«Війни вистачить на всіх. Аби нас вистачило», – націоналіст з Волині Богдан Бальбуза, який змінив чиновницьке крісло на форму ЗСУ. ІНТЕРВʼЮ
«Весь період війни – це час, коли особисто для мене оголюється сутність людей. Чого варті ефемерні, блискучі цінності та закордонне лакшері-життя в інстаграмі, коли у твоїй телефонній книзі регулярно і назавжди замовкає черговий номер? Чого вартує черговий безглуздий предмет розкоші, коли знайомий волонтер два місяці не може зібрати на мавік для підрозділу, який не бачить далі передніх позицій? Як у цій країні житимуть ті, хто зараз стоїть осторонь боротьби і захисту свого дому? Ті, кому "не на часі", "це все політика", хто стомився, навіть не почавши. Чи не докорятиме їм власна совість і зневага тих, хто цю країну відстояв? Розшарування світів і цінностей зараз помітне, як ніколи… Попри всілякі прогнози, війна нікуди не зникла, вона надовго. І війську потрібна допомога, особливо зараз, в активну фазу боїв…»
Такими думками нещодавно поділився в соцмережах волинянин Богдан Бальбуза, який боронить рідну землю від окупанта. Зазвичай він скромний і небагатослівний, розважливий і стриманий. Та нині, як і кожному, хто відчув війну зсередини, йому болить людська байдужість і намагання дистанціюватися від воєнних реалій.
Нещодавно Богдану виповнився 31 рік. Більшість свого свідомого життя він у національно-патріотичному русі. Народився й закінчив школу в Рожищі, за фахом – журналіст. Захоплюється історією і бойовими мистецтвами, є спортсменом і членом клубу GARDA.
Тривалий час очолював молодіжну організацію «Національний Альянс». Брав участь у Революції Гідності. Перебував у «Правому секторі», опісля став добровольцем Нацгвардії, в батальйоні Кульчицького. Тож з війною познайомився ще у 2014-му.
З 2018 року Богдан Бальбуза керує Волинським обласним центром національно-патріотичного виховання, туризму і краєзнавства учнівської молоді.
Минулоріч на початку літа потрапив до 67-ї ОМБР – бригади, яка була створена на базі підрозділів Добровольчого українського корпусу й брала участь у Харківському наступі, звільненні Балаклії та інших операціях. Відтак у бригаді сформувався підрозділ, який займається аеророзвідкою. І хоч раніше Богдан не мав досвіду роботи з дронами, тепер довелося вникати в ці тонкощі глибше.
КОЖНА ДІЄВА ЛЮДИНА НА ВІЙНІ ЦІННА
Як для тебе почалася велика війна? Чи легко далося рішення, що маєш бути там?
До війни я почав готуватися з осені. Повсякчас уважно моніторив новини, тому добре усвідомлював, що відбувається. Всі ці скупчення ворожих сил на кордоні – я вважав, що довго стояти вони там не будуть. Тому й збиратися на війну почав заздалегідь.
Мав старий бронік, каску, придбав аптечку, одяг, форму, харчі. І навіть бензин, бо розумів, що не уникнути черг на заправках. Тобто все було фактично готово.
І десь у переддень, коли в новинах відчувався пік насиченості, я зрозумів, що час настав і ось-ось почнеться. Просто ліг спати, а о п’ятій ранку отримав дзвінок, що в Луцьк прилетіла ракета. Я не чув цих вибухів. Більше того, вирішив, що час ще є і заснув з думкою, що передзвоню вранці. А коли прокинувся, то зрозумів, що, на жаль, не помилявся.
Той день став для всіх шоком. Тобі теж було страшно?
Звісно, відчуття тривоги накрило усіх, але потрібно було щось робити. Розумів, що ворог далеко від Луцька, але водночас було ясно, що вторгнення з Білорусі на Волинь цілком можливе. Тому потрібно було діяти.
Найперше зв’язався зі своїми побратимами з «Національного Альянсу», щоби зустрітися й вирішити, що робити і як бути далі. Маю свідомих друзів, тому того ж дня ми зібралися у приміщенні Центру, щоби гуртом спланувати наші дії. Виникло таке враження, що моє оточення так само було готове.
Як приклад: вранці волонтери з волинської «Самооборони» вже активно працювали, підшуковували місце під склад. Запропонував приміщення Центру, де й досі активно триває робота.
Ввечері знову зібралися з побратимами, обдумали все, подзвонили у військкомат з питанням «чи приймаєте?», зібрали речі і поїхали туди. У перший день нас фактично лише записали, нормально працювати почали вже на другий день.
Того дня ми трохи параноїли, що не маємо зброї, мовляв, якщо буде наступ на Луцьк, як нам, беззбройним, організовано діяти. Загалом, тривоги були небезпідставні, адже існував ризик нападу з Білорусі.
Відтак була служба в теробороні: чергування по дванадцять годин, наряди, ночівля на об’єкті посеред поля у ямі. Бувало, засинаєш там, а потім прокидаєшся вже в кучугурі снігу. Тоді дуже в нагоді ставала волонтерська підтримка теплими речами, спальниками, грілками тощо.
Чимало людей спершу до тероборони ставилися скептично, мовляв, туди подалися ті, хто побоявся йти у військо. Не ображали такі розмови?
Тоді не думалося про це. Насамперед було чітке розуміння обов’язку, необхідність влитися в загальний механізм опору. Поодинокі групи були б недієздатними, це був не той час.
Кілька перших місяців були на Волині, виконували поставлені завдання. Коли ймовірність наступу з Білорусі спала, ми з побратимами намагалися отримати добро на переведення в іншу військову частину, і врешті-решт це вдалося.
А загалом щодо тероборони, то всі ці жартики про несерйозність такої служби втратили актуальність і доречність, адже ці частини давно беруть участь у боях на важких ділянках фронту.
Як приклад: вже згодом на передових позиціях ми перетиналися з хлопцями з тієї ж волинської тероборони. І треба сказати, що воюють вони вміло, постійно чомусь навчаються. Ми досі підтримуємо зв’язок, обмінюємося досвідом. Воювати будуть всі, рано чи пізно. Може, тоді й не було цього усвідомлення, проте зараз уже всім чітко зрозуміло: війни вистачить на всіх. Аби нас вистачило.
Це дуже доречно для цивільних, які поки не служать. Варто донести до людей, що, доки є час, потрібно використати його для навчання. Безпілотники, домедична допомога, базова стрілецька підготовка – все це доступно, і про всяк ці знання потрібно мати, адже при мобілізації часу на поглиблене навчання може бракувати. А те, що нові люди будуть потрібні, цілком зрозуміло, тому що втрати, на жаль, є.
Люди уявляють війну крізь призму окопів. Мовляв, якщо ти не в окопі, не в глині, якщо зверху на тебе не сиплеться земля, то ти несправжній вояка. Військова служба буває різна, і чимало людей через це буквально комплексують, адже прагнуть бути безпосередньо на лінії вогню. Але коли людина, скажімо, працює у штабі й нараховує іншим зарплату, має справу з документами – це теж участь у війні. Цю роботу мусить хтось виконувати, такі люди забезпечують порядок у величезному механізмі. Не менш важливу роль виконують і ті, хто перевозить пальне й харчі, хто працює на кухні. Кожна дієва людина на війні цінна.
Окремою категорією є активні волонтери, які, не будучи в штаті, фактично є тими ж військовослужбовцями служби забезпечення. Це значуща і важка праця.
Ти прагнув потрапити на війну і таки потрапив. Яка вона – твоя війна? Чи доводилося випробовувати удачу?
Не те, щоби прагнув, просто хотів знайти місце, де буду кориснішим.
Гострі враження довелося отримати у Балаклії, де був наш наступ й легше, ніж очікувалось, вдалося пройти вперед. Наступного дня зачищаємо вулиці й тут раптом виїжджає російський танк. Виглядало на те, що всі звідти повтікали. Але танк їде, у нього з броні падають свої ж. І ми спершу не розуміємо, що відбувається, чи це росіяни, чи свої, адже розпізнавальних знаків нема. Але «пасажири» тут же з броні починають вести вогонь по нашій піхоті і суміжних підрозділах.
Я в ту мить стою на перехресті, танк виїздить прямо на мене, веде хаотичний вогонь. Відстань – 30-40 метрів, протитанкових засобів жодних. Свою дозу адреналіну отримав, зарядився. Розвертаюсь, біжу з відкритого місця до найближчого укриття. Мабуть, у той момент можна було здавати нормативи, хоч на собі мав ще зо двадцять кілограмів спорядження.
Найдивніше те, що в цей момент не відчував страху: тебе трохи трусить, проте інстинкт самозбереження робить своє. На жаль, під час цього випадку загинуло кілька наших. Танк, скориставшись несподіванкою, швидко втік, знісши дерево і розгубивши по землі свій десант.
Згодом змінився формат роботи, були прильоти по позиціях чи під час руху, це знайомо більшості українських військових на лінії зіткнення. Коли це трапляється вперше, то, безумовно, не по собі. Коли тільки-но потрапляєш на війну, такі моменти викликають сильні емоції, але згодом, коли навколо щоденно чутно вибухи, ти просто звикаєш і реагуєш механічно, коли приліт близько. Тому іноді помітно нову на війні людину, яка присідає на кожен вибух.
Чим конкретно займаєшся на війні?
Специфіка моєї роботи пов’язана з безпілотниками. Ми працюємо з артилерією, по суті ми – її очі. Шукаємо цілі, коригуємо їх для артилерії вдень та вночі. Пошук, розвідка, корегування – це основа.
У вільний час вчусь працювати з ударними дронами, адже це, я впевнений, майбутнє нинішньої війни, це вже ясно кожному. І якщо вкладати у щось ресурси, то краще в дрони.
Як це не дивно, але українська армія просто-таки унікально пристосувалась до обмежених ресурсів і навчилася працювати з тим, що має. І, як на мене, виходить це дуже ефективно, тому що спаяти з різних елементів з «Аліекспресу» щось дієве для військових цілей – це таки треба мати талант.
Більше того, чимало малих «гаражних» ініціатив, що збирають зараз дрони та інші технічні засоби, в майбутньому мають шанси вирости у великі структури оборонного значення світового масштабу, це питання часу. Нашу війну уважно вивчають і роблять висновки.
Часом різні підрозділи обмінюються жартиками щодо ролі тих чи тих родів військ, незлостиво і з гумором. Однак я переконаний, що на війні нема менш чи більш важливих військ, не можна применшувати роль і заслуги будь-яких підрозділів, це безглуздо. Кожна деталь творить механізм.
На мою особисту думку, великої поваги заслуговує робота піхоти та штурмових підрозділів. Вистояти під шквальним вогнем, втримати позиції або вибити з них ворога в ближньому бою – це непросто. Але вчорашні цивільні хлопці й дівчата часто роблять неможливе, не маючи необхідних ресурсів.
У цивільному житті ти мав справу з дронами, вмів ними управляти?
Я був цілком далеким від цього, досвіду жодного. Проте можна стверджувати: хто грав у відеоігри, у того більші шанси подружитись з дроном, зокрема FPV. Головне – вивчити всі нюанси і присвятити час тренуванням.
А нюансів направду багато. Наприклад, дуже важливий у цій роботі процес анонімізації при зльоті. Якщо ти не здійснив заходів для анонімізації зі свого дрона, то противник тебе чітко бачить у себе на моніторі, знає, звідки ти злетів, де літаєш, а відтак може вас «засипати».
Дальність і частоти зв’язку, посилювачі, кабелі для роботи з укриття і купа тематичних чатів по тисячі людей, каналів, де постійно є масив інформації для опрацювання за тематикою: ти випав з цього темпу – щось змінилося, щось проґавив, не поновив або ж навпаки поновив якусь чергову прошивку. І цей твій недогляд може зіграти злий жарт, адже, пропустивши якусь важливу інформацію, ти наражаєш на небезпеку свій екіпаж.
Окрема тема – FPV-дрони та крила. На них потрібно довше вчитись, але вже існує чимало навчальних центрів, які навчають військових і цивільних. Знову наголошу, що цими можливостями варто користатись. Більше того, і сам готовий допомогти знайомим, які вирішать набути знань у цій сфері.
НЕ ЗНАЮ ТАКИХ ЛЮДЕЙ, ЯКІ ПРИЙШЛИ В ЗСУ ПО ЗАРПЛАТУ
Як у вас із забезпеченням? Адже доводилося чути полярні речі: комусь пощастило потрапити у цілком забезпечений усім необхідним підрозділ, комусь доводилося споряджати себе самотужки. Тим часом волонтери продовжують збирати донати на найрізноманітніші потреби армії, запитів від військових безліч…
Здебільшого держава дає базове спорядження – зброю, захист, розхитану велику техніку. Решту дрібнішого, але необхідного – усі ці старі, побиті життям пікапи, гроші на їхній ремонт і на купу інших потреб – підрозділ знаходить здебільшого сам. Це загальна картина.
З пальним у нас нормально, в інших підрозділах буває важче. Тільки на ремонт авто у нашому підрозділі йде шестизначна сума гривень на місяць, а більшість авто волонтерські.
Якби не донати і волонтерська допомога, воювати було б значно важче. Донати надважливі. У той момент, коли люди вирішать, що вже досить, ми це безпосередньо відчуємо – через відсутність дронів, антен, авто, тепловізорів тощо. Повірте, навіть ваші скромні двадцять гривень на день відчутні.
Я з розумінням ставлюся до того, що держава зараз не в змозі повноцінно забезпечити армію усім необхідним. На жаль, є чимало людей, які люблять розводити зраду, мовляв, держава нічого не зробила. Ні, це не так. Є об’єктивні обставини, головна з яких полягає в тому, що ми вимушені воювати з сильним противником, у якого ще чимало ресурсів і ще більше неадекватності. І навіть того, що нам надають союзники, бракує. Ця підтримка важлива, але насправді цього все ще мало.
Не берусь когось засуджувати, але, відверто кажучи, не розумію відкритих зборів на речі особистого користування: на термобілизну, смаколики, полегшені плити в бронежилет, на тактикульний красивий аксесуар, як-от ліхтарі для шоломів, якщо він не застосується на практиці.
Мабуть, не всі зі мною погодяться, але мені здається, що військовий, навіть з урізаною зарплатою, може такі потреби забезпечити. Інша справа, коли все майно одномоментно втрачається в техніці чи бліндажі, це важко зібрати за один раз.
Наприклад, я сам купую новий бронежилет з легшими пластинами замість виданих, балістичний пакет під ремінно-плечову систему, нові підсумки, балістичні окуляри. Для мене це нормально, бо я персонально в цьому зацікавлений.
З початком війни ресурси були обмежені, і допомога на базові та дрібні речі була дуже помічна. Я з вдячністю згадую всіх людей, хто допомагав.
Зараз же необхідне те, що може змінити хід війни. Те, що людині чи малому підрозділу важко купити самотужки. Це більш вартісні речі, наприклад, дрони, тепловізори, якісні приціли для снайперів тощо. І ще раз про дрони – це майбутнє війни, а ми поки відстаємо від окупантів в обсягах їх виробництва та застосування.
До речі, фінансове забезпечення військових, на твою думку, справедливе? І як військові реагували на всі ці перипетії зі зняттям надбавок?
Мені зрозуміло, що є об’єктивні обставини для економії на виплатах для військових, тому я не бив тривогу. Хоча, зрозуміло, що сприйнялось це негативно. На прикладі нашого підрозділу: ми закриваємо більшу частину потреб власними коштами. Але зараз ситуація дещо вирівнялась.
Читати ще: Уряд розблокував виплати строковикам, Нацгвардії та ДПСУ
Я мислю так: наші захисники виконують найважчу роботу, яка нині є в Україні, ризикують своїм життям і здоров’ям, зокрема й ментальним, тому як ніхто заслуговують отримувати за свою службу гідні гроші. Чи ти інакше дивишся на фінансову мотивацію бійця?
Я не знаю таких людей, які прийшли в ЗСУ по зарплату. Принаймні у моєму середовищі таких нема. Звісно, гідна оплата непростої роботи – це важливо, це насамперед повага держави до військових. Що більша зарплатня – то більше можливостей за ці гроші купувати щось нове для військових потреб. А для людей, у яких є сім’ї, діти, це ще й впевненість у тому, що вони здатні забезпечити рідних.
А для тих, хто критично згадує про ці самі 100 тисяч – а це пропорційно проведеним дням на передку – вакансії відкриті, чекаємо.
На війні рано чи пізно кожен стикається зі смертю. І ці болючі втрати важливо навчитися приймати. Як даєш раду душевному болю?
Війна і смерть щодня поруч. Сказати, що до смерті можна звикнути, було б нечесно. Смерть побратимів і навіть просто знайомих щоразу лишає новий рубець. Військові так чи так замислюються про власну смерть, і я думаю, що всім певною мірою страшно. Але є речі, на які вплинути неможливо, тому волію не перевантажувати себе зайвими думками.
А у якихось ризикованих ситуаціях, де від мене щось залежить, просто намагаюся зробити все максимально безпечно, і при цьому виконати завдання. Особливо, коли від ухвалених мною рішень залежить і життя інших людей.
Та зрештою, поки триває війна, рандомний снаряд чи ракета можуть прилетіти куди завгодно, тут не вгадаєш. І, власне, вони летять.
Від початку війни багато людей із мого кола знайомств, зокрема із середовища «Національного Альянсу», загинуло. І подеколи в це досі не віриться. Але номери лишаються в телефонній книзі, профілі у соцмережах в друзях – як постійне нагадуванні про ціну, яку ми платимо.
Боляче усвідомлювати, що гинуть світлі люди, які прагнули ще багато доброго зробити в цьому житті. Боляче, коли війна забирає лідерів, інтелектуалів, інтелігентів, цвіт нашої нації – людей, здатних творити, будувати, вести за собою, брати відповідальність, надавати сенси, об’єднувати.
На жаль, ця війна забрала уже сотні й сотні таких особистостей, часто юних і повних життєвих сил. Важко приймати ці втрати, бо щоразу думаєш собі, як бідніє наша країна. І мені здається, що втрата таких людей рано чи пізно стане вкрай відчутною в повоєнній Україні.
Смерть викликає різні емоції, але зрештою вони акумулюються у впертість, лють і бажання помститися, працювати так, аби наближати перемогу.
Однак і ці втрати, і ця злість емоційно виснажують. А реалії такі, що на війні кожен сам собі психолог, і навряд чи впоратися самотужки з воєнними переживаннями кожному до снаги…
Це правда, хто як може, так і дає раду своїм внутрішнім переживанням. Звісно, не завжди ефективно. Аби не впадати у депресію, вчишся все сприймати через своєрідну ширму, ставиш якісь блоки. Помітив, що певні речі до війни міг сприймати значно гостріше, а зараз психіка, мабуть, якось сама себе захищає, тому не так різко реагує на подразники, аби зайвий раз не стресувати.
Важко викинути з голови, що вже нема багатьох близьких по духу тобі людей, хороших знайомих. Та водночас є чітке усвідомлення, що без таких жертв не обійтися. Триває війна і попереду, на жаль, ще не одна смерть. Людей не повернути, але наш обов’язок – берегти пам’ять про кожного, хто поклав своє життя на вівтар незалежності й докладати максимальних зусиль задля наближення перемоги. Коли мислиш саме так, сприймати воєнну дійсність якось простіше.
У нас немає іншого вибору, аніж перемагати ворога. Це орда, яка знищує усе на своєму шляху. І ми просто зобов’язані прогнати дикунів із нашої землі.
ПАТРІОТИЧНЕ ВИХОВАННЯ – ЦЕ ФУНДАМЕНТ
Зараз кожен українець – націоналіст, який залюбки вітається гаслом «Слава Україні! Героям слава!». Хоч іще десять-двадцять років тому воно було маргінальним і дуже немодним. Як ти став націоналістом?
У нас вдома була чимала бібліотека. Звісно ж, там було багато радянської літератури. Я рано почав цікавитися книгами, читав усе, до чого дотягувався.
Якось мені трапилися мемуари радянського партизана Олексія Федорова, у яких була негативно змальована УПА, була подана викривлена історія. Не довіряти книзі підстав не було, про пропаганду в такому віці я уявлення не мав, тому взяв для себе певні орієнтири звідти. І якось про це зайшла розмова з батьком, я взявся опонувати тезами з книг. Він здивувався, але зрозумів, що пора поговорити і розповісти про те, як було насправді.
Відтоді почав більше фільтрувати інформацію і формувати орієнтири. Захоплювався козаччиною, зачитав до дірок усі доступні на той час книги про визвольні змагання тих часів.
У 2010 році потрапив у середовище «Національного Альянсу», це був крутий поворот в саморозвитку та реальному погляді на багато речей.
«Національний Альянс» – це організація, яка працює з молоддю з 2005 року, вишколює її ідеологічно, фізично, бере участь у громадсько-політичному житті. «НацАльянс» провів сотні військово-ідеологічних вишколів, найрізноманітніших патріотичних, культурних заходів.
Вперше я потрапив на теренову гру «Звитяга» й зрозумів, що це моє середовище. А вже невдовзі відкрив для себе «Бандерштат», потім багато років поспіль був серед організаторів цього крутого дійства.
Мій світогляд сформувався саме завдяки впливу організації. Фактично «НацАльянс» зробив мене тим, ким я є сьогодні і сформував нинішній стержень, тому вдячний організації за ці роки.
І знають тебе за псевдонімом Лучник. Звідки це псевдо?
У «НацАльянсі» є гарна традиція давати псевдо кожному її члену. Вона запозичена в Української повстанської армії, яка у такий спосіб забезпечувала конспірацію. Насамперед це була популяризація історії і традицій ОУН та УПА.
Коли ти щойно потрапляєш в організацію, то звертатися до нових знайомих не по імені якось дуже незвично і навіть кумедно, та згодом звикаєш до свого псевда, наче до другого імені. Згодом в АТО і далі це стало звичною практикою серед військових. Я ж обрав собі псевдо Лучник через захоплення старовинними мечами, луками.
Дотепний факт про те, як наші псевда стали в нагоді: коли під час Революції Гідності правоохоронці намагалися тиснути на організації для залякування та контролю, то орієнтувалися на якийсь дуже старий, неактуальний список із псевдами членів «НацАльянсу», який їм хтось «злив».
До слова, я добре пам’ятаю про те, які люди «зливали» інформацію про наші таборування силовикам, що стежили за нами та їздили лісами у пошуках в ті, ще довоєнні, часи. Після втечі Януковича риторика цих людей змінилась, позиція стала патріотичною, аватарки з прапорами, вишиванки, ніби так і було. Огидно було за цим спостерігати.
Закономірно, що виходець із «НацАльянсу» очолив центр національно-патріотичного виховання, туризму і краєзнавства. Вагався, коли отримав таку пропозицію?
Були роздуми, це нормально – серйозні рішення потребують зваження. Та це закономірно, там я міг бути корисним для розвитку тієї справи, у яку вірю. Тому коли дізнався про конкурс, подав документи. Точно не мріяв тривалий час працювати на «державній» роботі, зважаючи на всі підводні камені, пов’язані з цим. Але розумів, що зможу чимало реалізувати на цій роботі, конвертувати ідеї в конкретні дії.
Читати ще: Керівник Волинського центру національно-патріотичного виховання отримав премію Кабміну
Не всі це усвідомлюють, але патріотичне виховання поза школою вкрай важливе. Хай як банально і часто це звучить, але молодь – це майбутнє держави. І ми, дорослі, повинні створити умови для всебічного розвитку дітей, які мають пишатися тим, що вони народилися українцями, усвідомлювати себе частиною єдиного цілого.
І якщо патріотичного виховання бракує на наших західних теренах, то годі щось казати про російськомовні схід і південь України…
Те, що ми почали пожинати у 2014-му, – це, зокрема, і наслідок відсутності роботи з молоддю на тих територіях. На жаль, не було централізованої державної політики. Там було «патріотічєскоє воспітаніє» на кшталт святкування «9 мая», «параду пабєди» і подібного совка.
Фундамент існування успішної держави – це бажання її мешканців будувати своє майбутнє на рідній землі. А це бажання не виникне без любові до всього українського. І цю любов треба плекати змалку. Тобто патріотичне виховання – це фундамент, і що міцніший він, то сильнішою буде держава.
Такі центри патріотичного виховання є по всій Україні чи це радше локальні ініціативи?
Все залежить від регіону. Є міські, обласні центри, громадські організації. Якщо в якомусь регіоні депутати місцевих рад вважають, що така установа потрібна, вони її створюють. Волинь була однією з передових у цьому питанні: тут був створений міський молодіжний центр, потім обласний центр туризму було перейменовано і частково перепрофільовано під патріотичне виховання.
У найближчі роки величезного значення набуде саме військово-патріотичне виховання, адже зрозуміло, що війна у тому чи тому вигляді з нами надовго. Чимало колишніх дітей, які у 2014 році були школярами, зараз стали солдатами. Побратиму з моєї групи тоді було дванадцять років, зараз ми в одному строю.
Хто готовий гарантувати, що нинішнім школярам знову не доведеться захищатись від неадекватних сусідів, років через п’ять?
Нас чекає величезна робота: кропітка, системна, з подоланням бар’єрів та численних «так не можна», якими переповнена освітня система. Але це запорука виживання держави.
Держава і місцеві органи влади повинні докладати максимальних зусиль, аби всюди діяли потужні центри національно-патріотичного виховання з адекватним фінансуванням та сильною матеріально-технічною базою. Більше того, треба зробити так, аби такі центри були модними серед молоді, і це цілком можливо.
Одначе до цієї справи треба застосуватися сучасніші підходи. За нинішніх умов створити ефективний інструмент роботи з молоддю, навіть в тому ж позашкіллі, важко, адже освітня система не пластична. Тим паче тепер, коли після непростого коронавірусного виклику, на неї наклався ще й тягар війни. Там прояви ініціативності постійно впираються у стелю обмежень і заборон, які потрібно на свій ризик проламувати, аби зробити так, як належить.
До слова, у нас було багато всього заплановано, розраховували суттєво наростити масовість, але гарним задумам завадила війна. Хоча навіть в умовах воєнного стану, за відсутності мене як керівника на робочому місці, наш Центр продовжує активну діяльність – не тільки тримається на плаву, а й навіть осягає нові напрямки.
У нас гуртується багато молодих людей, які успішно виступають на різноманітних змаганнях, здобувають призові місця. Крім того, в самому Центрі донині працюють волонтери, а наші працівники постійно долучаються до волонтерських ініціатив. Тобто Центр навіть зараз, у такі непрості часи, свою функцію виконує сповна.
Дуже добре, що в обласного керівництва є розуміння важливості нашої роботи і національно-патріотичного виховання як такого. Бо, скажімо, у сусідній Рівненській області подібну установу оптимізували, що дуже недалекоглядно.
Одне слово, проблем у цій галузі чимало, але зараз, певна річ, це аж ніяк не ключові завдання для держави. А от після війни система національно-патріотичного виховання повинна пережити докорінні зміни, і це повинно стати одним з державних пріоритетів.
Як гадаєш, теперішнє покоління буде легше виховувати? Адже сучасні діти зростають у реальності, де росія – ворог, а росіяни – нелюди. Чи наша національна риса – вміння пробачати і швидко забувати – може зіграти злий жарт і з цим поколінням? Чи маєш такі перестороги?
Навіть якби такі процеси й розпочалися б, то активна частина суспільства не допустить цього. Тим паче, що за останні роки цей громадянський актив суттєво посилився. А стосовно молоді, то ще донедавна багато хто не розумів, що у нас є непримиренний ворог, хоч війна триває з 2014-го.
«Какая разніца» і «ета всьо палітіка» – ці аргументи вже нікому не цікаві, неактуальні і зовсім непереконливі. Так, ще трапляються такі «миротворці», які за все хороше і проти війни, але таких людей все менше й менше. Сотні тисяч російськомовних українців просто прозріли й зненавиділи росіян, до яких раніше ставилися лояльно, прихильно.
Я, звісно, можу помилятися, але мені здається, що в перспективі значна частина нинішньої молоді може бути далекою від тих ідей, які відстоює моє покоління, моє оточення. Тобто існує небезпека, що чимало молодих людей можуть просто не розглядати Україну як перспективне місце для будування свого майбутнього. Через війну й економічну непевність, через відсутність відчуття якоїсь історичної причетності і прив’язаності до рідної землі.
Крім того, є об’єктивна причина – світ стає ширшим, доступнішим, а це відкриває для молоді всі горизонти. І це, напевно, нормально. Та наше завдання – показати юному поколінню, що тут можна жити і будувати своє майбутнє, тут є перспективи розвитку. Звісно, красивими обіцянками ситий не будеш, людині треба економічна стабільність, можливість реалізувати себе.
І це вже ширший обсяг роботи, який включає створення для молоді можливостей інтеграції в різні сфери.
РОСІЙСЬКА – МОВА ВОРОГА, ПОТРІБНА УКРАЇНІЗАЦІЯ ПУБЛІЧНОГО ПРОСТОРУ
Розмірковуючи про патріотичне виховання, не оминути теми російської мови в Україні. Нам, українськомовним від народження, напевно, важко збагнути, як це, коли ти прожив життя і тут раптом у тебе трапляється світоглядний злам, бо ти розумієш, що мова, яка для тебе рідна, тобто російська, з якою ти народився, якою спілкувався – це мова ворога. Багато людей, власне, саме через це і перейшли на українську. Але їх мізерна меншість. Як думаєш, питання другої мови в країні, ворожої мови, буде актуальним для нас, доки житимуть люди, які не хочуть перейти на українську або не здатні її освоїти? Залізобетонний для багатьох аргумент, мовляв, нас захищають російськомовні військові, і багато хто з них теж вважає, що мова – не головне. І це доволі суперечливий момент в суспільних дискусіях. Як з цим бути?
Я часто бачу ці суперечки в соцмережах. У нас в підрозділі з цього приводу гострих суперечностей немає. Я знаю чимало російськомовних людей, яких поважаю, і мене тішить, що вони розуміють принциповість цього питання, що російська – це мова ворога і що в цілях національної безпеки нам треба українізовувати всі сфери життя, тож поступово переходять на українську. Кращої нагоди для цього не буде.
Процес уже пішов. Якщо пʼятнадцять років тому в Києві час від часу можна було отримати смішок, косий погляд чи жарт з приводу української мови, то зараз в різних регіонах люди частіше гостро реагують саме на російську.
Я прихильник системних підходів: у цій справі має бути покроково продумана державна політика. І це має бути не лише тотальна українізація всього публічного простору, а й низка заборон. В усіх культурних площинах: музика, фільми, підтримка українського кіно, української музики. І якщо у цих сферах суспільство вже активно працює, то в дерусифікації YouTube – роботи непочатий край, наприклад, українського контенту для дітей бракує.
Хай як не хотілося б цього визнавати, але через брак часу дуже багато батьків, зокрема українськомовних, просто вмикають дітям російські мультики в YouTube, часто з російським патріотичним підтекстом. Таким чином навіть у Західній Україні ми виховуємо маленьких російськомовних українців, які розмовляють в кращому разі суржиком.
Нам треба масово творити контент українською на всіх платформах. Позитивні тенденції є: чимало інфлюенсерів, популярних блогерів перейшли на українську, а вони для молоді авторитет, діти й підлітки на них орієнтуються.
Людей, які не хочуть, щоб в Україні звучали російська мова, має ставати дедалі більше. Дистанціюватися від усього ворожого, від всього, що нас з ними поєднує, – це головне культурне завдання.
На захист російського культурного продукту не може бути аргументів, у нас є українська мова, яка чітко ідентифікує український народ як окрему націю, не лишаючи простору для закидів про «адін народ» і братські походи.
Я роблю для себе єдиний висновок – нам теж потрібно продумувати грамотні механізми державної пропаганди, хай як неприємно звучить це слово…
Ця тема направду важка. Агресивна заборона російської в усіх сферах, мабуть, викликатиме спротив. Тому потрібно діяти так, аби російськомовні українці відчували дедалі більшу огиду до цієї мови й переходили на українську, вивчали її, вдосконалювали. І затягувати з цим питанням не можна.
Рішення держави та органів місцевого самоврядування на етапі українізації повинні бути швидкими, дискусії будуть завжди. Важливо правильно донести людям значущість української мови. Варіацій тут небагато – є ми і є росіяни. Якщо ти проти них, потрібно позбавлятись їх ідентичності. З дорослими буде важко, основний акцент повинен бути спрямований на дітей.
Я бачу приклади, коли мої побратими, з народження російськомовні, переходять на українську, і виходить дуже непогано. Вони усвідомлюють, що в перспективі це необхідність для виживання держави. А от тим, хто поки цього не розуміє, треба пояснювати: з телебачення, соцмереж.
Минулого літа спілкувалася зі своїм товаришем-військовим, який уже нині захищає нас із небес, і йому дуже боліло, що навіть на передовій хлопці вмикають російську музику. З цим що робити?
Я відмовився від усього російськомовного з 2014-2015 років. Спершу за винятком кількох українських гуртів, які співали російською, але згодом і від них відмовився. Бо російська ріже вухо, просто неприємно чути. Буває, хлопці вмикають якісь пісні російською і я прошу вимкнути, бо мені від того дискомфортно.
Вважаю, що треба повсякчас доносити свою позицію з приводу відмови від російського, інакше ніяк. Це питання вибору. Мене особисто багато в чому мотивує історія, тобто розуміння реального стану речей, розуміння нашого минулого, знання якого дає змогу проєктувати майбутнє. Колись прочитав гарну книгу «Історія з грифом «Секретно» Володимира В’ятровича. Хоч загалом і орієнтувався в українській історії, але ця книга дала ще більше розуміння на конкретних прикладах, не на безликих цифрах, а на живих людях. Так краще пізнається історія.
Також вона стає зрозумілішою і ближчою на прикладі свого роду, якщо заглибитися. Копнувши на три-чотири покоління, знайшов там розстріляних, репресованих радянським режимом родичів. Чи має це додати любові до російського, а насправді неорадянського? Аж ніяк.
Так-от, році в 2016-му я дав почитати цю книгу одній людині, вона передала іншій. І та просто сказала, що віднині російською більше не говорить, й перейшла на українську. Після цього я купив ще кілька цих книг і пороздавав знайомим.
А з московським патріархатом державі зараз вдасться попрощатися?
Держава повинна вживати заходів для свого виживання. Якщо всередині організму сидить інородне тіло, що становить загрозу, його потрібно позбуватися.
З московською церквою – те саме, що і з мовою. Людям потрібно пояснювати, доводити, в чому полягає загроза. На жаль, не всі хочуть це приймати. Саме зараз найкращий момент, щоб позбутися впливу російської церкви. Все просто: її керівництво сидить у столиці країни, яка вбиває наших людей. Як можна цього не бачити?
Я розумію, що серед прихожан і священників московського патріархату є чимало притомних людей, багато з них зараз воюють. Але проблема полягає в тім, що ці прихожани просто не хочуть розуміти, що насправді вони обмануті російською церквою, а священники бояться брати на себе відповідальність за самостійні дії. Потрібно мати сміливість назвати чисте зло злом і стати на правильну сторону історії.
Тут, як і з мовою, кращої нагоди не буде. Процес з Києво-Печерською лаврою пішов, я це підтримую. Сподіваюсь, наступною буде Почаївська.
І якщо з московським патріархатом процес триває, то корупція у чиновницьких колах подекуди набуває непристойних масштабів. Певно, що спостерігати за цим з передової нестерпно…
На фоні зменшення коштів на збори критично важливих речей викриття чиновників на мільярдних оборудках, мільйонних відкатах, хабарах мають наскрізь дикий вигляд. Коли ви вже нажеретесь врешті-решт? Це викликає гнів, і суспільний запит на справедливість зростає. Повинні бути дії та покарання.
Тендери на сотні мільйонів гривень на відрізок дороги місцевого значення бозна-де, барабани в укриття, які справедливо стали мемом, масові перекладання бруківки, будівництва з відкатами – інакше, як дикістю, це не назвеш. Агов, шановні, ми ще не виграли цю війну, які в біса барабани?
Активна частина суспільства в тилу повинна контролювати ці процеси і вказувати на помилки чиновникам, які не розуміють реальних справ в країні.
МИ УСІ В ОДНОМУ ЧОВНІ
Нині триває контрнаступ української армії, ми продовжуємо втрачати людей, але тримаємося в очікуванні перемоги. Водночас іноді лунають оптимістичні прогнози з приводу повернення Криму. Ти в це віриш?
Це буде важко, хоч і можливо. Я зазвичай обережно ставлюсь до всіляких прогнозів на кшталт «два-три тижні, максимум місяць». Розумію, чого це буде коштувати у вимірі військових втрат, розумію, як за Крим буде триматися зубами росія..jpg)
Однак водночас розумію, що ми мусимо прагнути повернення всіх територій зразка 1991 року. Щойно дамо в цьому питанні слабину, партнери схилятимуть нас розміняти окуповані нині території на якісь умовні поступки росії, як нещодавно було озвучено в заяві зі штабу НАТО. І ми ж точно знаємо, що це буде лише пауза перед новою війною, тому що ціль росіян – вся Україна. Тому так, Крим потрібно повертати.
Коли буваєш у звільненні чи відпустці й повертаєшся додому, як сприймаєш мирне життя? Коли всі навколо спокійно працюють, гуляють містом, сидять у кафе, розважаються, сміються?
Кожен військовий сприймає мирну дійсність по-своєму. Когось це дратує, комусь навпаки приємно повернутися бодай на трохи в спокійну атмосферу. Люди, які втратили на цій війні рідних, теж зазвичай болісно сприймають розважальні заходи навколо. Це нормально.
Особисто у мене немає різких випадів у бік людей, які обідають в кафе мирних міст чи, приміром, ходять у кіно, на концерти. Життя мусить тривати, підприємці мають заробляти, а економіка працювати.
З іншого боку, часом відбуваються перекоси на зразок «економічного фронту», що вже стало мемом. Коли люди, відчуваючи якусь внутрішню провину за свою пасивність в допомозі війську, захищаються, агресивно тикаючи пальцем – от, мовляв, ми тут тримаємо економіку, а тому ми на рівних з військовими. Ні, це не так.
Фронт лише один, а щоб сумніви розвіялись, варто хоч раз там побувати. Є тил, і без нього ніяк. Але мати можливість жити майже звичне життя і кілька років жити бозна-де з постійними ризиками – це трохи інше.
Сьогоднішнім цивільним не варто відмежовуватись від військових, тому що все взаємопов’язано. Як мінімум тому, що завтра нинішній цивільний отримає повістку і одягне піксель. Треба готуватись і постійно навчатись корисним навичкам.
На нинішніх позиціях ворог не зупиниться, за умови успіху йтиме далі. І якщо за 500-700 кілометрів фронтових ліній люди розслабляються і вирішують, що все вже закінчилось, то ні, це так не працює.
Щодня ми ховаємо загиблих військових. Постійні прощання, відспівування, похорони. А по іншу сторону цієї реальності намагаємося жити, проводити якісь культурні й розважальні заходи. Це для тебе прийнятно?
Культурні дійства важливі зараз, надто якщо йдеться про традиційну українську культуру. Ми ж, власне, за це і боремося – щоб всього українського було більше, щоб українське цінувалося.
Немає бажання дорікати чоловікам, які не на війні, нема такої звички. У кожного можуть бути свої обставини, я про це не знаю, та й не мені судити. Є й такі, хто просто вирішив бути хитрішим і подбав про все, як слід, так би мовити. Але мобілізація триватиме, рано чи пізно через нестачу людей куплена липова бронь масово буде анульовуватися, до цього треба готуватись.
Важливо, щоб ті, хто поки в тилу, не гаяли часу, а вчилися медичній підготовці, основам військової справи, забезпечували себе спорядженням. Тобто кожен здоровий чоловік мав би цікавитися війною і в разі потреби бути до неї готовим, це питання особистого інтересу.
Також маю чимало знайомих, які явно корисніші в тилу. Вони справді суттєво допомагають фінансово на дефіцитні речі, розробляють технологічні рішення для армії, ремонтують дрони. Таких багато.
Ну і найважливіше: не воюєш і маєш змогу допомагати армії фінансово – донать. Не маєш змоги донатити – роби якісно свою роботу, щоби бути корисним державі. Якщо ж ти не воюєш, не донатиш, не волонтериш, нічим не допомагаєш державі, а просто живеш своє дороге, красиве життя, вихваляючись цим в Інстаграмі, – ти не маєш морального права брати участі в житті цієї держави, обирати її подальший шлях.
Може, це звучить радикально, але зараз такий час – речі та вчинки стають контрастнішими. Усіх в окопи не заженеш, це неможливо, але зараз суспільство має бути консолідованим, це запорука нашого виживання як нації, і по крайніх хатах тут не відсидишся. Ми всі в одному човні, і гребти повинні також усі, в одному ритмі.
Досі натрапляю на суперечки стосовно людей, які виїхали з України, з відносно мирних територій. Причини таких рішень бувають різні. Та мені здається, що засуджувати людей, які поїхали з дому подалі від війни, не можна. Як думаєш?
Завжди намагаюся розібратися в будь-якій ситуації, не люблю бути гарячковито категоричним. Одна справа, коли йдеться про жінок, дітей, хворих, літніх людей, надто із зони бойових дій. Війна – це страшно, дивно було б, якби люди не злякалися вибухів, ракет і всього того зла, яке несе війна.
Інша річ, коли ми говоримо про чоловіків, які справді тупо втекли, аби лиш їх не змусили брати до рук зброю й протистояти ворогу, які скористалися якимись схемами, заплатили за це гроші. Коли з хлопцями читали, як якийсь юнак втопився, намагаючись переплисти кордон, було смішно. Так, можливо, морально це неправильно, але це був його вибір, і відповідний фінал. Не пощастило, буває.
Смішно від кількості новоспечених студентів, від стрибка опікунств, шлюбів з пенсіонерами, переодягань на кордоні та інших схем. І хочеться щось грубе сказати, але нащо? Тут і так все зрозуміло.
Особливо, коли знаєш багато теперішніх військових, які за законом непридатні для служби, але вперто косять від демобілізації. Одне око, купа спинних гриж, майже неробоча рука, відсутність внутрішніх органів – і вони воюють та приносять користь. Як вам контраст?
До чоловіків, які нелегально перетнули кордон і які повернуться звідти після закінчення війни, будуть питання від соціуму, від закону. Але найбільше питань мало би бути від їхньої совісті й найближчого оточення.
Я розумів, що буде велика війна, підготував всі речі задовго до лютого. Закономірно, міг перетнути кордон. Але як з цим жити потім, знаючи що кинув напризволяще все, що до цього вважав своїм? Друзів, рідних, країну. Я б не витримав.
Не витримав і один з моїх побратимів, який недавно загинув. Це Юрій Юхимюк, або просто Юхим. Він працював у Німеччині, був спеціалістом у своїй справі і мав перспективне майбутнє. Та в перший день приїхав додому і пішов до війська. Так, він загинув, але перед цим відправив до кобзона чимало росіян. Він вчинив, як справжній чоловік. Це була надзвичайно світла людина, і ця втрата болить усім, хто його знав.
На цьому фоні різного роду відмазки викликають усмішку. Не хочеться щось пояснювати.
Читати ще: Чоловіків, які незаконно виїхали з України, після повернення чекає покарання. Готують закон
А чи погоджуєшся з думкою, що не кожна людина повинна і може бути патріотом?
Так живе більшість, це нормально. Кожна людина хоче бути щасливою, жити цікаве й комфортне життя, виховувати дітей, внуків і не мати в житті жодних проблем. Мені здається, що це позиція абсолютної більшості людей у світі.
Одначе всі революції, усі кардинальні зміни завжди і повсюдно творить ініціативна меншість. Так було і так буде. До речі, за останні роки ініціативності поміж українців в рази побільшало. Людина має право не бути патріотом, не мати сентиментів до рідної землі, але кожен повинен мати повагу до своєї держави, її законів, історії, культури і співгромадян. І коли цій державі потрібен захист – ти маєш стати в стрій.
Не раз чула від військових, що на передовій, у прифронтових містах і селах, серед українців і досі чимало тих, хто все-таки чекає «руского міра» й не вельми прихильно ставиться до наших захисників. За твоїми спостереженнями, сепаратистів і справді багато?
Бувають моменти, коли військові мусять зупинитися в місті, де раніше велися бойові дії. Будинки часто відкриті, по них пройшлась російська армія, вони переважно пограбовані, часом понищені. І коли військові тимчасово заселяються в такі будинки, аби мати місце для відпочинку, буває, що тамтешні жителі скаржаться місцевій адміністрації й вимагають, щоб солдати покинули будівлі, навіть якщо напередодні вони самі дозволили заселитись, це поширені ситуації..jpg)
Одного разу сам опинився у такій історії, коли ми шукали місце для ночівлі під час змін. В тому будинку під час окупації жили росіяни, власник виїхав на початку війни. Заселились, полагодили неробочий насос, поприбирали безлад. Наступного дня приїздить представник адміністрації, просить переміститися в інший дім, допомагає підшукати. Розповідає, що власник спокійно живе десь на Львівщині, але, цитую, «брєзгуєт», щоби в його будинку жили військові.
Я трохи скипів за цей вислів, цензурно накатав на номер власника все, що про нього думаю, але з’їхали спокійно, лишили чистоту. Таких людей чимало, суспільство досить строкате.
На противагу цьому є чимало місцевих, які з радістю і вдячністю допомагають, співчувають, підтримують, пригощають, це факт. Проте завжди потрібно бути обережним.
Як твоя сім’я сприйняла рішення йти на війну?
Я розповів про своє рішення уже постфактум. Так само було і в 2014-му. Найперше тому, щоб мамі було хоч на якийсь час спокійніше.
Як уявляєш своє життя після війни?
Непевність – нею просякнуто все і в цивільному, і у воєнному житті, оскільки незрозуміло, що буде завтра. Бо ніхто не знає, як закінчиться війна, на яких умовах, на скільки часу затягнеться.
Звісно, дуже хотілося б щось планувати, на щось сподіватися, щось будувати, але наразі це складно. Зараз треба сконцентруватися винятково на наближенні нашої перемоги. Вірю, що ця перемога дасть усім нам сили мріяти й діяти. Мусимо вистояти.
Розмовляла Ірина КАЧАН
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Такими думками нещодавно поділився в соцмережах волинянин Богдан Бальбуза, який боронить рідну землю від окупанта. Зазвичай він скромний і небагатослівний, розважливий і стриманий. Та нині, як і кожному, хто відчув війну зсередини, йому болить людська байдужість і намагання дистанціюватися від воєнних реалій.
Нещодавно Богдану виповнився 31 рік. Більшість свого свідомого життя він у національно-патріотичному русі. Народився й закінчив школу в Рожищі, за фахом – журналіст. Захоплюється історією і бойовими мистецтвами, є спортсменом і членом клубу GARDA.
Тривалий час очолював молодіжну організацію «Національний Альянс». Брав участь у Революції Гідності. Перебував у «Правому секторі», опісля став добровольцем Нацгвардії, в батальйоні Кульчицького. Тож з війною познайомився ще у 2014-му.
З 2018 року Богдан Бальбуза керує Волинським обласним центром національно-патріотичного виховання, туризму і краєзнавства учнівської молоді.
Минулоріч на початку літа потрапив до 67-ї ОМБР – бригади, яка була створена на базі підрозділів Добровольчого українського корпусу й брала участь у Харківському наступі, звільненні Балаклії та інших операціях. Відтак у бригаді сформувався підрозділ, який займається аеророзвідкою. І хоч раніше Богдан не мав досвіду роботи з дронами, тепер довелося вникати в ці тонкощі глибше.
КОЖНА ДІЄВА ЛЮДИНА НА ВІЙНІ ЦІННА
Як для тебе почалася велика війна? Чи легко далося рішення, що маєш бути там?
До війни я почав готуватися з осені. Повсякчас уважно моніторив новини, тому добре усвідомлював, що відбувається. Всі ці скупчення ворожих сил на кордоні – я вважав, що довго стояти вони там не будуть. Тому й збиратися на війну почав заздалегідь.
Мав старий бронік, каску, придбав аптечку, одяг, форму, харчі. І навіть бензин, бо розумів, що не уникнути черг на заправках. Тобто все було фактично готово.
І десь у переддень, коли в новинах відчувався пік насиченості, я зрозумів, що час настав і ось-ось почнеться. Просто ліг спати, а о п’ятій ранку отримав дзвінок, що в Луцьк прилетіла ракета. Я не чув цих вибухів. Більше того, вирішив, що час ще є і заснув з думкою, що передзвоню вранці. А коли прокинувся, то зрозумів, що, на жаль, не помилявся.
Той день став для всіх шоком. Тобі теж було страшно?
Звісно, відчуття тривоги накрило усіх, але потрібно було щось робити. Розумів, що ворог далеко від Луцька, але водночас було ясно, що вторгнення з Білорусі на Волинь цілком можливе. Тому потрібно було діяти.
Найперше зв’язався зі своїми побратимами з «Національного Альянсу», щоби зустрітися й вирішити, що робити і як бути далі. Маю свідомих друзів, тому того ж дня ми зібралися у приміщенні Центру, щоби гуртом спланувати наші дії. Виникло таке враження, що моє оточення так само було готове.
Як приклад: вранці волонтери з волинської «Самооборони» вже активно працювали, підшуковували місце під склад. Запропонував приміщення Центру, де й досі активно триває робота.
Ввечері знову зібралися з побратимами, обдумали все, подзвонили у військкомат з питанням «чи приймаєте?», зібрали речі і поїхали туди. У перший день нас фактично лише записали, нормально працювати почали вже на другий день.
Того дня ми трохи параноїли, що не маємо зброї, мовляв, якщо буде наступ на Луцьк, як нам, беззбройним, організовано діяти. Загалом, тривоги були небезпідставні, адже існував ризик нападу з Білорусі.
Відтак була служба в теробороні: чергування по дванадцять годин, наряди, ночівля на об’єкті посеред поля у ямі. Бувало, засинаєш там, а потім прокидаєшся вже в кучугурі снігу. Тоді дуже в нагоді ставала волонтерська підтримка теплими речами, спальниками, грілками тощо.
Чимало людей спершу до тероборони ставилися скептично, мовляв, туди подалися ті, хто побоявся йти у військо. Не ображали такі розмови?
Тоді не думалося про це. Насамперед було чітке розуміння обов’язку, необхідність влитися в загальний механізм опору. Поодинокі групи були б недієздатними, це був не той час.
Кілька перших місяців були на Волині, виконували поставлені завдання. Коли ймовірність наступу з Білорусі спала, ми з побратимами намагалися отримати добро на переведення в іншу військову частину, і врешті-решт це вдалося.
Як приклад: вже згодом на передових позиціях ми перетиналися з хлопцями з тієї ж волинської тероборони. І треба сказати, що воюють вони вміло, постійно чомусь навчаються. Ми досі підтримуємо зв’язок, обмінюємося досвідом. Воювати будуть всі, рано чи пізно. Може, тоді й не було цього усвідомлення, проте зараз уже всім чітко зрозуміло: війни вистачить на всіх. Аби нас вистачило.
Це дуже доречно для цивільних, які поки не служать. Варто донести до людей, що, доки є час, потрібно використати його для навчання. Безпілотники, домедична допомога, базова стрілецька підготовка – все це доступно, і про всяк ці знання потрібно мати, адже при мобілізації часу на поглиблене навчання може бракувати. А те, що нові люди будуть потрібні, цілком зрозуміло, тому що втрати, на жаль, є.
Люди уявляють війну крізь призму окопів. Мовляв, якщо ти не в окопі, не в глині, якщо зверху на тебе не сиплеться земля, то ти несправжній вояка. Військова служба буває різна, і чимало людей через це буквально комплексують, адже прагнуть бути безпосередньо на лінії вогню. Але коли людина, скажімо, працює у штабі й нараховує іншим зарплату, має справу з документами – це теж участь у війні. Цю роботу мусить хтось виконувати, такі люди забезпечують порядок у величезному механізмі. Не менш важливу роль виконують і ті, хто перевозить пальне й харчі, хто працює на кухні. Кожна дієва людина на війні цінна.
Окремою категорією є активні волонтери, які, не будучи в штаті, фактично є тими ж військовослужбовцями служби забезпечення. Це значуща і важка праця.
Ти прагнув потрапити на війну і таки потрапив. Яка вона – твоя війна? Чи доводилося випробовувати удачу?
Не те, щоби прагнув, просто хотів знайти місце, де буду кориснішим.
Гострі враження довелося отримати у Балаклії, де був наш наступ й легше, ніж очікувалось, вдалося пройти вперед. Наступного дня зачищаємо вулиці й тут раптом виїжджає російський танк. Виглядало на те, що всі звідти повтікали. Але танк їде, у нього з броні падають свої ж. І ми спершу не розуміємо, що відбувається, чи це росіяни, чи свої, адже розпізнавальних знаків нема. Але «пасажири» тут же з броні починають вести вогонь по нашій піхоті і суміжних підрозділах.
Я в ту мить стою на перехресті, танк виїздить прямо на мене, веде хаотичний вогонь. Відстань – 30-40 метрів, протитанкових засобів жодних. Свою дозу адреналіну отримав, зарядився. Розвертаюсь, біжу з відкритого місця до найближчого укриття. Мабуть, у той момент можна було здавати нормативи, хоч на собі мав ще зо двадцять кілограмів спорядження.
Найдивніше те, що в цей момент не відчував страху: тебе трохи трусить, проте інстинкт самозбереження робить своє. На жаль, під час цього випадку загинуло кілька наших. Танк, скориставшись несподіванкою, швидко втік, знісши дерево і розгубивши по землі свій десант.
Чим конкретно займаєшся на війні?
Специфіка моєї роботи пов’язана з безпілотниками. Ми працюємо з артилерією, по суті ми – її очі. Шукаємо цілі, коригуємо їх для артилерії вдень та вночі. Пошук, розвідка, корегування – це основа.
У вільний час вчусь працювати з ударними дронами, адже це, я впевнений, майбутнє нинішньої війни, це вже ясно кожному. І якщо вкладати у щось ресурси, то краще в дрони.
Як це не дивно, але українська армія просто-таки унікально пристосувалась до обмежених ресурсів і навчилася працювати з тим, що має. І, як на мене, виходить це дуже ефективно, тому що спаяти з різних елементів з «Аліекспресу» щось дієве для військових цілей – це таки треба мати талант.
Часом різні підрозділи обмінюються жартиками щодо ролі тих чи тих родів військ, незлостиво і з гумором. Однак я переконаний, що на війні нема менш чи більш важливих військ, не можна применшувати роль і заслуги будь-яких підрозділів, це безглуздо. Кожна деталь творить механізм.
На мою особисту думку, великої поваги заслуговує робота піхоти та штурмових підрозділів. Вистояти під шквальним вогнем, втримати позиції або вибити з них ворога в ближньому бою – це непросто. Але вчорашні цивільні хлопці й дівчата часто роблять неможливе, не маючи необхідних ресурсів.
У цивільному житті ти мав справу з дронами, вмів ними управляти?
Я був цілком далеким від цього, досвіду жодного. Проте можна стверджувати: хто грав у відеоігри, у того більші шанси подружитись з дроном, зокрема FPV. Головне – вивчити всі нюанси і присвятити час тренуванням.
А нюансів направду багато. Наприклад, дуже важливий у цій роботі процес анонімізації при зльоті. Якщо ти не здійснив заходів для анонімізації зі свого дрона, то противник тебе чітко бачить у себе на моніторі, знає, звідки ти злетів, де літаєш, а відтак може вас «засипати».
Дальність і частоти зв’язку, посилювачі, кабелі для роботи з укриття і купа тематичних чатів по тисячі людей, каналів, де постійно є масив інформації для опрацювання за тематикою: ти випав з цього темпу – щось змінилося, щось проґавив, не поновив або ж навпаки поновив якусь чергову прошивку. І цей твій недогляд може зіграти злий жарт, адже, пропустивши якусь важливу інформацію, ти наражаєш на небезпеку свій екіпаж.
НЕ ЗНАЮ ТАКИХ ЛЮДЕЙ, ЯКІ ПРИЙШЛИ В ЗСУ ПО ЗАРПЛАТУ
Як у вас із забезпеченням? Адже доводилося чути полярні речі: комусь пощастило потрапити у цілком забезпечений усім необхідним підрозділ, комусь доводилося споряджати себе самотужки. Тим часом волонтери продовжують збирати донати на найрізноманітніші потреби армії, запитів від військових безліч…
Здебільшого держава дає базове спорядження – зброю, захист, розхитану велику техніку. Решту дрібнішого, але необхідного – усі ці старі, побиті життям пікапи, гроші на їхній ремонт і на купу інших потреб – підрозділ знаходить здебільшого сам. Це загальна картина.
З пальним у нас нормально, в інших підрозділах буває важче. Тільки на ремонт авто у нашому підрозділі йде шестизначна сума гривень на місяць, а більшість авто волонтерські.
Якби не донати і волонтерська допомога, воювати було б значно важче. Донати надважливі. У той момент, коли люди вирішать, що вже досить, ми це безпосередньо відчуємо – через відсутність дронів, антен, авто, тепловізорів тощо. Повірте, навіть ваші скромні двадцять гривень на день відчутні.
Не берусь когось засуджувати, але, відверто кажучи, не розумію відкритих зборів на речі особистого користування: на термобілизну, смаколики, полегшені плити в бронежилет, на тактикульний красивий аксесуар, як-от ліхтарі для шоломів, якщо він не застосується на практиці.
Мабуть, не всі зі мною погодяться, але мені здається, що військовий, навіть з урізаною зарплатою, може такі потреби забезпечити. Інша справа, коли все майно одномоментно втрачається в техніці чи бліндажі, це важко зібрати за один раз.
Наприклад, я сам купую новий бронежилет з легшими пластинами замість виданих, балістичний пакет під ремінно-плечову систему, нові підсумки, балістичні окуляри. Для мене це нормально, бо я персонально в цьому зацікавлений.
З початком війни ресурси були обмежені, і допомога на базові та дрібні речі була дуже помічна. Я з вдячністю згадую всіх людей, хто допомагав.
Зараз же необхідне те, що може змінити хід війни. Те, що людині чи малому підрозділу важко купити самотужки. Це більш вартісні речі, наприклад, дрони, тепловізори, якісні приціли для снайперів тощо. І ще раз про дрони – це майбутнє війни, а ми поки відстаємо від окупантів в обсягах їх виробництва та застосування.
До речі, фінансове забезпечення військових, на твою думку, справедливе? І як військові реагували на всі ці перипетії зі зняттям надбавок?
Мені зрозуміло, що є об’єктивні обставини для економії на виплатах для військових, тому я не бив тривогу. Хоча, зрозуміло, що сприйнялось це негативно. На прикладі нашого підрозділу: ми закриваємо більшу частину потреб власними коштами. Але зараз ситуація дещо вирівнялась.
Читати ще: Уряд розблокував виплати строковикам, Нацгвардії та ДПСУ
Я мислю так: наші захисники виконують найважчу роботу, яка нині є в Україні, ризикують своїм життям і здоров’ям, зокрема й ментальним, тому як ніхто заслуговують отримувати за свою службу гідні гроші. Чи ти інакше дивишся на фінансову мотивацію бійця?
Я не знаю таких людей, які прийшли в ЗСУ по зарплату. Принаймні у моєму середовищі таких нема. Звісно, гідна оплата непростої роботи – це важливо, це насамперед повага держави до військових. Що більша зарплатня – то більше можливостей за ці гроші купувати щось нове для військових потреб. А для людей, у яких є сім’ї, діти, це ще й впевненість у тому, що вони здатні забезпечити рідних.
А для тих, хто критично згадує про ці самі 100 тисяч – а це пропорційно проведеним дням на передку – вакансії відкриті, чекаємо.
На війні рано чи пізно кожен стикається зі смертю. І ці болючі втрати важливо навчитися приймати. Як даєш раду душевному болю?
Війна і смерть щодня поруч. Сказати, що до смерті можна звикнути, було б нечесно. Смерть побратимів і навіть просто знайомих щоразу лишає новий рубець. Військові так чи так замислюються про власну смерть, і я думаю, що всім певною мірою страшно. Але є речі, на які вплинути неможливо, тому волію не перевантажувати себе зайвими думками.
А у якихось ризикованих ситуаціях, де від мене щось залежить, просто намагаюся зробити все максимально безпечно, і при цьому виконати завдання. Особливо, коли від ухвалених мною рішень залежить і життя інших людей.
Та зрештою, поки триває війна, рандомний снаряд чи ракета можуть прилетіти куди завгодно, тут не вгадаєш. І, власне, вони летять.
Від початку війни багато людей із мого кола знайомств, зокрема із середовища «Національного Альянсу», загинуло. І подеколи в це досі не віриться. Але номери лишаються в телефонній книзі, профілі у соцмережах в друзях – як постійне нагадуванні про ціну, яку ми платимо.
Боляче усвідомлювати, що гинуть світлі люди, які прагнули ще багато доброго зробити в цьому житті. Боляче, коли війна забирає лідерів, інтелектуалів, інтелігентів, цвіт нашої нації – людей, здатних творити, будувати, вести за собою, брати відповідальність, надавати сенси, об’єднувати.
Смерть викликає різні емоції, але зрештою вони акумулюються у впертість, лють і бажання помститися, працювати так, аби наближати перемогу.
Однак і ці втрати, і ця злість емоційно виснажують. А реалії такі, що на війні кожен сам собі психолог, і навряд чи впоратися самотужки з воєнними переживаннями кожному до снаги…
Це правда, хто як може, так і дає раду своїм внутрішнім переживанням. Звісно, не завжди ефективно. Аби не впадати у депресію, вчишся все сприймати через своєрідну ширму, ставиш якісь блоки. Помітив, що певні речі до війни міг сприймати значно гостріше, а зараз психіка, мабуть, якось сама себе захищає, тому не так різко реагує на подразники, аби зайвий раз не стресувати.
Важко викинути з голови, що вже нема багатьох близьких по духу тобі людей, хороших знайомих. Та водночас є чітке усвідомлення, що без таких жертв не обійтися. Триває війна і попереду, на жаль, ще не одна смерть. Людей не повернути, але наш обов’язок – берегти пам’ять про кожного, хто поклав своє життя на вівтар незалежності й докладати максимальних зусиль задля наближення перемоги. Коли мислиш саме так, сприймати воєнну дійсність якось простіше.
У нас немає іншого вибору, аніж перемагати ворога. Це орда, яка знищує усе на своєму шляху. І ми просто зобов’язані прогнати дикунів із нашої землі.
ПАТРІОТИЧНЕ ВИХОВАННЯ – ЦЕ ФУНДАМЕНТ
Зараз кожен українець – націоналіст, який залюбки вітається гаслом «Слава Україні! Героям слава!». Хоч іще десять-двадцять років тому воно було маргінальним і дуже немодним. Як ти став націоналістом?
У нас вдома була чимала бібліотека. Звісно ж, там було багато радянської літератури. Я рано почав цікавитися книгами, читав усе, до чого дотягувався.
Якось мені трапилися мемуари радянського партизана Олексія Федорова, у яких була негативно змальована УПА, була подана викривлена історія. Не довіряти книзі підстав не було, про пропаганду в такому віці я уявлення не мав, тому взяв для себе певні орієнтири звідти. І якось про це зайшла розмова з батьком, я взявся опонувати тезами з книг. Він здивувався, але зрозумів, що пора поговорити і розповісти про те, як було насправді.
Відтоді почав більше фільтрувати інформацію і формувати орієнтири. Захоплювався козаччиною, зачитав до дірок усі доступні на той час книги про визвольні змагання тих часів.
У 2010 році потрапив у середовище «Національного Альянсу», це був крутий поворот в саморозвитку та реальному погляді на багато речей.
«Національний Альянс» – це організація, яка працює з молоддю з 2005 року, вишколює її ідеологічно, фізично, бере участь у громадсько-політичному житті. «НацАльянс» провів сотні військово-ідеологічних вишколів, найрізноманітніших патріотичних, культурних заходів.
Вперше я потрапив на теренову гру «Звитяга» й зрозумів, що це моє середовище. А вже невдовзі відкрив для себе «Бандерштат», потім багато років поспіль був серед організаторів цього крутого дійства.
Мій світогляд сформувався саме завдяки впливу організації. Фактично «НацАльянс» зробив мене тим, ким я є сьогодні і сформував нинішній стержень, тому вдячний організації за ці роки.
І знають тебе за псевдонімом Лучник. Звідки це псевдо?
У «НацАльянсі» є гарна традиція давати псевдо кожному її члену. Вона запозичена в Української повстанської армії, яка у такий спосіб забезпечувала конспірацію. Насамперед це була популяризація історії і традицій ОУН та УПА.
Дотепний факт про те, як наші псевда стали в нагоді: коли під час Революції Гідності правоохоронці намагалися тиснути на організації для залякування та контролю, то орієнтувалися на якийсь дуже старий, неактуальний список із псевдами членів «НацАльянсу», який їм хтось «злив».
До слова, я добре пам’ятаю про те, які люди «зливали» інформацію про наші таборування силовикам, що стежили за нами та їздили лісами у пошуках в ті, ще довоєнні, часи. Після втечі Януковича риторика цих людей змінилась, позиція стала патріотичною, аватарки з прапорами, вишиванки, ніби так і було. Огидно було за цим спостерігати.
Закономірно, що виходець із «НацАльянсу» очолив центр національно-патріотичного виховання, туризму і краєзнавства. Вагався, коли отримав таку пропозицію?
Були роздуми, це нормально – серйозні рішення потребують зваження. Та це закономірно, там я міг бути корисним для розвитку тієї справи, у яку вірю. Тому коли дізнався про конкурс, подав документи. Точно не мріяв тривалий час працювати на «державній» роботі, зважаючи на всі підводні камені, пов’язані з цим. Але розумів, що зможу чимало реалізувати на цій роботі, конвертувати ідеї в конкретні дії.
Читати ще: Керівник Волинського центру національно-патріотичного виховання отримав премію Кабміну
Не всі це усвідомлюють, але патріотичне виховання поза школою вкрай важливе. Хай як банально і часто це звучить, але молодь – це майбутнє держави. І ми, дорослі, повинні створити умови для всебічного розвитку дітей, які мають пишатися тим, що вони народилися українцями, усвідомлювати себе частиною єдиного цілого.
І якщо патріотичного виховання бракує на наших західних теренах, то годі щось казати про російськомовні схід і південь України…
Те, що ми почали пожинати у 2014-му, – це, зокрема, і наслідок відсутності роботи з молоддю на тих територіях. На жаль, не було централізованої державної політики. Там було «патріотічєскоє воспітаніє» на кшталт святкування «9 мая», «параду пабєди» і подібного совка.
Фундамент існування успішної держави – це бажання її мешканців будувати своє майбутнє на рідній землі. А це бажання не виникне без любові до всього українського. І цю любов треба плекати змалку. Тобто патріотичне виховання – це фундамент, і що міцніший він, то сильнішою буде держава.
Такі центри патріотичного виховання є по всій Україні чи це радше локальні ініціативи?
Все залежить від регіону. Є міські, обласні центри, громадські організації. Якщо в якомусь регіоні депутати місцевих рад вважають, що така установа потрібна, вони її створюють. Волинь була однією з передових у цьому питанні: тут був створений міський молодіжний центр, потім обласний центр туризму було перейменовано і частково перепрофільовано під патріотичне виховання.
У найближчі роки величезного значення набуде саме військово-патріотичне виховання, адже зрозуміло, що війна у тому чи тому вигляді з нами надовго. Чимало колишніх дітей, які у 2014 році були школярами, зараз стали солдатами. Побратиму з моєї групи тоді було дванадцять років, зараз ми в одному строю.
Хто готовий гарантувати, що нинішнім школярам знову не доведеться захищатись від неадекватних сусідів, років через п’ять?
Нас чекає величезна робота: кропітка, системна, з подоланням бар’єрів та численних «так не можна», якими переповнена освітня система. Але це запорука виживання держави.
Одначе до цієї справи треба застосуватися сучасніші підходи. За нинішніх умов створити ефективний інструмент роботи з молоддю, навіть в тому ж позашкіллі, важко, адже освітня система не пластична. Тим паче тепер, коли після непростого коронавірусного виклику, на неї наклався ще й тягар війни. Там прояви ініціативності постійно впираються у стелю обмежень і заборон, які потрібно на свій ризик проламувати, аби зробити так, як належить.
До слова, у нас було багато всього заплановано, розраховували суттєво наростити масовість, але гарним задумам завадила війна. Хоча навіть в умовах воєнного стану, за відсутності мене як керівника на робочому місці, наш Центр продовжує активну діяльність – не тільки тримається на плаву, а й навіть осягає нові напрямки.
У нас гуртується багато молодих людей, які успішно виступають на різноманітних змаганнях, здобувають призові місця. Крім того, в самому Центрі донині працюють волонтери, а наші працівники постійно долучаються до волонтерських ініціатив. Тобто Центр навіть зараз, у такі непрості часи, свою функцію виконує сповна.
Дуже добре, що в обласного керівництва є розуміння важливості нашої роботи і національно-патріотичного виховання як такого. Бо, скажімо, у сусідній Рівненській області подібну установу оптимізували, що дуже недалекоглядно.
Одне слово, проблем у цій галузі чимало, але зараз, певна річ, це аж ніяк не ключові завдання для держави. А от після війни система національно-патріотичного виховання повинна пережити докорінні зміни, і це повинно стати одним з державних пріоритетів.
Як гадаєш, теперішнє покоління буде легше виховувати? Адже сучасні діти зростають у реальності, де росія – ворог, а росіяни – нелюди. Чи наша національна риса – вміння пробачати і швидко забувати – може зіграти злий жарт і з цим поколінням? Чи маєш такі перестороги?
Навіть якби такі процеси й розпочалися б, то активна частина суспільства не допустить цього. Тим паче, що за останні роки цей громадянський актив суттєво посилився. А стосовно молоді, то ще донедавна багато хто не розумів, що у нас є непримиренний ворог, хоч війна триває з 2014-го.
«Какая разніца» і «ета всьо палітіка» – ці аргументи вже нікому не цікаві, неактуальні і зовсім непереконливі. Так, ще трапляються такі «миротворці», які за все хороше і проти війни, але таких людей все менше й менше. Сотні тисяч російськомовних українців просто прозріли й зненавиділи росіян, до яких раніше ставилися лояльно, прихильно.
Я, звісно, можу помилятися, але мені здається, що в перспективі значна частина нинішньої молоді може бути далекою від тих ідей, які відстоює моє покоління, моє оточення. Тобто існує небезпека, що чимало молодих людей можуть просто не розглядати Україну як перспективне місце для будування свого майбутнього. Через війну й економічну непевність, через відсутність відчуття якоїсь історичної причетності і прив’язаності до рідної землі.
Крім того, є об’єктивна причина – світ стає ширшим, доступнішим, а це відкриває для молоді всі горизонти. І це, напевно, нормально. Та наше завдання – показати юному поколінню, що тут можна жити і будувати своє майбутнє, тут є перспективи розвитку. Звісно, красивими обіцянками ситий не будеш, людині треба економічна стабільність, можливість реалізувати себе.
І це вже ширший обсяг роботи, який включає створення для молоді можливостей інтеграції в різні сфери.
РОСІЙСЬКА – МОВА ВОРОГА, ПОТРІБНА УКРАЇНІЗАЦІЯ ПУБЛІЧНОГО ПРОСТОРУ
Розмірковуючи про патріотичне виховання, не оминути теми російської мови в Україні. Нам, українськомовним від народження, напевно, важко збагнути, як це, коли ти прожив життя і тут раптом у тебе трапляється світоглядний злам, бо ти розумієш, що мова, яка для тебе рідна, тобто російська, з якою ти народився, якою спілкувався – це мова ворога. Багато людей, власне, саме через це і перейшли на українську. Але їх мізерна меншість. Як думаєш, питання другої мови в країні, ворожої мови, буде актуальним для нас, доки житимуть люди, які не хочуть перейти на українську або не здатні її освоїти? Залізобетонний для багатьох аргумент, мовляв, нас захищають російськомовні військові, і багато хто з них теж вважає, що мова – не головне. І це доволі суперечливий момент в суспільних дискусіях. Як з цим бути?
Я часто бачу ці суперечки в соцмережах. У нас в підрозділі з цього приводу гострих суперечностей немає. Я знаю чимало російськомовних людей, яких поважаю, і мене тішить, що вони розуміють принциповість цього питання, що російська – це мова ворога і що в цілях національної безпеки нам треба українізовувати всі сфери життя, тож поступово переходять на українську. Кращої нагоди для цього не буде.
Процес уже пішов. Якщо пʼятнадцять років тому в Києві час від часу можна було отримати смішок, косий погляд чи жарт з приводу української мови, то зараз в різних регіонах люди частіше гостро реагують саме на російську.
Я прихильник системних підходів: у цій справі має бути покроково продумана державна політика. І це має бути не лише тотальна українізація всього публічного простору, а й низка заборон. В усіх культурних площинах: музика, фільми, підтримка українського кіно, української музики. І якщо у цих сферах суспільство вже активно працює, то в дерусифікації YouTube – роботи непочатий край, наприклад, українського контенту для дітей бракує.
Хай як не хотілося б цього визнавати, але через брак часу дуже багато батьків, зокрема українськомовних, просто вмикають дітям російські мультики в YouTube, часто з російським патріотичним підтекстом. Таким чином навіть у Західній Україні ми виховуємо маленьких російськомовних українців, які розмовляють в кращому разі суржиком.
Нам треба масово творити контент українською на всіх платформах. Позитивні тенденції є: чимало інфлюенсерів, популярних блогерів перейшли на українську, а вони для молоді авторитет, діти й підлітки на них орієнтуються.
Людей, які не хочуть, щоб в Україні звучали російська мова, має ставати дедалі більше. Дистанціюватися від усього ворожого, від всього, що нас з ними поєднує, – це головне культурне завдання.
На захист російського культурного продукту не може бути аргументів, у нас є українська мова, яка чітко ідентифікує український народ як окрему націю, не лишаючи простору для закидів про «адін народ» і братські походи.
Я роблю для себе єдиний висновок – нам теж потрібно продумувати грамотні механізми державної пропаганди, хай як неприємно звучить це слово…
Ця тема направду важка. Агресивна заборона російської в усіх сферах, мабуть, викликатиме спротив. Тому потрібно діяти так, аби російськомовні українці відчували дедалі більшу огиду до цієї мови й переходили на українську, вивчали її, вдосконалювали. І затягувати з цим питанням не можна.
Рішення держави та органів місцевого самоврядування на етапі українізації повинні бути швидкими, дискусії будуть завжди. Важливо правильно донести людям значущість української мови. Варіацій тут небагато – є ми і є росіяни. Якщо ти проти них, потрібно позбавлятись їх ідентичності. З дорослими буде важко, основний акцент повинен бути спрямований на дітей.
Минулого літа спілкувалася зі своїм товаришем-військовим, який уже нині захищає нас із небес, і йому дуже боліло, що навіть на передовій хлопці вмикають російську музику. З цим що робити?
Я відмовився від усього російськомовного з 2014-2015 років. Спершу за винятком кількох українських гуртів, які співали російською, але згодом і від них відмовився. Бо російська ріже вухо, просто неприємно чути. Буває, хлопці вмикають якісь пісні російською і я прошу вимкнути, бо мені від того дискомфортно.
Вважаю, що треба повсякчас доносити свою позицію з приводу відмови від російського, інакше ніяк. Це питання вибору. Мене особисто багато в чому мотивує історія, тобто розуміння реального стану речей, розуміння нашого минулого, знання якого дає змогу проєктувати майбутнє. Колись прочитав гарну книгу «Історія з грифом «Секретно» Володимира В’ятровича. Хоч загалом і орієнтувався в українській історії, але ця книга дала ще більше розуміння на конкретних прикладах, не на безликих цифрах, а на живих людях. Так краще пізнається історія.
Також вона стає зрозумілішою і ближчою на прикладі свого роду, якщо заглибитися. Копнувши на три-чотири покоління, знайшов там розстріляних, репресованих радянським режимом родичів. Чи має це додати любові до російського, а насправді неорадянського? Аж ніяк.
Так-от, році в 2016-му я дав почитати цю книгу одній людині, вона передала іншій. І та просто сказала, що віднині російською більше не говорить, й перейшла на українську. Після цього я купив ще кілька цих книг і пороздавав знайомим.
А з московським патріархатом державі зараз вдасться попрощатися?
Держава повинна вживати заходів для свого виживання. Якщо всередині організму сидить інородне тіло, що становить загрозу, його потрібно позбуватися.
З московською церквою – те саме, що і з мовою. Людям потрібно пояснювати, доводити, в чому полягає загроза. На жаль, не всі хочуть це приймати. Саме зараз найкращий момент, щоб позбутися впливу російської церкви. Все просто: її керівництво сидить у столиці країни, яка вбиває наших людей. Як можна цього не бачити?
Я розумію, що серед прихожан і священників московського патріархату є чимало притомних людей, багато з них зараз воюють. Але проблема полягає в тім, що ці прихожани просто не хочуть розуміти, що насправді вони обмануті російською церквою, а священники бояться брати на себе відповідальність за самостійні дії. Потрібно мати сміливість назвати чисте зло злом і стати на правильну сторону історії.
Тут, як і з мовою, кращої нагоди не буде. Процес з Києво-Печерською лаврою пішов, я це підтримую. Сподіваюсь, наступною буде Почаївська.
І якщо з московським патріархатом процес триває, то корупція у чиновницьких колах подекуди набуває непристойних масштабів. Певно, що спостерігати за цим з передової нестерпно…
На фоні зменшення коштів на збори критично важливих речей викриття чиновників на мільярдних оборудках, мільйонних відкатах, хабарах мають наскрізь дикий вигляд. Коли ви вже нажеретесь врешті-решт? Це викликає гнів, і суспільний запит на справедливість зростає. Повинні бути дії та покарання.
Тендери на сотні мільйонів гривень на відрізок дороги місцевого значення бозна-де, барабани в укриття, які справедливо стали мемом, масові перекладання бруківки, будівництва з відкатами – інакше, як дикістю, це не назвеш. Агов, шановні, ми ще не виграли цю війну, які в біса барабани?
Активна частина суспільства в тилу повинна контролювати ці процеси і вказувати на помилки чиновникам, які не розуміють реальних справ в країні.
МИ УСІ В ОДНОМУ ЧОВНІ
Нині триває контрнаступ української армії, ми продовжуємо втрачати людей, але тримаємося в очікуванні перемоги. Водночас іноді лунають оптимістичні прогнози з приводу повернення Криму. Ти в це віриш?
Це буде важко, хоч і можливо. Я зазвичай обережно ставлюсь до всіляких прогнозів на кшталт «два-три тижні, максимум місяць». Розумію, чого це буде коштувати у вимірі військових втрат, розумію, як за Крим буде триматися зубами росія.
.jpg)
Коли буваєш у звільненні чи відпустці й повертаєшся додому, як сприймаєш мирне життя? Коли всі навколо спокійно працюють, гуляють містом, сидять у кафе, розважаються, сміються?
Кожен військовий сприймає мирну дійсність по-своєму. Когось це дратує, комусь навпаки приємно повернутися бодай на трохи в спокійну атмосферу. Люди, які втратили на цій війні рідних, теж зазвичай болісно сприймають розважальні заходи навколо. Це нормально.
Особисто у мене немає різких випадів у бік людей, які обідають в кафе мирних міст чи, приміром, ходять у кіно, на концерти. Життя мусить тривати, підприємці мають заробляти, а економіка працювати.
З іншого боку, часом відбуваються перекоси на зразок «економічного фронту», що вже стало мемом. Коли люди, відчуваючи якусь внутрішню провину за свою пасивність в допомозі війську, захищаються, агресивно тикаючи пальцем – от, мовляв, ми тут тримаємо економіку, а тому ми на рівних з військовими. Ні, це не так.
Фронт лише один, а щоб сумніви розвіялись, варто хоч раз там побувати. Є тил, і без нього ніяк. Але мати можливість жити майже звичне життя і кілька років жити бозна-де з постійними ризиками – це трохи інше.
Сьогоднішнім цивільним не варто відмежовуватись від військових, тому що все взаємопов’язано. Як мінімум тому, що завтра нинішній цивільний отримає повістку і одягне піксель. Треба готуватись і постійно навчатись корисним навичкам.
На нинішніх позиціях ворог не зупиниться, за умови успіху йтиме далі. І якщо за 500-700 кілометрів фронтових ліній люди розслабляються і вирішують, що все вже закінчилось, то ні, це так не працює.
Щодня ми ховаємо загиблих військових. Постійні прощання, відспівування, похорони. А по іншу сторону цієї реальності намагаємося жити, проводити якісь культурні й розважальні заходи. Це для тебе прийнятно?
Культурні дійства важливі зараз, надто якщо йдеться про традиційну українську культуру. Ми ж, власне, за це і боремося – щоб всього українського було більше, щоб українське цінувалося.
Немає бажання дорікати чоловікам, які не на війні, нема такої звички. У кожного можуть бути свої обставини, я про це не знаю, та й не мені судити. Є й такі, хто просто вирішив бути хитрішим і подбав про все, як слід, так би мовити. Але мобілізація триватиме, рано чи пізно через нестачу людей куплена липова бронь масово буде анульовуватися, до цього треба готуватись.
Також маю чимало знайомих, які явно корисніші в тилу. Вони справді суттєво допомагають фінансово на дефіцитні речі, розробляють технологічні рішення для армії, ремонтують дрони. Таких багато.
Ну і найважливіше: не воюєш і маєш змогу допомагати армії фінансово – донать. Не маєш змоги донатити – роби якісно свою роботу, щоби бути корисним державі. Якщо ж ти не воюєш, не донатиш, не волонтериш, нічим не допомагаєш державі, а просто живеш своє дороге, красиве життя, вихваляючись цим в Інстаграмі, – ти не маєш морального права брати участі в житті цієї держави, обирати її подальший шлях.
Може, це звучить радикально, але зараз такий час – речі та вчинки стають контрастнішими. Усіх в окопи не заженеш, це неможливо, але зараз суспільство має бути консолідованим, це запорука нашого виживання як нації, і по крайніх хатах тут не відсидишся. Ми всі в одному човні, і гребти повинні також усі, в одному ритмі.
Досі натрапляю на суперечки стосовно людей, які виїхали з України, з відносно мирних територій. Причини таких рішень бувають різні. Та мені здається, що засуджувати людей, які поїхали з дому подалі від війни, не можна. Як думаєш?
Завжди намагаюся розібратися в будь-якій ситуації, не люблю бути гарячковито категоричним. Одна справа, коли йдеться про жінок, дітей, хворих, літніх людей, надто із зони бойових дій. Війна – це страшно, дивно було б, якби люди не злякалися вибухів, ракет і всього того зла, яке несе війна.
Інша річ, коли ми говоримо про чоловіків, які справді тупо втекли, аби лиш їх не змусили брати до рук зброю й протистояти ворогу, які скористалися якимись схемами, заплатили за це гроші. Коли з хлопцями читали, як якийсь юнак втопився, намагаючись переплисти кордон, було смішно. Так, можливо, морально це неправильно, але це був його вибір, і відповідний фінал. Не пощастило, буває.
Особливо, коли знаєш багато теперішніх військових, які за законом непридатні для служби, але вперто косять від демобілізації. Одне око, купа спинних гриж, майже неробоча рука, відсутність внутрішніх органів – і вони воюють та приносять користь. Як вам контраст?
До чоловіків, які нелегально перетнули кордон і які повернуться звідти після закінчення війни, будуть питання від соціуму, від закону. Але найбільше питань мало би бути від їхньої совісті й найближчого оточення.
Я розумів, що буде велика війна, підготував всі речі задовго до лютого. Закономірно, міг перетнути кордон. Але як з цим жити потім, знаючи що кинув напризволяще все, що до цього вважав своїм? Друзів, рідних, країну. Я б не витримав.
Не витримав і один з моїх побратимів, який недавно загинув. Це Юрій Юхимюк, або просто Юхим. Він працював у Німеччині, був спеціалістом у своїй справі і мав перспективне майбутнє. Та в перший день приїхав додому і пішов до війська. Так, він загинув, але перед цим відправив до кобзона чимало росіян. Він вчинив, як справжній чоловік. Це була надзвичайно світла людина, і ця втрата болить усім, хто його знав.
На цьому фоні різного роду відмазки викликають усмішку. Не хочеться щось пояснювати.
Читати ще: Чоловіків, які незаконно виїхали з України, після повернення чекає покарання. Готують закон
А чи погоджуєшся з думкою, що не кожна людина повинна і може бути патріотом?
Так живе більшість, це нормально. Кожна людина хоче бути щасливою, жити цікаве й комфортне життя, виховувати дітей, внуків і не мати в житті жодних проблем. Мені здається, що це позиція абсолютної більшості людей у світі.
Одначе всі революції, усі кардинальні зміни завжди і повсюдно творить ініціативна меншість. Так було і так буде. До речі, за останні роки ініціативності поміж українців в рази побільшало. Людина має право не бути патріотом, не мати сентиментів до рідної землі, але кожен повинен мати повагу до своєї держави, її законів, історії, культури і співгромадян. І коли цій державі потрібен захист – ти маєш стати в стрій.
Не раз чула від військових, що на передовій, у прифронтових містах і селах, серед українців і досі чимало тих, хто все-таки чекає «руского міра» й не вельми прихильно ставиться до наших захисників. За твоїми спостереженнями, сепаратистів і справді багато?
Бувають моменти, коли військові мусять зупинитися в місті, де раніше велися бойові дії. Будинки часто відкриті, по них пройшлась російська армія, вони переважно пограбовані, часом понищені. І коли військові тимчасово заселяються в такі будинки, аби мати місце для відпочинку, буває, що тамтешні жителі скаржаться місцевій адміністрації й вимагають, щоб солдати покинули будівлі, навіть якщо напередодні вони самі дозволили заселитись, це поширені ситуації.
Я трохи скипів за цей вислів, цензурно накатав на номер власника все, що про нього думаю, але з’їхали спокійно, лишили чистоту. Таких людей чимало, суспільство досить строкате.
На противагу цьому є чимало місцевих, які з радістю і вдячністю допомагають, співчувають, підтримують, пригощають, це факт. Проте завжди потрібно бути обережним.
Як твоя сім’я сприйняла рішення йти на війну?
Я розповів про своє рішення уже постфактум. Так само було і в 2014-му. Найперше тому, щоб мамі було хоч на якийсь час спокійніше.
Непевність – нею просякнуто все і в цивільному, і у воєнному житті, оскільки незрозуміло, що буде завтра. Бо ніхто не знає, як закінчиться війна, на яких умовах, на скільки часу затягнеться.
Звісно, дуже хотілося б щось планувати, на щось сподіватися, щось будувати, але наразі це складно. Зараз треба сконцентруватися винятково на наближенні нашої перемоги. Вірю, що ця перемога дасть усім нам сили мріяти й діяти. Мусимо вистояти.
Розмовляла Ірина КАЧАН
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Коментарів: 5
Ні війні
Показати IP
24 Серпня 2023 09:20
Твори Луї-Фердінанда Селіна, Гашека, Ремарка знову актуальні
Андрій
Показати IP
24 Серпня 2023 09:35
герой
Ната
Показати IP
24 Серпня 2023 09:49
Лучнику, повертайся зі щитом із Перемогою
Оксана
Показати IP
24 Серпня 2023 10:48
Нехай береже Ангел-охоронець!
лучанка
Показати IP
24 Серпня 2023 11:48
На таких інтерв'ю потрібно виховувати молодь і нехай читають ті чоловіки і іх рідні, хто втік за кордон! Слава такому Воїну, Патріоту і многая літа!!! Чекаємо з Перемогою! Слава Українським Воїнам!
«Дуже соромно, що з такої країни»: росіянка 17 років живе на Волині та хоче позбутися російського громадянства
Сьогодні 09:32
Сьогодні 09:32
Як зростає попит на фрілансерів у Рівному
Сьогодні 09:16
Сьогодні 09:16
Telegram заблокував «Бот розвідки», – ГУР
Сьогодні 08:42
Сьогодні 08:42
За добу ЗСУ відмінусували понад 1300 окупантів, – Генштаб
Сьогодні 08:26
Сьогодні 08:26
«Я все життя був віруючою людиною»: за ухилення від мобілізації судять «Свідка Єгови» з Волині
Сьогодні 07:14
Сьогодні 07:14
У місті на Волині відремонтують поліклініку
Сьогодні 06:15
Сьогодні 06:15
Додати коментар:
УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.