заповідника «Старий Луцьк». Водночас, храм віддали католицькій громаді. Як ви вирішуєте питання, наприклад, поточного ремонту приміщення костелу? Чи допомагають вам у заповіднику?

Найбільша допомога – якщо не заважають. Ми погоджуємо усі ці роботи, які треба зробити. Оце єдине, що ми від них просимо погодити. Іншої допомоги ми не чекаємо і не дочекаємося, тому що не допомагає держава сьогодні. Хоча, повинна, напевне, трішки допомагати. Певні кошти навіть виділяються з бюджету на утримання пам’яток архітектури. Але їх виділяють на ті, які не передані релігійним громадам. А якщо передані – держава умиває руки: робіть, що хочете. Найгірше, коли вона ще перешкоджає. Коли, наприклад, тут треба перекрити дах (показує на дах управління Луцької дієцезії Римсько-Католицької Церкви), бо тече з усіх сторін і у нас вимагають такі документи, інші документи. Коли стоїть шифером накрите, побите з усіх сторін, тече – воно нікому не заважає. Коли я хочу зробити по-людськи, накрити, щоб на щось було схоже – море цих бюрократичних вимог до мене. Оце нонсенс.

Нещодавно один із громадських активістів розповів, що на ремонт годинника, який знаходиться на фасаді костелу Святих Петра і Павла, потрібно приблизно 50 тисяч гривень. І не можуть ніяк вирішити, де знайти ці гроші. Як щодо цього?

Там ще інша проблема: ніхто не хоче дозволити нам його поремонтувати. Вони мають наймати спеціальних фахівців, вони на це хочуть знайти кошти величезні, щоб половину з них вкрасти. А якби це робила громада, ми б знайшли на це кошти, нам потрібно на це дозвіл і не буде так багато коштувати, повірте (усміхається). І це було б набагато дешевше, ми б швидко зробили. Ну але це не дозволять, тому що це – державна власність і вони кажуть: будемо ремонтувати ми.

Я маю дуже великий досвід у цьому, коли в храмі Святого Миколая (Церква Святого Миколая на вулиці Червоноармійській у Києві, - «ВН»), там не переданий храм ще вірним, але ми відправляємо служби Божі, і там зі всіх сторін протікає і дах, і стіни, грибок в стінах, і ми що хочемо робити – нам не дозволяють, самі роблять. Виставлення риштовок, щось там підмажуть і показують, які гроші вони розписали, скільки грошей вони вже витратили. І коли ми говоримо про передачу храму, вони кажуть: та ви що, ми стільки вже грошей витратили, такі кошти вложили, ремонти проводилися протягом 10 років. А там стільки написано, що храм вже золотий був би.

Оце наша проблема: оце зло, в якому ми живемо, - на кожному кроці. Навіть на святих місцях стараються красти. І це – наша проблема.

Ви розповіли про проблему грошей. На Вашу думку, які проблеми є у Луцьку загалом і що треба було б виправити вже?

Я у Луцьку буваю рідко. Як адміністратор буваю час від часу. Я хочу сказати, що одне, що мені подобається у Луцьку, я їжджу тепер, коли сніги і така запущена дорога кругом, то Волинська область ще, слава Богу, на рівні.

Часто люди звертають увагу на те, що священнослужителі їздять дорогим транспортом. Їх це дивує, якщо можна так сказати. Як Ви ставитеся до цього?

Я теж так само ставлюся. Нічого доброго у цьому немає. Ми повинні жити скромно. І користуватися тим транспортом, який є доступний, який є в міру скромний, тому що люди живуть бідно. І якщо священик навіть отримує якусь допомогу, а в нас така є можливість, ми за свої кошти не можемо купити. Мені, наприклад, дарує якийсь єпископ з Німеччини. Він не хоче дарувати мені «Жигулі». Він каже: я хочу тобі подарувати джипа. Він тут був, бачив дороги, і каже: візьми собі якусь «Тойоту», джипа. А я зразу сказав: я на ній їздити не буду. Я краще за ці гроші куплю дві машини. Одну – собі, одну – ще якомусь настоятелю. І в мене «Шкода». Вона – прекрасна машина, чудова, а решту коштів я, може, пустив на щось інше. Я абсолютно задоволений цією машиною. Непогана машина і вона нікому не падає в очі.

А коли хтось робить собі якісь такі можливості, їздить джипами, це не робить доброго прикладу. Якісь дорогі годинники, чи дорогі мобільні телефони – це взагалі не потрібно нам. Ми повинні жити скромно і давати приклад скромності.

Ви казали, що часто буваєте у столиці. Коли приїжджаєте до Києва, чи вдається Вам поспілкуватися із владцями? І чи є членом Ради Церков, яким був ваш попередник Маркіян Трофим’як?

В Києві з владцями – це дуже проблематично. Це не так, як з нашим губернатором: вистачить подзвонити і він мене зустрічає з відкритими дверима і дуже гостинно. В Києві зустрічі з владцями – дуже важкі: неможливо дочекатися терміну, коли вони там хочуть зустрітися
Що стосується міжконфесійної Ради Церков, то сьогодні, на жаль, ця інституція формально існує, але наш Президент має трішки іншу думку. Він їх не слухає, має одного радника, кому він довіряється. А з міжконфесійною Радою Церков він зустрівся тепер тільки один раз, тільки для того, щоб сказати, що треба на рівні відсвяткувати 1025-у річницю хрещення Русі. Але ми і так готовилися і теж хочемо відсвяткувати на рівні.

Із Президентом спілкуватися не вдається, а як щодо місцевих владців: губернатора Волині і мера Луцька?

Дуже відкриті. Дуже гарні відносини. Я дуже вдячний їм за це. Вони навіть на святкування Різдва до нас приходили.

Окрім посадовців на Різдвяну службу до костелу приходили й священнослужителі з УПЦ КП. Які у Вас відносини із священниками-ортодоксами? І яке Ваше ставлення до людей, які є представниками інших конфесій, утім, відвідують вашу церкву?

Я вважаю, що на Волині це гарний приклад такої співпраці. Є дуже велика повага один до одного. І ми поважаємо православних і Московського і Київського патріархату. Вони нас поважають. І на такі святкування, коли ми приходимо і маємо можливість разом помолитися і за столом посидіти і навіть разом поколядувати – це величезний дар Божий, який ми і використовуємо. І не зважаючи на те, що ми трішки різні у своїх традиціях, але ми єдині у тому, що у нас один Ісус Христос. Ми – діти одного Бога. І для того ми повинні знаходити цю спільну думку, єднання і спільно йти цією дорогою. Якщо ми дружимо між собою, то ми даємо приклад вірним. Хоча, вірні кращий приклад дають для нас. Коли, наприклад, одружилися католик і православна, вони вміють спільно жити. І роблять це кожен день, а не лише на свято.

Далі розвиваючи тему такої міжконфесійної співпраці, хочу запитати у Вас про благодійний телерадіомарафон «Бог багатий милосердям». Як до цього заходу долучилися римо-католики і церква зокрема?

Активно долучилися ми. Виступали наші діти, колядували. Ми долучилися і збори робили, складки на це, що буде перераховано на Червоний Хрест, як домовлялися. Ми маленька церква, але ми теж свою лепту вносимо у цю велику справу.

І скільки загалом вдалося зібрати грошей?

Приблизно 7-8 тисяч гривень зібрали.

Знаю, що ви опікуєтеся волинським осередком організації «Карітас-Спес» в Україні, яка займається, зокрема благодійною діяльністю. Чи не виникає у вас проблем із, наприклад, переміщенням благодійної допомоги через кордон і чи є підтримка влади щодо цього?

Я відповідаю за «Карітас» на цілій Україні. Ми працюємо у кількох напрямках і зокрема, надаємо допомогу, про яку Ви говорите. Такої допомоги приходить щораз менше, тому що вже, може, не така потреба. Але дуже обмежена ця допомога. Бо законодавство України,або, може і не законодавство, а так сказати монопольні структури не хочуть, щоб ми допомагали людям у повному обсязі. Нам заборонено привозити медикаменти. І навіть коли епідемія туберкульозу, то нам французи готові були дати цілі вантажівки з ліками, необхідними для лікування туберкульозу, - заборонено. Інші медикаменти – абсолютно заборонено. Нам дозволяють привозити оцей «секонд-хенд».

А найгірше те, що комісія з гуманітарних питань, яка працює при Кабінеті Міністрів, практично не працює. І якщо транспорт прийшов, нам дають 90 днів на розмитнення. Але це триває набагато довше. Бо від свят ця комісія ще жодного разу не засідала. І весь транспорт чекає. Після 90 днів нас обкладають штрафами, бо ми не розмитнили. Ми не можемо, бо комісія не погодила, а Митним кодексом це не передбачено.

Як Ви ставитеся до Інтернету і, якщо користуєтеся ним, чи допомагає він Вам у духовній службі?

Інтернет – це чудова справа. Я, наприклад, дуже часто спілкуюся з іншими. Кожна дієцезія має свій сайт, є медіа-центри. Ще це є чудовою нагодою поділитися своїми духовними здібностями з іншими. Є люди, які пишуть проповіді, духовні роздуми. Можна подивитися, взяти в когось, поділитися з іншими. Я, наприклад, користаю дуже багато для проповідей, вишукую те, що мені потрібно.

На завершення нашої розмови хотіла задати Вам наше традиційне запитання: що б Ви побажали читачам «Волинських новин»?

Сьогодні у нас перший день Великого посту, католики розпочали. І в православних скоро почнеться. Я хотів би, щоб ці періоди люди використовували для свого духовного збагачення, щоб це приносило їм велику користь. Тому що все, що навчає церква, вона дає для користі людей. Бажаю, щоб вони це зрозуміли.

Спілкувалася Юлія Шрамко

Довідково:
Станіслав Широкорадюк народився 23 червня 1956 року в с. Корначівка Хмельницької області. 1979 року вступив до Ризької вищої духовної семінарії, а 1981 – таємно до Ордену Менших Братів. 1984 року був висвячений на священика у Ризі. 6 січня 1995 року Святіший Отець Йоан Павло ІІ висвятив його на єпископа та призначив єпископом-помічником Києво-Житомирської дієцезії.

На Конференції латинських єпископів у травні 1995 року Його Преосвященство єпископ Станіслав Широкорадюк був призначений відповідальним за «Карітас-Спес» в Україні. 2009 року Конференція єпископату України призначила його Головою Комісії релігійної місії «Карітас-Спес».
У липні 2012 його призначили Апостольським адміністратором Луцької дієцезії.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---