USD 39.00 39.40
  • USD 39.00 39.40
  • EUR 39.25 39.50
  • PLN 9.76 9.94

«Нема людей, які не бояться»: як мама трьох дітей стала командиром протитанкового відділення

12 Червня 2022 09:29
Українки, які пліч-о-пліч з чоловіками боронять нашу країну у війні проти Росії, своїм прикладом доводять, що немає такого, що не до снаги українським жінкам.

Про те, як героїні поміняли офіси, успішну кар'єру, наукову діяльність і власний бізнес на форму і службу Україні, розповідає НВ.

Ірина Терехович із позивним Незламна – командирка 3-го розвідувального відділення гірсько-штурмового батальйону, заміжня, мама трьох дітей. Ірина зараз воює на самому нулі (на лінії фронту) на сході України.

***

Мій позивний – Незламна! Мені вже дуже давно його дали побратими. Напевно, за впертість.

Для мене війна почалася у 2015 році. Тоді я пройшла шлях від доброволиці до командира протитанкового відділення.

З 2015 року я на війні. Працювала колись в Криму. Після анексії виїжджала останнім поїздом на підконтрольну територію. Мене вже тоді офіційно перевели в Миколаїв з Сімферополя. Я за спеціальністю інженер лісового, садово-паркового господарства. Сталося так, що директор нашої фірми був росіянином. Він втік і нашу фірму розформували.

Спершу завдяки знайомим дівчатам, що у Миколаєві мали свій маленький швейний цех, ми пробували щось шити для хлопців і передавали у міру можливостей на фронт.

В армії тоді нічого не було, тож ми шили форму, футболки та забезпечували хоч такі потреби військових. А потім я пішла доброволицею в ЗСУ, в добробат, потрапила у батальйон АРАТТА, там дуже багато навчилася як солдат і вже залишилась.

Від солдата я пройшла великий шлях і виросла до командира протитанкового відділення.

У 2016 році нам запропонували перейти в 54-й окремий розвідувальний батальйон, який тоді зайшов у Широкине. Ми там теж обороняли цей напрямок. Ми погодились. Все-таки це ЗСУ!

Починала я з радіотелефоністки, і там вже познайомилась із СПГ. Спершу починала як навідник, далі сама пристрілювалась, а потім стала командиром гранатометного відділення. Ще згодом мене перевели у протитанкове. І вже у 2017-му я почала командувати розвідувальним відділенням гірсько-штурмового батальйону.

Читати ще: «Уся моя сім’я – на захисті держави». Жінки, які боронять Україну

24 лютого ми вивантажилися вже на сході. Вночі не встигли забрати свої речі, була загроза авіаудару. Зрештою, авіанальотом рашисти розбомбили станцію розвантаження в Сватовому і згоріла вся наша амуніція, всі речі. Отак почалась наша повномасштабна війна.
Жінку-командира чоловіки сприймають нормально. В моєму колективі все якось злагоджено. У нас дружні стосунки і мої накази всі виконують, бо я сама багато чого вмію, і це цінують.

У мене троє дітей, наймолодшому синові чотири роки. Чоловік також військовий. Як поєднувати роботу на фронті і материнство? Ніяк. Це неможливо сумістити. Мені допомагають моя мама і старші дочки – їм 21 і 23 роки. Вони вже дорослі. Повністю опікуються меншим братом. Все самі на себе взяли.

Мені одного разу старша дочка сказала: «Якщо раптом вас не стане з батьком, то не переживайте, я за малим придивлюся». Ну, такого я не планую, звісно. Зараз діти на заході країни у відносній безпеці.

Чому я на фронті? Коли к***я в Крим зайшла, я їхала на роботу, і малолєтки оці російські військові понапивалися й у маршрутці, дихаючи перегаром, розказували, як вони будуть заходити в Західну Україну і як вбиватимуть бандерівських дівчат, як будуть їх ґвалтувати.

А ще нам один полковник ФСБ сказав: «Не захочете піти по-доброму до нас в Росію, підете частинами із кров’ю». Ось це і стало головною мотивацією, щоб моїх дівчат ніхто не зачепив. Це неправильно. Це не по-військовому. Це слабкість тієї армії, яка не може дати відсіч гідним суперникам, тому вони й починають робити такі звірства беззахисним дівчатам, маленьким, стареньким. Не завжди вдається контролювати холодний розум.

Нема людей, які не бояться. Є люди, які можуть стримувати свій страх і робити роботу далі. Бояться всі. Бувають і емоції, звісно. Буває, що багато хто не витримує, і я в тому числі – емоційно. Просто головне – далі не пустити цих орків і вигнати їх.

Читати ще: «Живу від дзвінка до дзвінка»: волинянка чекає з війни чоловіка, двох синів і брата

Я хочу сказати жінкам, що найважливіше – це зберегти своїх дітей. Коли йде загроза, відправляти подалі, тому що найбільша слабинка – це діти.
Але знаєте, що найважче? Що тут, на східному фронті, досі є люди, які чекають «рускій мір». Навіть після того, як розбомбили Рубіжне, фактично стерли з лиця землі, є люди, які досі здають наші позиції. Мер Рубіжного здався кацапні і розказував, хто з наших де є. «Завдяки» йому і було розбомблено Рубіжне. Це не Київ, це не Харків, це не Суми, де все було навпаки. Це дуже важко. Люди не хочуть кудись виїжджати і в той же час чекають, коли Росія прийде до них додому.

Перемога буде. Як скоро нам її чекати – цього я не можу сказати. Вони зараз стараються тиснути нас масою. Їх набагато більше, ніж нас. І їхнього металолому все-таки теж більше, ніж у нас. А скільки в них ще резервів – можемо тільки здогадуватись. Зараз треба об'єднуватися. І не тільки волонтерам та меценатам, усім людям. Об'єднання дає більше сили. Бо коли мужики до 40 років тікають за кордон і там переховуються – це вже навіть не смішно.

Я розумію, що психологічно не всі можуть бути до цього готовими. Не всі можуть іти на війну. І не всі мають. Але можна допомагати в тилу. Кожен має розуміти ціну і вкладатися у війну.
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть


Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу


Коментарів: 0

Додати коментар:

УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.


Система Orphus