USD 28.10 28.40
  • USD 28.10 28.40
  • EUR 32.10 32.35
  • PLN 7.00 7.12

«Молю, аби більше ніколи 12-річні дівчатка не ставали від страху сивими», - Єрлін

Пішов на війну, аби не померти з голоду. Про уродженця Росії, який став волинянином, пройшов «ковельську м’ясорубку» та дійшов до Берліну - Михайла Єрліна – у другій публікації рубрики «Волинь не забуває».

Ветеран Великої Вітчизняної війни, полковник у відставці Михайло Тимофійович Єрлін народився 9 грудня 1925-го року в селі Лебедєве Тогучинського району Новосибірської області в Росії. Йому було лише 16 років, коли він добровольцем пішов на війну.

Про свій бойовий шлях, перемоги та гіркі втрати ветеран розповідає під час інтерв’ю для Інформаційного агентства Волинські Новини.
ЩОБ ВИЖИТИ, ПІШОВ НА ВІЙНУ

«На війну я пішов добровольцем. Тоді серед молоді та й серед дорослих був високий рівень патріотизму. Я не скажу, що я та мої друзі Пєтька, Колька були аж такими грамотними й вихованими патріотами. Ми жили в селі, були звичайними сільськими хлопцями, працювали за двох-трьох, але приклад нам було з кого брати.

Якось мені мама каже, що у нас сім’я велика, треба всіх годувати, а немає чим. Я тоді ходив від села до села і збирав шматочки хліба, хто що подасть з людей, аби вижити. «Міша, йди в армію, бо помреш з голоду», - казала мама. Я прислухався, бо дійсно було складно. І ще загітував своїх друзів.

І так ми пішки йшли 50 кілометрів у райцентр до військомату. А там побачили дуже дивну картину – величезні черги. Близько двох тижнів пробивалися до комісара, більшість були добровольцями, багато було дорослих, з бородами - це були справжні патріоти. Ми на них рівнялися. Коли нарешті пробилися до воєнкома, то ще й отримали від нього «на горіхи»: він нас із лайкою прогнав, бо ми були ще надто юними - по 16 літ.

Тоді ми, вирішивши не здаватися , повернулися в село. Далі пішли до нашої подруги Дусі Кротової, яка була за нас на два роки старшою і працювала секретарем у сільраді. Ми принесли їм подарунки, ну з Тайги що там принесеш: грибів, ягід. І так ми її вмовили дати нам неправдиві документи. В той час село не було паспортизоване, нікуди не можна було виїхати. Адже, щоб працювати в місті, то потрібна була довідка від керівника колгоспу, а він своїх робітників не відпускав. Втім, нам наша подруга дала документи, де записано, що ми на рік старші, ніж є насправді. І так нас прийняли в армію. Як би не вона, то хто зна, як б далі склалося моє життя...», - розповідає Михайло Тимофійович.
БОЙОВИЙ ШЛЯХ

«…Йшов 1942-й рік, нас сформували в окремий батальйон лижних автоматників та відправили у Новосибірськ на навчання. Готували до тилової партизанської війни – із 10-ти годинних занять ми 6 годин вправлялися у лижній польовій стрільбі. Щодо зброї - у нас була найновіша. Окрім своєї, ще німецька, італійська – усі види стрілкового озброєння, яке тільки було у наших ворогів. Того ж року мені виповнилося 17 літ.

Уже 2 лютого 1943-го в Сталінграді війна була завершена, німців розгромили, і наш батальйон, який тоді налічував понад 1 800 чоловік, розформували. Думаю, це зробили тому, що якась розумна людина зрозуміла - не варто використовувати 17-річних юнаків як гарматне м’ясо.

Так я потрапив у 17-ий окремий запасний полк зв’язку, де нас перевчили на зв’язківців. Моїх товаришів, хто мав 7 класів освіти і більше, взяли в артилерійське училище, я то мав лише 5. І вже 4-го червня 1944-го року наш ешелон із Красноярська відправили на захід», - говорить ветеран.
27-28-го червня хлопці приїхали у Ковель, де були дуже жорстокі бої. Потяг далі не міг рухатися, тому їх висадили на Волині.

Ввечері майбутніх героїв добре нагодували, вгощали американською тушонкою зі свинини. Вже наступного дня на світанку хлопці розпочали бій на лівому фланзі першого білоруського фронту – йшли повз міст, через який іде дорога на Камінь-Каширський.

За 12 днів сутичок із повного взводу у складі 40 людей залишилося лише 18 боєздатних юнаків, решта – вбиті чи жахливо поранені. «Ковельська м’ясорубка» була страшною. А все тому, що там зосередився такий собі «залізничний павук» – сполучення, яке потрібне було обом воюючим сторонам для маневрування військ.

Після звільнення міста Ковеля бійці ще трохи посунули ворога, а далі їх вивели з бою на відпочинок і переформування. Їхнє місце замінили «свіжі» війська. Наступні бої були за звільнення Львова, Польщі та довгий шлях вздовж річки Одра, де ветерана поранили.

«Ми подолали довгий маршрут та зупинилися у 120-ти кілометровій зоні біля Берліну. Її обороняв ешелон із двохмільйонним складом німецьких солдатів та офіцерів, а Перший білоруський фронт, яким командував маршал Жуков, ішов на Берлін просто «в лоб».

Тоді Сталін подзвонив Конєву й сказав, аби той віддав Жукову дві танкові армії, а Конєв відповів, що це нісенітниці, й він сам піде на Берлін. Так наша третя гвардійська танкова армія, під командуванням Рибалка, брала штурмом Берлін.

Усі ми – кухарі, зв’язківці, медики, солдати отримали медаль за взяття Берліну.

Я Вам скажу так, якщо чужа свиня в нашому городі - то її треба виганяти, от і все! Вже після взяття Берліну нас направили в Прагу. Туди ми увійшли 8-го травня, а вже 9-го святкували перший День Перемоги.
ЦЕ БУВ ОСОБЛИВИЙ ДЕНЬ, ДОВГООЧІКУВАНИЙ...

Тоді ми були одягнені кожен хто в чому: фуфайки, шинелі, якийсь румунський одяг, одним словом - хто що мав. Ми пройшлися парадом вздовж побудованої саперами сцени із свіжозрубаних сосен. Пам’ятаю як зараз той приємний запах деревини. А на підвищенні стояли чотири великі постаті: командувач Першим українським фронтом маршал Конєв, командувач Другим українським фронтом маршал Малиновський, командувач Четвертим українським фронтом генерал армії Єрьоменко та вже не командир Чехословацької бригади, а Міністр оборони Чехословаччини Людвік Свобода.

Так закінчилася наша війна. Коли згадую ті події, то ніколи не забуваю про нашого командира Тимченка. Його призвали із запасу з посади директора школи. Він був старшою людиною. А нас так любив, як свої рідних дітей. Завжди за всіма хлопцями дивився, нас караулив як курчат, а своє життя не вгледів... помер.

Уявіть, тоді весь батальйон гірко ридав - так любили нашого командира відділення», - пригадує свій бойовий шлях Михайло Єрлін.
МІЦНА ДРУЖБА ТА ОДНА МОВА – МОВА ЗБРОЇ

Ветеран із сумом говорить про розбрат і суперечки між росіянами та українцями, мовляв, фашистів вдалося здолати завдяки міцній дружбі сотні різних народів та національностей.

«Одним із джерел великої перемоги була саме дружба народів Радянського Союзу, як наслідок - сформувалася народна армія. Це була військова сила, в яку увійшли більше сотні народів та національностей. Дружба була величезна. От, пригадую, під Ковелем я познайомився з євреями Сашою та Іосіфом. Ми з ними з одного казана їли, в одній палатці спали. А коли ночували в корівнику, то поряд лягали біля корови, щоб не замерзнути. Дружба була справжня і щира. Старші солдати були особливо турботливими, справедливими як брати. Навіть окремими командирам не давали надмірної вольності. Був випадок, коли один із солдатів забув своє спорядження, а командир дістав пістолет і почав на нього кричати, мовляв, зараз розстріляє. Поряд стояв старший товариш, він направив свого автомата й сказав забрати пістолет від солдата, так конфлікт і вичерпався. Втім, це поодинокі випадки, але було всяке. Тоді у нас була одна мова, не російська, не українська, а мова зброї, завдяки якій ми намагалися скоротити час до Дня Перемоги!», - наголошує волинянин.
ПІСЛЯМОВА

Після війни Михайло Тимофійович продовжив військову службу й дійшов до звання «підполковник», а вже в незалежній Україні отримав нове звання - полковника, яке присвоїв йому тодішній Президент України Леонід Кучма.

«Я так жартую, що я підполковник радянської армії й полковник армії Кучми», - посміхаючись каже ветеран.

А потому він зі сльозами в очах згадує воєнну історію, яка досі стоїть йому перед очима й крає серце.

«Одного разу ми почули голоси під завалами церкви й спробували її розібрати, аби врятувати тих, хто лишився живий. Відкинули каміння й звільнили невеличкий прохід, звідти почали вилазити люди, більше десятка. І от, дивлюся, така маленька, худесенька, сива бабуся лізе на чотирьох, я кажу їй «давайте, бабусю, допоможу». А вона каже мені: «Я не бабуся, я дванадцятирічна дівчинка»… Це була страшна картина, я не можу цього забути й досі…
У нашого покоління ветеранів війни лишилося останнє бажання – почату нами справу маєте завершити ви, молодь. Від усього серця благаю вас, діти, беріть цю владу у свої руки й робіть так, щоб більше ніколи 12-річні дівчатка не ставали від страху бабусями!», - каже сивочолий дідусь, який бачив на що здатна жорстокість людей та любов, яка проявляється через самопожертву.

Михайло Тимофійович Єрлін цього року буде святкувати ювілей – своє 90-ліття. Він, які і всі українці мріє про мир.

Подвиг, який зробив наш краянин, ми ніколи не забудемо…




Окрім того, ІА Волинські Новини публікувало матеріал про Героя-москвича, який доклав зусиль, аби на території Волині панував мир і спокій.
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть


Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу


Коментарів: 15
Журналіст Показати IP 29 Квітня 2015 17:57
коментар було видалено
інна Показати IP 29 Квітня 2015 18:21
дуже душевний матеріал. сльози на очах.
макс Показати IP 29 Квітня 2015 18:29
Дай Вам, Боже, здоровя і довгих літ життя.
Хлоп Показати IP 29 Квітня 2015 19:01
Що за орден із профілем Сталіна ліворуч від Ордена Бойового Червоного Прапору, хто знає?
критик Показати IP 29 Квітня 2015 20:27
дуже хороший і цікавий матеріал! А дідусь най живе до ста літ!
Комсомол Показати IP 29 Квітня 2015 20:46
наш великий коммунист. Здоровья тебе наш родной Михаил Тимофеевич, мы никогда не придадим твоих наставлений нам.
фрайє дойче югенд до Комсомол Показати IP 30 Квітня 2015 11:26
Уважно прочитай, як цей "великий комуніст" в часи сраліна ходив від села до села і побирався, щоб не померти з голоду. Ви невиліковні.
Читач Показати IP 29 Квітня 2015 23:11
Правду каже дід, в таких ситуаціях тре об'єднуватись і нищити справжнього ворога, а не так як зараз в нас, травлять людей на людей( Навіть ті ДНР і ЛНР, якщо вам не подобаеться ни теперішня влада, і вона і нам не подобаеться, чому не піти на перемовини з народом, і разом будувати нову Україну , а вбивати один одного
Віра Показати IP 30 Квітня 2015 12:08
Прекрасна стаття!!! Душевна, чесна і гарно написана! Велике спасибі ветеранам за перемогу над фашистами, а таким талановитим журналістам як Вадим - за об’єктивність висвітлення і професіоналізм! Велике дякую!!!!
знайка до Віра Показати IP 30 Квітня 2015 12:14
Повністю згідний! респект автору! Побільше б таких патріотичних матеріалів на ВН!!!
молодь Показати IP 30 Квітня 2015 12:31
Хвала і шана таким людям!!!
Андрей Воронов Показати IP 30 Квітня 2015 17:04
Волинські новини, я вас не впізнаю, хороша стяття!
Середній палець Показати IP 5 Травня 2015 20:27
Якісь колодкі ліві?! Несправжні. Незрозуміло. Орден Сталіна(1998 року) зовсім не такий, як в описах...І Бойового Червоного прапора також...Юбілейна Леніна на вигляд справжня...Інші не чітко видні... p/s Прочитайте як ПТН ПНХ розповідає про свого батька-героя на ЦЕНЗОР НЕТ і особливо коменти...Так що і у вас виникнуть запитання...
Продовження Показати IP 5 Травня 2015 20:59
http://iremember.ru/memoirs/svyazisti/erlin-mikhail-timofeevich/ Цікава зсилка!!! Почитайте і співставте. От бісова штука Г І Н Т Е Р Н Е Т!!! А ще більш цікаво, що чим далі від 45 року, тим більше у нас стає ветеранів ВВВ. От такий феномен, український.
О В В А Показати IP 5 Травня 2015 21:02
http://kdkv.narod.ru/WW1/Spis-BKZ-06E.html

Додати коментар:

УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.


Loading...
Система Orphus