«Приєднання навколишніх ОТГ вигідне і їм, і Луцьку», – депутат міськради Борис Смаль

Про непросту депутатську роботу, виклики, плани й перспективи, політичні амбіції, загалом ситуацію в місті й країні, про справи родинні, а також про те, що вдалося зробити, аби значно покращити життя мешканців мікрорайону Вересневе, в ефірі програми «Про життя» телеканалу «Аверс» говорили з депутатом Луцької міської ради, помічником міського голови Борисом Смалем.

Скажіть, пане Борисе, що вас пов’язує з Вересневим, бо ж район таки унікальний?

Я народився на Горохівщині, але вже 20 років проживаю саме у Вересневому, тому період занепаду і період початку відродження мав нагоду спостерігати і брати в цьому участь. Колись цей мікрорайон був селищем, а не так давно став частиною міста. Був період катастрофічного занепаду, коли приватні підприємства відмовлялися від інфраструктури району або було побудовано район як робітниче селище, де вся інфраструктура, всі комунікації були зав’язані на цукровому заводі. Не було опалення, каналізації, були старі мережі. Зараз вдалося спільними зусиллями почати відродження і триває воно непоганими темпами. Прості люди майже всі одне одного знають, на вулицях вітаються. Оцим життя тут притягує, тут хороші люди, позитивні.

Ви кажете, що застали і період занепаду, і відродження району. Вам просто набрид період занепаду, ви ж могли знайти інше місце для життя, а 20 років там?

У мене з’явилася можливість щось змінити. Так доля склалась, що з’явилися депутатські повноваження, а це – можливість змінити щось. Спроби були спочатку не дуже успішні, потім – більш успішні. Ми набули досвіду ведення переговорів, досвіду аргументування того, чому в цей мікрорайон потрібно вкладати гроші і чому він має розвиватися. Тому я використовую цю можливість, поки доля її відвела. Не так набридло, як потрібно використати той шанс і змінити те, що потім залишиться людям. Цікавлять більше масштабні проєкти, хоча дуже часто звертаються тенісний стіл, лавочку поставити. Відверто кажучи, розумію, що активні громадяни це і самі можуть зробити. А от зробити стадіон, поліклініку, куди потрібні мільйонні вкладення, – це не так просто. І воно залишається на роки, тому що депутат міської ради – це не назавжди, а такі об’єкти потім залишаються.

Пане Борисе, а як з’явилася у вашому життєписі ота депутатська сторінка?

У 2015 році було запрошення від Фонду Ігоря Палиці «Тільки разом» та від партії «УКРОП» взяти участь у виборах. До того ми співпрацювали неодноразово, це були соціальні проєкти, тому що Фонд налаштований на співпрацю у місту з активними громадянами, які можуть допомагати, сприяти. Я погодився, переміг на цих виборах. Це не була якась життєва самоціль, це більше подарунок долі. Але це й велика відповідальність, тому що то рутина, де не тільки позитивні моменти, там багато незадоволень. Мікрорайон, бачите, такий, що там ще ого-го скільки треба ще зробити, тому що це ще й будинки приватного сектору, старий корпус школи, дороги не всі такі, як треба тощо. Ну є і труднощі, і негатив, тому цей період потрібно відпрацювати так, щоб потім не було соромно ходити цими вулицями. Буває, коли виходжу в магазин чи просто на вулицю, люди починають питати, що, як і коли. Я за п’ять років уже звик і де є можливість, там намагаємося виправляти ситуацію.

Ви кажете, що за п’ять років звикли, а родина звикла до того, що маєте таку величезну відповідальність перед людьми?

Родині вдячний, тому що звикати складно. Перші роки було більше на конфліктах все побудовано, тому що потрібно було наводити аргументи на захист району, їх не всі сприймали, був такий елемент боротьби. Звичайно, це відображалося на родині, тому що це негативні емоції, про це говорять масмедіа, пишуть газети, є різні відгуки. Зараз вже звикли, це ніби стало сторінкою життя, тому з цим можна жити.

Ви свою депутатську діяльність переносите в сім’ю, за домашній стіл, обговорюєте?

За винятком того, що є у знайомих мешканців району часом звичка або телефонувати, ну це пів біди, а той приходити додому, щоб обговорити щось, то це так. А загалом – ні. Я розумію, що там є елемент політики, політика завжди заважає і гармонію не підтримує, а навпаки порушує, тому додому цього намагаюсь не нести.

А діти ваші цікавляться політикою, їм цікаво те, що робить батько?

Вони не беруть участі, але, напевно, цікаво. Тому що я бачу, як слідкують за публікаціями, чогось я не побачив, вони розповідають, що читали, що чули, я коментую і ми часом обговорюємо це. Моя молодша донька вчиться на юридичному, тому вона так чи так дотикається до таких політичних аспектів, брала участь в напівполітичному, напівтелевізійному конкурсі кілька років тому, луцька група була серед переможців. Усі ми цікавимось в сім’ї, що в кого відбувається на роботі, але це у родину не вносимо як пріоритет, робота – це між іншим.

У сім’ї Ви просто батько і просто чоловік?

Намагаюся таким бути.

Наша молодь, кажуть, зараз дуже великі максималісти. Траплялося, що діти казали, що тато обрав не той політичний напрямок? Є такі суперечки?

Ні, так не було жодного разу. Більше того, є ж якісь сімейні принципи і традиції. Ми з дружиною з самого початку погодилися, що дітям потрібно давати робити помилки. Бо що раніше вони їх зроблять, то ще, може, ми матимемо можливість допомагати в їх виправленні. Тому що коли вже доросла людина починає робити помилки, то не завжди є кому допомагати. Про максималізм. Напевно, в сучасних умовах для молоді це більше треба, ніж би цього не було. Таке нині середовище, їм потрібно в ньому жити і той, хто ставить собі якісь цілі, має це використовувати, тому нехай будуть максималістами, нехай роблять помилки. Звичайно, краще вчитися на чужих помилках, але хіба хтось це робив тільки так? Напевно, ні.

А щодо критики політичної позиції, то такого не було. Це швидше в такій доброзичливій формі обговорюємо вдома. Тому що всяке траплялося. Був 2015 рік, коли ми зайшли в міську раду більшістю, а були в опозиції. Не мені вам розказувати, яка це боротьба, і це боротьба публічна. Це і на дружину впливало, вона працює завідувачем дитячого садка. Тоді це була зовсім інша позиція: твій чоловік в опозиції до тої влади, яку ти представляєш. Але додому ми це не приносили, можливо, десь там тихенько плакала, але я про це мало знав. Потім ситуація змінилася. Головне, що після цього залишиться. Ми такі цілі поставили, ну, раз є шанс, значить, ці п’ять років потрібно відпрацювати. Розуміючи, що не все, чого хочеш, ти зможеш. Це однозначно, тому що фінансові потреби цього мікрорайону в кілька разів перевищують міський бюджет.Люди, які в курсі, коли з ними спілкуєшся, розуміють, що десь є межа, що можна в цей мікрорайон затягнути. Тому що рішення ухвалюють не одноосібно, це колективне рішення Луцької міської ради і, повірте мені, не так просто переконати колег, що цю частину коштів потрібно спрямувати на цей мікрорайон. Він далекий, там приватні сектори, там мало платників податків. Та якось так вдається ці аргументи наводити і такі отримувати результати. Щось виходить, щось хотілось би краще. Коли ми робимо якісь економічні прогнози, аналізи, то зазвичай намагаюся залучати і колег, і економістів та математиків, які на професійному рівні вміють це робити, і застосовувати їхні знання для нашого міста. Це вдавалося кілька разів, були серйозні дослідження, дякую цим колегам, вони це робили як волонтери, тому що їм теж цікаво, тому що вони теж лучани, можливо, за цим буде майбутнє.

Скажіть, а однодумців у депутатському корпусі, таких, як ви, які вміють так глобально мислити, які вміють підходити до всього з математичним аналізом, маєте чи ви одинак?

Та ні, є однодумці, я, напевно, сам цього ніколи не зробив би. Є однодумці не тільки серед депутатського корпусу, є мешканці мікрорайону, які мене стимулюють, допомагають. Є люди, з якими можна порадитися навіть на побутовому рівні, коли телефонуєш і кажуть, мовляв, здається, в мене є можливість профінансувати на якусь суму роботи, тому що ніби бюджет дозволяє. І ми радимося, сперечаємося, обираємо пріоритети і доходимо висновку. Є такі самі однодумці серед депутатського корпусу, тому що вони за це голосують, їм треба довести, чим це корисно для Луцька.

Зараз мікрорайон Вересневе в такому показовому становищі і ми це використовували, це вже така політична хитрість. Тому що на нас дивляться навколишні села, які приєднують вже або будуть приєднувати. Коли на окраїні побудували надсучасну станцію швидкої допомоги – це аргумент, стадіон, на якому проводять міжнародні змагання, – це аргумент, в навколишніх селах цього немає, коли туди приїжджають іноземні футболісти і грають – то це теж аргумент, коли обладнують школу, утеплюють і вона стає такою черговою картинкою мікрорайону – це знову аргумент. Тому це потрібно використовувати.

З точки зору економіки ми бачимо, що неможливо зараз вже існувати навколишнім селам і навколишнім ОТГ без інфраструктури Луцька. Економіст має роздумувати так: уявімо, що Луцьк поставив кордони і за вхід туди починає брати гроші. За тролейбус, за каналізацію, за електроенергію, яка тоді цінність навколишніх сіл? Вона до нуля зводиться. Тому я обґрунтовую, що ми й так економічно поєднані, якщо відкинемо емоції, а почнемо тільки рахувати, то побачимо, що це вигідно і їм, і Луцьку. В мене такі аргументи. Все інше просто шум навколо втрат повноважень, от і все.

А на Вашій рідній Горохівщині що говорять про це, як реагують?

Там свої проблеми, перерозподіл. Вони до того, хто приєднається до обласного центру, мало дотичні, тому я не чув про такі розмови. Але в мене у районі, звичайно, є те саме, створено кілька ОТГ, є несподівані ОТГ, як, наприклад, Мар’янівська, яка тільки з’явилася, а зараз має укріпитися і стати окремою. Теж іде перерозподіл сфер впливу, тому що це є адміністративна реформа. Я вважаю, що її потрібно робити і на Горохівщині, і в Луцьку, і в межах України. Інша річ, що її потрібно робити з точки зору економічної доцільності, не політичної в жодному разі. Тому що є ознаки цього, депутат має свій округ, може домовлятися, впливати на це, це недобре, ми маємо тільки рахувати економіку. Єдиним корисним наслідком адміністративної реформи має бути покращення життя населення, не когось одного. Тільки такі аргументи ми маємо наводити і тільки їх використовувати.

Є люди, які так роздумують і на Горохівщині, і в Луцьку. Є такі, яким потрібно зараз і вже. Крім того, в нас є величезна сформована за останні 20 років недовіра до влади в принципі. І ця недовіра теж впливає вже десь на підсвідомому, емоційному рівні. Я завжди закликаю всіх до такого холодного аналізу, без емоцій.

Коли прийшли до влади, ви їй більше довіряли чи не довіряли і як змінилося зараз це все?

Я маю таку позицію, що влада не має заважати, я не ставив собі запитання, чи треба мені довіряти владі, а намагався завжди жити так, щоб влада в моє життя не втручалася і не заважала. І досі вважаю, що влада має керувати так, щоб лучанам вона не заважала. Люди мають нормально жити в нормальній країні. Хтось із мудреців казав, що найкращий правитель – це той, який непомітний, так і має бути. Тому ставлення не змінилося, я ніколи не покладав надії на владу і для пересічних громадян те саме зараз кажу: влада має бути підконтрольним органом, якому передали повноваження, вона має виконувати інструкції виборців, законів, рішень тої ж ради. Оце є влада,а не творити свавілля, яке захоче. Але якщо щось не виходить, не треба казати, що винна влада.

Ви вважаєте, що шукати винних – це просто втрачати час?

Ну щось таке. Краще проаналізувати, якщо трапилося щось, що вже невиправне, то переступив і пішов далі. Принаймні я так роблю. Це вже відбулося, потрібно дивитися на рух вперед і думати, що робити далі. Але не намагатися сказати: ця помилка трапилась тому, що влада не така, сусід не так сказав, ще хтось щось не так зробив. До чого це призведе?

Пане Борисе, а коли ви почали фіксувати свої помилки?

На олімпіадах з математики, коли в школу ходив, тоді й почав фіксувати. Спочатку за них не було відповідальності, ну, не зробив, ну, не виграв. Іншого разу помилок не робиш, бо вже знаєш, як правильно. Потім більш серйозні. На жаль, бували різні.

А тоді, коли ви обирали для себе майбутню професію, планували стати викладачем математики у школі чи зовсім ні?

Я й працював на початку своєї кар’єри, років зо два, напевно, вчителем у школі, з якої колись вийшов. Але ситуація складалася так, що це був той час, коли вчитель реально вижити не міг, йому потрібно було або на базар їздити, або виживати якось неймовірними зусиллями, тому що зарплат не платили. Довелося кинути школу. Потім я викладав в інституті, це вищий рівень. І кілька років паралельно з викладанням працював ще у комерційному підприємстві, доволі серйозному.

Якби у вчителя чи викладача вищого навчального закладу була заробітна плата відповідна, ви частину себе віддавали б бізнесу, чи вам це було б непотрібно?

Складно сказати, вважаю, що потрібно вміти багато речей в житті робити. Можливо, не все робити треба, що вмієш, але вміти треба якомога більше. Мені видається, що я все одно спробував би, тому що розвиток якийсь мусить бути. Для мене ці два види діяльності – викладання і комерція – років 10 тому були саме в активній фазі, вони доповнювали один одного. Світ комерції такий жорсткий, якщо не сказати жорстокий, де конкуренція процвітає, де йде боротьба постійна, і це правильно. Я не маю на увазі якісь аморальні вчинки, навпаки, суто економічна боротьба, як у всьому світі, це нормально. Викладання – там вже більше передаєш те, чого ти навчився, це вже більше позитивних емоцій. Тому це була така собі розрядка, і коли воно йде паралельно, це доповнює одне одного і виходить якісно, бо є такий принцип і в сім’ї нашій: якщо ми щось робимо, то це має бути якісно, або не робимо, відкладаємо. Робити як-небудь не моє, створювати видимість, що є робота, теж не моє.

А ви прогнозуєте якось своє життя далі? Цього ж року ваша депутатська каденція завершується. Є ще щось у житті, чого ви не спробували і можете зробити якісно, чи уже визначилися зі сферами?

Дуже багато речей, за які я хотів би взятися, на це просто немає часу, тому життя покаже. Хай там як, а сидіти без діяльності точно не збираюся. Є речі, які мені подобається робити.

А хіба людина може собі це дозволити у наших сьогоднішніх умовах робити те, що подобається?

На жаль, до цього потрібно прагнути. Я це точно знаю, на собі випробував і думаю, що тут однодумців у нас з вами буде дуже багато. Треба шукати шляхи, щоб це собі дозволити. Тоді відчуваєш, що потрібний, і те, що ти робиш, приносить результат. Тому буду пробувати. Щодо політичної кар’єри, я це рішення, чесно кажучи, відкладаю ближче до осені. Якісь результати є і хочеться, щоб в пам’яті людей вони лишилися, тому що хтозна, яка буде наступна каденція і що вдасться зробити, краще чи гірше. Внутрішньо я можу сказати, що тим, що зроблено за п’ять років, задоволений. Багато чого з того, що раніше видавалося фантастичним в тому мікрорайоні, за який я відчуваю відповідальність, реалізувалося.

Я всім своїм колегам і виборцям мікрорайону завжди кажу, що коли депутат обіцяє, вважайте, що 90% з цього неправда, тому що він сам розуміє, чи йому це вдасться, після того, як іде остання секунда на табло голосування. І коли більшість за, ти розумієш, що в тебе вийшло. Але до останньої хвилини ти не знаєш, буде ця більшість за чи ні. І моїх пропозицій також багато було на межі, от потрібно 21 голос – є 21, якби не було, її не було б реалізовано. І так в кожного, тому потрібно десь відкидати політику, бути більше відвертим. І люди це розуміють.

Пане Борисе, як ви вважаєте, на місцевому рівні це політика чи більше господарство, порівнюючи, наприклад, з тим, що відбувається у нас в столиці, коли ми дивимося, що робить Верховна Рада, політичні партії? Якщо перенести політику звідти сюди, на місцевий рівень, що було б?

Це була б катастрофа. Не потрібно політики у міській раді, але повторю слова одного з колег ще на початку нашої каденції, коли були теж суперечки щодо цього: ми всі тут завдяки політиці. Тому що, на жаль, можемо потрапити в орган місцевого самоврядування, у раду тільки через політичну силу, в нас такий закон. І політика лишає відбиток на діяльності, на жаль. Я вже кілька разів сьогодні казав, що це заважає економічному розвитку.

З командою однодумців, з якими я зараз намагаюся працювати для цього міста, ми максимально переключаємося на господарську діяльність. Лучани це мають оцінювати по тому, що відбувається: міняються школи, музичні школи, вулиці, прибудинкові території, парк. Це господарська діяльність. І ніхто не скаже, що вона політична. Але кожен господарський захід до того, як його мають реалізувати, та й після того, на жаль, супроводжується політичними заходами. У пріоритеті – господарська діяльність, але для того, щоб її успішно проводити, щоб були результати, а я оцінюю, що вони все ж є і непогані в багатьох сферах, то цю боротьбу теж потрібно вести.

ЧИТАЙТЕ ЩЕ: СВЯТОСЛАВ КРАВЧУК: «ЯКБИ ВИ ЧУЛИ, ЯК СВАРИЛИСЯ В КАБІНЕТАХ КРИВИЦЬКИЙ З КЛІМЧУКОМ. ЦЕ БУЛИ КЕРІВНИКИ, ЯКІ РОЗУМІЛИ ВОЛИНЬ»

Так само там, де є економічний зиск, не завжди є зиск політичний, і розумієш, що це потрібно було б зробити, але підтримки не буде, бо ця політична сила виступатиме проти, ця також проти і в результаті немає тих, хто це підтримає. Куди ми від цього подінемось? Я думаю, що так вважає багато політиків зі всього світу. Чимало економістів, я впевнений, так думають, вони розуміють, що якби тільки економічний аналіз діяльності вели, без політичного підтексту, то було б по-іншому і таких заходів, які є в столиці, не було б узагалі. А сюди їх перенести годі, тому що не той масштаб і не той рівень, цього в принципі не може відбутися, але вистачає своїх.

Візьмімо хоча б ажіотаж навколо Центрального ринку. Ми не просто так починали його демонтаж, проводили величезні соціологічні дослідження, всіх лучан, всі прошарки населення було опитано. Після того як побачили, що понад 70% проти ринку і хочуть зробити біля замку красу, було ухвалено таке рішення. Треба робити свою справу так, щоб залишився результат. Буде результат, буде Луцький замок, буде біля нього ярмарок хендмейду, де місцеві виробники будуть представляти свою продукцію, буде туристична зона, яка поєднається з парком, з вулицею Лесі Українки, потім назад вгору на проспект Волі. Створимо цей туристичний маршрут, туристи будуть приїжджати. Ті, хто зараз критикує, будуть дітей своїх виводити, щоб у неділю цим маршрутом пройтися. Оце буде результат, а те, що відбувалося, забудеться.

А ви усвідомлюєте, пане Борисе, що те, про що ви говорите, може статися за іншої депутатської каденції і якщо все вдасться, то хвалити будуть вже не вас?

Абсолютно усвідомлюю і не за похвалою ми женемося. Давайте проаналізуємо: це можна було робити десятки років тому в попередніх каденціях, чому не робили? Дуже сумнівний соціальний захід, який не додає позитивного рейтингу. Нібито й треба, ніби всі розуміють, але в той же час мітинги будуть, протести, підприємці вийдуть, отих 400 людей, які там торгують, на 200-тисячне місто, будуть кричати, і всі масмедіа не тих будуть показувати, хто вдома сидить і думає: «Нехай знесуть, я піду в супермаркет, на інший базар, хай тут буде красиво, я прийду відпочивати», а показуватимуть тих, хто протестує.

Прийдуть наступники, дороблять і нехай беруть ці лаври, воно залишиться внукам нашим зрештою, вони навіть з’ясовувати не будуть, хто там це рішення ухвалив, вони отримуватимуть задоволення від того, що ходять цією територією і там дихають історією. А вона там могутня насправді і аура могутня, Луцьк цим відрізняється. Тож давайте це використаємо.

Є речі, які ви хотіли б ще бачити у Луцьку за 10-15 років? Яким Ви його бачите?

Є речі, є пропозиції навіть, що можна було б робити. Ви знаєте, я не маю звички озвучувати свої напрацювання і плани наперед, бо, відверто кажучи, багато хто сприймає це як вже доконаний факт.

Добре, тоді бажань скільки у вас ще є?

Багато. Вони стосуються і економіки, і розвитку мікрорайонів, і освіту в цій країні я бачу трішки по-іншому. Тому плани є, є що робити, будемо дивитися, які будуть на те можливості і які будуть однодумці, та й чи взагалі будуть.

Ви готові далі бути пліч-о-пліч з тою командою, з якою зараз працюєте?

У такому форматі, як зараз, готовий, тому що команда прогресивна, молода. Керівники бачать необхідність розвитку, а це зараз найголовніше. Треба витримати в світі конкурентну боротьбу, а вона шалена, технічні засоби зараз дозволяють вести конкуренцію буквально в кожній ланці нашого життя, то ось та команда, яка зараз, це розуміє. І, вислуховуючи критику опонентів, все одно робить ту роботу, яку вважає прогресивною і корисною не на зло, а для розвитку, це я поділяю. Тому ми готові віддати лаври іншим, нехай тільки воно буде зроблено так, щоб потім вже нашим дітям і внукам було передано місто, яке хочуть бачити, яким пишаються, в якому приємно і вигідно жити.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---