USD 28.10 28.20
  • USD 28.10 28.20
  • EUR 31.80 32.02
  • PLN 6.90 7.00

«Люди на землі - це руки Бога»: історія про волонтера Волині

Їх називають воїнами добра. Вони як ніхто краще знають, чим живе наша армія і якої допомоги потребує. Для них не існує чужих проблем. Вони попри власні справи знаходять час для кожного. Про волинського воїна добра розповідає Нова Волинь.

Отож, нашу героїню зовуть Наталія Соколова-Попова (на фото), народилася у Володимирі-Волинському, середню школу закінчила із золотою медаллю у Нововолинську, тож Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова тільки зрадів такій студентці. Далі була аспірантура, життя підштовхнуло здобути ще й юридичну освіту.

Наскільки це корисно — відчула, коли хвиля волонтерських проблем і клопотів накрила її з головою. А починалося все із Майдану, куди спочатку ходила зі знайомими радше заради цікавості, по дорозі з роботи. Співробітниці з Верховної Ради жартували: «Нехай там через супутники із космосу побачать, як нас багато!». Київ і кияни уже мали досвід Помаранчевої революції…

Серед того велелюддя зустріла й земляків–волинян. Уже незабаром стало зрозуміло, що людям потрібна якась елементарна допомога: у когось розрядився телефон, закінчилися цигарки, промокли ноги, а хтось мав би за щастя з’їсти гарячого супу, який вони спочатку приносили у трилітрових банках.

Підтримувала майданівців як могла: харчі, дрова, пінопласт, сушки для взуття, телефонні картки…

— Навіть свій день народження, хоч і дата була кругла, 12 грудня 2013 року зустрічала на Майдані з волинською делегацією, — пригадує пані Наталія. — А 20 лютого зателефонував Михайло Гетьман, секретар Ковельської міськради, і сказав, що є поранені… І почалося!

— То була робота по 24 години на добу. Тієї ж ночі я поїхала шукати по лікарнях Богдана Бурячка з Колодяжного, але не знайшла. Зате знайшла ще двох — Сашу Гуча з важким вогнепальним пораненням і ковельчанина Вову Мовчана, залізничника, який брав відпустки і їздив на Майдан. Втім, хто вони — мені було однаково, головне — врятувати хлопцям життя. Тієї ж ночі тих, хто з легкими пораненнями, реанімобілями відвезли на Волинь, а для важких почали шукати шляхи для відправки за кордон.

Слухаю свою співрозмовницю, затамувавши подих, боюся перебити недоречним запитанням, бо вона дуже обмежена в часі, й вперше у своїй багаторічній журналістській практиці жалкую, що відмовилася від диктофона. Наталя говорить так, як живе: швидко, емоційно, яскраво, одразу про все, втім, не забуваючи при цьому про головне і не випускаючи із рук телефон. У ньому — координати «усіх її хлопців», а також — їхніх мам, дружин, сестер, інших родичів, а ще — номери численних помічників–волонтерів, і то не лише на Волині чи в Україні, а, здається, у цілому світі: Польща, Чехія, Німеччина, Франція, Бельгія, Швейцарія, США, Ізраїль… А ще — сотні, а може й тисячі світлин: ось це — до операції, а це вже перші кроки, реабілітація (на знімках — зовсім чужі їй люди, а говорить як про рідних), а це переговори в ізраїльській клініці, аби надали хлопцям знижки… Одна світлина серед цього калейдоскопу болю й проблем виглядає чужою, наче з іншого світу, але саме вона викликає у жінки осяйну посмішку: то синочок надіслав сторінку зі шкільного щоденника з відмінними оцінками, аби мама за нього не хвилювалася. Діти вже звикли, що вона буває вдома рідко, підтримують її у всьому, розуміють і самі потроху волонтерять. А ось чоловік, він у неї росіянин, спочатку «піддавав люстрації». Якось виявив бажання познайомитися з її «Волонтерською сотнею», яку не без сарказму назвав «волонтерською сектою», вважаючи, що там зібралися жінки, яких Господь обділив вродою, долею, кар’єрним успіхом, яким більше немає чим займатися, а значить — Наталі серед них не місце: красуня, розумниця, чудова господиня, мама і дружина… Та при ближчому спілкуванні зрозумів, що дуже помилявся. А коли одного разу провів із нею лише один день і власними очима побачив її «затребуваність», безнадійно махнув рукою: «Ще трохи потерплю…».

Вона двічі літала в Ізраїль, супроводжуючи поранених хлопців. Молилася за них біля Гробу Господнього і навіть умудрилася принести у реанімаційну палату 33 свічки із цього храму й запалити їх, благаючи у Всевишнього рятунку для будівельника з Львівщини Роми П’ятковського, його чекала дуже складна й дороговартісна операція. Після чого він сказав: «Я тепер точно знаю, що все буде добре». Дарма, що охорона клініки від такого її вчинку «ставала на вуха».

А у Сашка Гуча, пораненого на Інститутській, либонь, від усього пережитого, був такий надлишок адреналіну в крові, що на нього не діяли навіть найсильніші обезболюючі препарати. Над ним нависла загроза невідворотної втрати кінцівки. І коли ізраїльський лікар у розпачі запитав хлопця, чого б він хотів, той мовив: «Побачити неньку…».

Уже через день мама Леся стискала руку сина в єрусалимській лікарні, й Свята Земля слухала молитви волинянки. Нині Сашко вже бігає. Але то на газетній сторінці все так казково–просто і зворушливо–гарно. Скільки за тим праці, нервів, безсонних ночей — знає тільки Наталя та її безвідмовні помічники. А ще ж, за класикою жанру, у кожній казці є злі сили, які заважають творити добро, піддають сумніву благі наміри світлих героїв. У житті все набагато складніше й цинічніше.

Сюжет на одному з провідних українських телеканалів, де її звинуватили у відмиванні коштів через ізраїльські клініки й в інших смертних гріхах, приголомшив і на якийсь час примусив опустити руки. Пані Наталія показувала фото, як вона виглядала після цих подій. Не будемо вдаватися у подробиці, аби не тішилися вороги, констатуємо лишень, що ми її не впізнали.

— Я дуже важко цей бруд перенесла, — зізнається жінка. — Не могла змиритися, що це дивилися мої батьки, друзі, знайомі… Якийсь час вважала, що на цьому моє волонтерство скінчилося. Але піднялася така хвиля протестів! З іншого боку — до мене продовжували звертатися по допомогу: 22 травня сталася Волноваха… І прийшло усвідомлення, що мій особистий біль й образи — ніщо у порівнянні з тим, що діється довкола. Нехай із кривдниками і невдячними наклепниками розбираються суди. А я буду допомагати пораненим, я ж — медичний волонтер. Адже це переважно сільські хлопці без гроша за душею, але ж душі які! Справжні патріоти! Жодна сім’я хлопців, які лікувалися в Ізраїлі, США, Франції, Польщі, не заплатила за лікування жодної копійки. І не сушили собі голови, що спецрейс літака коштує 30 тисяч євро! Але все це треба було організувати, «зістикувати», незважаючи на різницю в часі, скажімо, у нас і в США. Прийняти рішення і взяти на себе відповідальність — це дуже непросто. Я — кризовий менеджер. Ціна помилки чи навіть просто нерішучості — людське життя. Українські медустанови беруться лікувати все, але, на жаль, не все можуть. У цьому також довелося переконатися. Тому за кордоном ми шукали не просто клініку, яка б упоралася ефективно і дешевше за інші, а й «руки лікаря», які б могли допомогти. Тому кожна відправка — це 2 — 3 тижні цілодобового життя у цих проблемах. Хтось допомагає, хтось залишається байдужим.

Наталія Соколова–Попова вважає, що «люди — це руки Бога на землі…». А чим зайняті ці руки — кожен відповідає за себе. А Бог розсудить…

29 серпня ТО ВГО «Комітет громадського спротиву» Ковеля звернувся до народного депутата України Степана Івахіва з проханням надати фінансову допомогу для створення волонтерського центру допомоги 51-й механізованій бригаді. Тій самій, яку в липні звинуватили в дезертирстві й посадили під домашній арешт, а перед Днем Незалежності відправили під Іловайськ, де загинули десятки, а понад дві сотні потрапили в полон. І вона за завданням народного депутата поїхала у Ковель організувати цей центр. Із перших днів там працювали Лариса Калитюк, Жанна Литвинович, Ігор Пініс… (Про волонтерів, які множать у цьому світі добро й любов, ми розповімо вже в наступному номері «Волині»). Нещодавно у місті залізничників зібрався 61 волонтер з усієї області. Коментуючи цю подію, Наталія Соколова–Попова сказала: «Ми просто об’єднали золоті серця Волині». А починали зі збору інформації, створення бази даних. То була важка і невдячна справа, яка, проте, дуже швидко дала результати. Саме з їхніми списками наша делегація поїхала у Мінськ на перші переговори й тоді було звільнено з полону 63 волинян. Зібраною ними інформацією нині користується й СБУ.

Ритм і спосіб життя Наталії Соколової дуже зримо й точно передають повідомлення на її сторінці в соцмережі. Процитуємо бодай одне: «Вже більше місяця живу на Волині… Людська біда земляків заставила переїхати… Чоловік відпустив, діти підтримали… Живу разом із командою волонтерів Ковельського центру допомоги ГЕРОЇЧНОЇ ТА БАГАТОСТРАЖДАЛЬНОЇ 51 ОМБР, разом із командою волонтерів Луцького шпиталю… Не маю часу на звіти… Не ображайтеся, що не відповідаю на Ваші повідомлення!! Щиро дякую за людську та фінансову підтримку нашої роботи і наших хлопців!! Люблю Вас і шаную!! Цілую Ваші серця!!».

А ці небайдужі серця опікуються не лише пораненими, а й їхніми родинами та сім’ями загиблих, забезпечують юридичний напрямок (20 хлопців безпідставно призвали в армію, а також допомога тим, кого позбавили пільг, звинуватили в дезертирстві). У жовтні стартував пілотний проект «Психотерапія та психокорекція наслідків психотравм учасників АТО». Партнери — приватна садиба «Галицький Двір» на березі Світязя та благодійний фонд «Патріоти Волині».

Добрі справи множаться, але працюють волонтери не заради піару. Втім, чоловік, який цими днями повернувся з-під Дебальцевого, розповів, що бійці, які порівнювали роботу івано–франківських і волинських волонтерів, перших оцінили на «трієчку», а нашим поставили п’ять із плюсом!

Можна було б уже й завершити розповідь про волинську волонтерку Наталію Соколову–Попову, відіславши допитливіших на її сторінку в «Facebook», аби самі зробили висновок, чи можна доручити їй роль доброї феї–чарівниці в новорічній казці. Але, на жаль, далеко не всі наші читачі мають доступ до інтернету. Тому дозволимо собі процитувати ще одне повідомлення від волонтерки, яка нещодавно святкувала свій день народження: «В свой день рождения прошу ВСЕХ, кто хочет меня поздравить, исполните мое желание… ПОМОГИТЕ купить 116 штанов-комбинезонов для бойцов 14 ОМБР! Девочки из «Ковельського центру допомоги» уже нашли возможность купить штаны ГОРТЕКС (и не горят!) всего по 250 гривень!!! На первую партию 30 штук деньги уже насобирали!!! Осталось оплатить всего 86 штук! Пожалуйста, вместо цветов и подарков бросьте денег на штаны!!!». Далі йшов номер картки координатора проекту «Збережи тепло солдату» Катерини Силюк.

— І що ви думаєте, — щасливо усміхається пані Наталя, — отримала «на букет» 14 376 гривень!

Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть


Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу


Коментарів: 0

Додати коментар:

УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.


Loading...
Система Orphus