«Оксамитовий майдан» у Вірменії: чому висновки робити зарано

Вже десяту добу Французська площа Єревану є центром громадянського протесту проти диктаторських амбіцій правлячої Республіканської партії та колишнього президента республіки Сержа Саргсяна. По завершенню президентської каденції він був призначений парламентом на посаду прем’єр-міністра – в точності за російським сценарієм 2008 року.

Перспектива консервації влади в одних руках видалася вірменській громадськості неприпустимою. З 16 квітня на вулицях Єревану одночасно протестували більше 150 000 містян. Ситуацію переломили військові, які 23 квітня без зброї, але організовано приєдналися до мітингувальників. У підсумку Серж Саргсян публічно визнав свою помилку і заявив про відставку. Чому це не кінець і чому зарано робити висновки про перемогу тих чи інших сил, розбирався Mind.

З чого почався вірменський «Майдан»? У 2015 році президент Саргсян ініціював зміну конституційної моделі, за якою повноваження голови уряду істотно розширювалися за рахунок президентської вертикалі та політичних прав парламентської меншості. До конституційного проекту напряму були залучені російські політичні консультанти, які досконало вивчили урок української політичної трансформації у першій половині 2014 року.

Проте пастка полягала в іншому. Президент Саргсян публічно обіцяв, що за три роки не висуватиме своєї кандидатури на посаду голови уряду. Обіцянки він не дотримався, і, попри розрахунки російських політконсультантів, вірмени демарш Саргсяна сприйняли так само болісно, як українці в 2013 році карколомну відмову від європейського вектору розвитку тодішнім президентом Віктором Януковичем.

Аналогії з Україною цим не вичерпуються. Правляча Республіканська партія, що контролює виконавчу владу включно з посадою президента та парламентську більшість, є до певної міри копією Партії регіонів в Україні, якою ми знаємо її до лютого 2014 року. Різниця лише в тому, що новообраний президент республіки, кандидат від цієї партії Армен Саркісян – високоосвічений науковець та переконаний ліберал.

Події стали стрімко розвиватися за добу до запланованого призначення на посаду прем’єр-міністра Саргсяна. Вже 16 квітня 2018 року вулиці Єревана та кількох міст сколихнула хвиля багатотисячних протестів.

Мітингувальники поводилися напрочуд конституційно, вигукували антикорупційні гасла, намагаючись унеможливити призначення Саргсяна як гаранта збереження корупційної владної моделі. Протести від початку очолив відомий у Вірменії журналіст, політичний дисидент і парламентарій Нікол Пашинян.

18 квітня протестувальники взяли в облогу резиденцію прем'єр-міністра. 19-20 квітня почалися мирні блокування окремих автомагістралей, що спровокувало активніші дії поліції та перші арешти.

Ситуація різко загострилася 22 квітня після невдалих перемовин Саргсяна і Пашиняна, які відбулися з ініціативи новообраного президента Армена Саркісяна. Прем’єр назвав вимоги опозиціонерів ультимативними й полишив перемовини, які тривали буквально декілька хвилин.

Того дня в сутичках із мітингувальниками правоохоронці вперше і востаннє застосували сльозогінний газ та світлошумові гранати. 230 громадян було заарештовано, зокрема лідера опозиції Пашиняна. Його відпустили за добу через тиск дипломатичних представників Євросоюзу.

Перебіг революції кардинально змінився 23 квітня, коли з-поміж протестувальників неочікувано з’явилися люди в камуфляжі та з шевронами республіканської армії. Це були як ветерани карабахського конфлікту, так і контрактники. Цей факт одразу викликав адміністративні погрози на адресу останніх з боку міністерства оборони. Одначе, саме демарш армійців остаточно перехилив шальки терезів конфлікту на користь опозиції.

Як наслідок, Саргсян пізно вночі визнав, що припустився помилки, й подав у відставку. Його заява була вкрай лаконічною, але переконливо свідчила, що, на відміну від Партії регіонів України, очільники Республіканської партії Вірменії зробили ґрунтовні історичні висновки і поставили не на персону лідера, а на довгострокову політичну стратегію.

«Ситуація, що склалася, має декілька рішень. Проте на жодне з них я не піду. Це не мій вибір. Я залишаю посаду керівника країни – прем’єр-міністра Вірменії, виконуючи вимогу вуличного руху проти мого перебування на посаді. Бажаю миру, гармонії й суспільного блага моїй країні», – йшлося у заяві, яку опублікувала прес-служба прем’єра.

Ейфорія від «оксамитової» перемоги, яка охопила не лише Вірменією, тривала менше доби. Вже пізно ввечері 24 квітня Нікол Пашинян заявив про саботаж переговорів керівництвом Республіканської партії та стійку тенденцію збереження влади в руках правлячої коаліції. Остання послідовно намагалася висунути нову кандидатуру на крісло прем’єра саме зі своїх лав.

25 квітня протести відновилися. На цей раз опозиція заявила про дострокові парламентські вибори як один із найвірогідніших сценаріїв громадянського порозуміння. Ніхто з представників Республіканської партії не має право обіймати посади прем’єр-міністра, заявив Пашинян.

Процес, вочевидь, конвертувався в інше політичне річище, в якому, судячи з новинних вкидань, дедалі частіше роль арбітрів конфлікту відіграватимуть не так європейські, як російські дипломати…

Серж Саргсян, хто він? Багаторічний номенклатурний та військовий лідер Вірменії, один із стратегів перемоги в Карабахському конфлікті (1988-1994).

Народився 1954 року в Степанакерті, Нагорнокарабахської автономної області (НКАО) Азербайджанської РСР. Вчився у Єреванському держуніверситеті на філолога, після чого повернувся в НКАО, де з 1979 року робив кар’єру комсомольського активіста й завідувача відділу пропаганди Степанакертського міськкому компартії АзРСР.

На початок карабахської війни був помічником першого секретаря обкому партії – головного ідеолога «великовірменської» (дашнакської) ідеї Генриха Погосяна. З 1989 року Саргсян очолював «ополчення» НКАО (сценарій карабахського конфлікту багато в чому нагадує гібридну війну РФ на Донбасі). У 90-ті Саргсян став депутатом парламенту Вірменії й міністром оборони республіки. Саме за його урядування вірмени досягли у протистоянні з азербайджанською армією найвідчутніших тактичних успіхів, закріпившись у НКАО.

Саргсян також обіймав посаду міністра внутрішніх справ і національної безпеки Вірменії, керівника апарату президента республіки, знову міністра оборони, аж поки 2008 року не був обраним на посаду президента республіки.

Нікол Пашинян, хто він? Багаторічний лідер ліберальної опозиції у Вірменії. Народився 1975 року в Іджевані, Вірменської РСР. Журналіст за освітою, хоча й відрахований з останнього курсу за політичні погляди. Із 1999 року – головред щоденної суспільно-політичної газети та інтернет-порталу Айкакан Жаманак («Вірменський час»). 2004 року стверджував, що на нього було вчинено замах – підірвано його автомобіль.

Через участь у протестних акціях березня 2008 року був оголошений в розшук. За рік здався правоохоронцям, отримавши сім років ув’язнення за «організацію масових заворушень». Суд спершу скоротив строк покарання вдвічі, а невдовзі Пашинян потрапив під амністію з нагоди 20-річчя незалежності Вірменії.

У 2012 році став депутатом парламенту від ліберально-націоналістичного блоку «Вірменський національний конгрес». У 2017 році обраний до парламенту від ліберальної партії «Елк» (у Біблії: «Вихід»). Того ж року посів друге місце на виборах мера Єревана, набравши 21% голосів.

Чому будь-які висновки передчасні? Тиждень протестів не приніс перемоги опозиції. Зняття кандидатури Саргсяна було лише актом полегшення напруги. Не виключено, що в разі тривання протестів доведеться спостерігати розщеплення опозиції на ідейних та «натовп». Перші можуть збагнути, що зміна облич у прем’єрському кріслі не означає приборкання корупції, про яку багато років говорить опозиція – як головний фактор соціально-економічної стагнації Вірменії. Другі цілком схильні вдовольнитися формальною перемогою.

Ця ситуація є цілком прогнозованою. Адже в самій правлячій коаліції немає прихильників ані тривалого протистояння, ані силового сценарію – з трьох причин.

По-перше, Вірменія є зоною замороженого збройного конфлікту довкола Карабаху. Перефокусовувати увагу суспільства з зовнішнього ворога на внутрішнього в політикумі не бажає ніхто.

По-друге, напруження дасть привід для російського втручання за українським сценарієм. Як відомо, у Гюмрі розташоване доволі потужне військове угрупування РФ. Термін дії договору базування на території Вірменії у 2010 році продовжено ще на 34 роки. Напередодні на базі було сформовано додатковий підрозділ військової поліції РФ. Формально – для підтримання громадського порядку та уникнення правопорушень з боку російських військових, які трапляються там систематично. Досить згадати лише стрілянину на місцевому ринку у 1999 році, розпочату нетверезими військовослужбовцями, внаслідок якої двоє вірмен загинуло, ще декілька отримали важки поранення. Зрештою, сумнозвісне вбивство родини Аветисян з ознаками садизму контрактником Пермяковим у 2015 році.

Проте особовий склад цього поліцейського підрозділу екіпіровано аж ніяк не поліцейським озброєнням: крупнокаліберні кулемети, міномети, легка бронетехніка, засоби нічного бачення та контрбатарейної пеленгації.

Отже, «кримського сценарію» у правлячій верхівці Вірменії, схоже, реально побоюються і чимдуж намагаються втримати конфлікт у рамках суто мирного протистояння.

По-третє, політична еліта Вірменії явно не налаштована радикалізувати суспільство. Як з точки зору підтримки боєздатності армії, так і досвіду попередніх років, коли непорозуміння між правлячою верхівкою та опозицією призводило до без перебільшення терористичних актів. Наприклад, розстріл парламенту 27 жовтня 1999 року, коли прем’єр-міністра на засіданні Національного зібрання в прямому ефірі було вбито зі словами «Годі пити нашу кров!».

Зрештою, правляча партія в курсі, що більшість протестів у Вірменії були вузько сфокусовані й не несли системних змін. Отже, немає сенсу триматися за конкретних «збудників» конфлікту. Так було у червні-вересні 2015 року, коли в Єревані, Гюмрі та Ванадзорі тривали мітинги проти підвищення тарифів на електроенергію, яку Вірменія імпортує з РФ (будучи природним монополістом, РФ встановлює неринкові ціни).

Тоді навіть спостерігалися акти наруги над російськими державними символами. Проте підірвати на системному рівні бажання вірмен залишатися сателітами «старшого брата» навіть опозиція не наважилася.

Так само до жодних системних вимог не дійшло у липні 2016 року, коли бойовики з угруповання «Сасна црер» («шибайголови Сасна» – де в чому аналог українського «Правого сектора») взяли штурмом поліцейську дільницю в Єревані. Один поліцейський був убитий, дев’ятьох захопили в заручники. Метою теракту було звільнення комбата карабаської війни Жирайра Сефіляна, заарештованого за підозрою в спробі державного заколоту.

До речі, тоді вперше пролунала вимога відставки Сержа Саргсяна, що обіймав посаду президента країни. Після двох тижнів тримання облоги бойовики здалися. Почалися тривалі суди, проте системних змін ані в суспільстві, а ні в державі не відбулося.

Схоже, політичні аналітики правлячої коаліції добре вивчили цю тенденцію, і без жодних зволікань «злили» персону скандального прем’єра. Позатим про жодні системні поступки досі не йдеться. Це власне, й відчули лідери опозиції, закликавши про відновлення з 25 квітня безстрокових вуличних акцій.

Але чи будуть вони настільки велелюдними, не маючи під собою добре сфокусованої мети? Знаючи Закавказзя «не за підручником», є підстави висловити величезні сумніви.

Що далі? Перспектива того, що Пашиняну вдасться обійняти посаду прем’єр-міністра, є доволі примарною. Лідери опозиції дуже переконливо виглядають у камуфляжі й джинсах, але втрачають фльор «месії», перевдягаючись у мундир чиновника. Та й ще за умов нестачі соціального запиту на системні зміни. Уже спостерігаються зрушення, що опозиція схильна на компроміс з правлячою партією, аби зберегти політичну харизму Пашиняна як «вуличного месії».

Швидше за все, на хвилі усунення політичного корифея останніх двох десятиліть Сержа Саргсяна зійде зірка досі малопомітного новообраного президента Армена Саркісяна, який вступив у посаду з 9 квітня.

Він – колишній професор точних наук університету в Кермбриджі (Великобританія), посол Вірменії у Сполученому королівстві, Бельгії та ЄС. Попри те, що є висуванцем правлячої Республіканської партії, обраним на президента не прямим голосуванням, а в парламенті, він водночас є лібералом, інтелектуалом, ба навіть візитівкою новітньої вірменської політичної еліти.

Напередодні вірменський парламент ратифікував Угоду про партнерство з ЄС, яка передбачає розвиток політичного діалогу та реформ, співпрацю щодо безпеки, міжнародної юстиції та захисту прав людини. Швидше за все, новий президент реалізовуватиме саме такий еволюційний шлях розвитку вірменської парламентської демократії. Знову ж таки – залишивши загальний баланс владних еліт та їхніх корупційних основ непохитним.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---