USD 39.00 39.35
  • USD 39.00 39.35
  • EUR 39.20 39.50
  • PLN 9.76 9.94

Лучанин з Донецька: «Був момент, коли в ДНР закінчилася зброя»

4 Листопада 2014 17:00
Мешканець Донецька, родом з Волині, розповів про те, як жити біля Донецького аеропорту.

Через 11 років Сергій Володимирович повернувся до Луцька, де прожив свого часу більше 30 років. Приїхати на Волинь і знову почати все з нуля його змусила війна. Тому що 11 років свого життя він мешкав у Донецьку. У родини – квартира в одній з донецьких висоток, неподалік від залізничного вокзалу. А ще - нещодавно вони придбали земельну ділянку, де почали будуватися. Кілька місяців тому нічого не передвіщало біди. Але з травня Сергій та його родина балансували між життям і смертю, практично на лінії вогню, неодноразово чуючи біля вух свист куль і осколків.

Йому вже не вперше доводиться починати все з нуля. Спершу – після інституту випускник з червоним дипломом почав освоювати кар’єрну драбину за спеціальністю «промислове і цивільне будівництво». Згодом, після розпаду Союзу, вдалося заснувати власну справу, та інфляція цьому поклала край. Тоді він пішов у торгівлю розбудовувати мережу торгових центрів. Працював у Чернівцях, Києві. А 11 років тому отримав пропозицію втілити великий проект у Донецьку. Справи йшли спершу добре, Сергій Володимирович став одним з ТОП-менеджерів вищої ланки, та згодом змінилися власники підприємства, і нова політика не врятувала мережу від конкуренції. Тоді вже, довгий час проживаючи в Донецьку, він знову взявся за власний бізнес, і справи пішли на підйом. Наступного року Сергій планував розширюватися.

Але все змінила війна. У серпні до Луцька він відправив свою дружину, а у вересні приїхав сам. Майно, речі - все залишилося на території, куди йому, з волинською пропискою, шлях закритий.

«Того дня було ясне-ясне небо»

«Щоб ви розуміли, свідками яких подій ми були, я поясню, де розташована наша ділянка в кооперативі, де ми побудувалися. Цей кооператив розміщений між двома трасами Слов’янськ-Краматорськ-Донецьк та Дніпропетровськ-Карлівка-Піски-Донецьк. А мій будинок в одному кілометрі від нової злітної смуги, яка була збудована для Боїнгів. Тож можете уявити, де ми опинилися. Квартира в Донецьку розташована неподалік залізничного вокзалу, поблизу вулиці Артема», - розповідає він.
ЧИТАТИ ЩЕ: ДОНЕЦЬКИЙ АЕРОПОРТ З ВИСОТИ ПТАШИНОГО ПОЛЬТУ. ФОТО

Власне, він з родиною та сусідами став свідком не одного ключового моменту ведення АТО на околицях Донецька.

Напередодні захоплення аеропорту, в Донецьк з боку Слов’янська-Краматорська прийшла маршем колона бойовиків. Каже, всі тоді обурювалися, чому їх пропустили в місто. Саме тоді почали захоплюватися адмінбудівлі.

А наприкінці травня група бойовиків заявилася в Донецький аеропорт і висунула вимогу: всім працівникам піти звідти. А військові, які його охороняли, відступили.

«Того дня було ясне-ясне небо. Захопили аеропорт о 8 годині, а вже о 12-й над нашими головами почали кружляти українські літаки і випускати ракети. Над нашими головами літали бойові вертольоти, почалися бойові дії зі стрільбою. Ми не розуміли, хто на кого нападає, хто де. Але ми розуміли, що хтось зі зброєю, може побігти до нас в приватний сектор. Тому люди втікали в окраїну, на лісосмугу, хто в чому був. Там поклали за різними даними порядка 50-150 бойовиків. Це були дагестанці, чеченці, осетинці. І з того дня почалися постійні обстріли аеропорту», - розповідає Сергій.

Він щодня на велосипеді їздив з Донецька на ділянку, щодня пересікав лінію фронту, яка цілком прострілюється.

«Офіцери стояли до останнього»

Власне, захоплення аеропорту і постійні обстріли – не єдині події, свідком яких довелося йому бути.

«За 300 метрів від нашої квартири - військова частина на вулиці Батищева. Ми стали свідками захоплення цієї частини. До цього в Криму все здали мирно. А тут військові стали опиратися. Уявіть як це, коли в житловому районі стріляють з гранатомету по воротах військової частини, в дворах - бій. Два дні точилися бої, солдати-строковики у цьому не брали участі. А офіцери до останнього патрону захищали свою частину. По тому, вони вийшли, і яка їхня подальша доля - невідомо. Потім захопили частину на вулиці Стратонавтів, неподалік аеропорту», - каже він.
Сергій переконує, що на той час думки в суспільстві розділилися у пропорції 50х50: молодь, інтелігенція - проукраїнська, а пенсіонери, і ті, хто має глибоке коріння з Росією, були налаштовані проросійськи. І хоч дивилися, хто «5 канал», хто «Лайфньюз» - всі жили мирно.

«Моя дружина завжди розмовляла українською і донеччани часто захоплювалися, яка гарна в неї вимова. Зараз, на жаль, це небезпечно. Пригадую, як бойовики влаштували парад на площі Леніна зі стрільбою. Дагестанці, осетинці… Всі сторонилися і ніхто їх не розумів. Все це й зараз живе паралельним життям: населення саме по собі, а бойовики самі по собі. Уже тоді почалися перші потоки переселення людей, виїздили, хто куди. Ми ж залишилися, бо в нас був будинок, майно, яке треба було захищати», - розповідає Сергій.

На той момент українські війська були в районі Карлівки і до Пісків не підійшли. Після визволення українською армією аеропорту, наших військових почали обстрілювати з танків, оточивши аеропорт.
«Щодня один танк їздив, як ніби на роботу, прямуючи шляхом між нашими будинками і злітною смугою. І всі розуміли: якщо танк підіб’ють, то осколки полетять на нас. Третього дня його збив наш штурмовик. Літак входив у піке з надзвуковою швидкістю, тож ми чули лише вибухи ракети. На наших очах літак підбив цей танк з третього разу. Додам, що між нашим приватним сектором і Пісками – болотиста місцевість, поросла очеретом. І там, після того, як наші війська почали підходити до Пісків, йшли бої між розвідгрупами української армії і бойовиків. Там розбомбили всі будинки. Нам здавалося, що бої підуть далі, на Донецьк. А воно все там зупинилося. І в цих кущах тривали бої, а кулі літали над нашими головами. Не виключено, що в цих кущах вони погано розбирались, хто свій, а хто чужий», - згадує Сергій.

Він пригадує перші серйозні збитки на масиві. Сусіди ненадовго виїхали звідти, а біля будинку мали дорогий сад, кожне дерево коштувало по тисячі чи по кілька тисяч гривень. Коли власники повернулися – навпроти будинку була воронка, а дорогі дерева - посічені осколками.

«Це все був сценарій»

Довелося Сергієві стати свідком того, як робиться картинка для російського телебачення.

«Наша квартира розташована в районі залізничного вокзалу. І ось, одного разу, містом вперше проїхав танк з прапором ДНР. Я за ним ув’язався на велосипеді, щоб знати, куди він поїхав. Їхали ми вулицею Артема. І тут з боку залізничного вокзалу йде натовп людей з переляканими очима, з сумками. Всі кажуть: «Евакуація. Українці наступають». А я ж прекрасно знав, що наша армія ще не дійшла тоді з Карлівки до Пісків. Між цими населеними пунктами більше 30 кілометрів. Тут же поширилися чутки, що в районі «Амстору» - вибухи, горить завод «Топаз», підпалили ринок, з вокзалу евакуйовують персонал, пасажирів. Людей вивозили маршрутками і висаджували в центрі міста. І на місці одразу ж з’явилося три автомобілі російської преси. Уже потім ми аналізували всі ці події, адже знали, що українці далеко, лише на злітній смузі аеропорту стояли гаубиці. Воронка від гаубиці інша, а ті, які залишилися на місці обстрілів, більше схожі на мінометні. Тим паче, в районі вокзалу живе моя знайома. Я подзвонив їй і запитав, чи не евакуйовують мешканців. Нічого такого не було. А «евакуація з вокзалу» і потік людей продовжувалися до 16 години. Потім танк поїхав, і все стало знову, як було. Відтак, заради того, щоб відзняти картинку, влучили в 9-поверхівку біля «Амстору», 2 людини загинули. Це все був сценарій», - каже мешканець Донецька.

Хто почав обстрілювати житлові квартали Донецька

Згодом українські війська підійшли до населеного пункту Піски. Власне, з того моменту і почалися провокації з обстрілами житлових районів міста. Хто й куди стріляв -прекрасно знає Сергій і він не має ілюзій щодо цього. Власне, їх дачний кооператив розташований, як уже йшлося вище, між двома трасами. Якщо ж брати за орієнтири село Піски, де стояли українські війська, і захоплену бойовиками частину на вулиці Стратонавтів, то масив розташований якраз посередині, між цими об’єктами.

«Одного дня я був на території кооперативу. Ми з сусідкою стали свідками, коли з військової частини, яка знаходиться на вулиці Стратонавтів пролунали 6 пострілів по місту. Стріляли снарядами тричі по два, я це добре пам’ятаю. Я подзвонив до дружини і кажу, що снаряди ніби в місто полетіли. А вона відповіла, що вони полетіли просто в наші будинки. Наш будинок стояв якраз на прямій лінії, але постраждала багатоповерхівка, яка стояла перед нашою - снаряд влучив на техповерх. Влучили ще в кілька будівель поруч. І всі ці постріли були здійснені з цієї військової частини (вже захопленої бойовиками – ред.). Я все це записав детально, бо, подумав, якщо колись будуть розбиратися в цій ситуації, ми зможемо виступити як свідки тих подій. Ми зможемо розповісти, що почалося все із захопленої бойовиками частини, а не з боку української армії», - розповідає Сергій Володимирович.
Власне все це, переконує, намагалися донести до місцевих, хоч це було вже й небезпечно. Вони з дружиною пояснювали, що стали свідками стрільби і впевнено можуть сказати, що по місту стріляла не українська армія.

«Донецьк став заручником. Якщо ГРАД підганяють під пологовий, і стріляють в напрямку аеропорту чи ще кудись, то, звичайно, отримують відповідь. І, як результат - 2 поверхи пологового будинку знесені. З вікна моєї квартири видно всю панораму Донецька. І я був свідком ледь не всіх обстрілів, бачив звідки і куди снаряди летять. Але кожен з них міг втрапити і в мій будинок. Ми все ще чекали, що все це вирішиться і не хотілося покидати нажите», - каже донеччанин.

«Був же момент, коли в ДНР закінчилася зброя»

«Ми повернулися на ділянку біля аеропорту. Там теж почалася стрілянина. Я побіг по вулиці – міна розірвалася в 10-ти метрах від мене. Ми заховалися в підвалі. Коли вийшли – побачили, що міна розірвалася у сусідів. Два з трьох шарів скла в нашому будинку навпроти місця вибуху були пробиті осколками. Шланги, які лежали на землі, теж посічені осколками. І тоді як понеслися взаємні обстріли! Тож дружину відправив сюди до батьків, а я лишився, боячись мародерства. Щодня на свій страх і ризик перетинав лінію фронту. Був свідком, як у людей відбирали машини: виштовхували з автомобіля, пускали автоматну чергу над головою і забирали. Там люди залишилися кожен сам по собі. Якщо в Дніпропетровську є дух, єдність, то в Донецьку сам за себе.

Був же момент, коли в ДНР закінчилася зброя. Наші стріляють, а ті не відповідають. Їх стали дотискати і здавалося, що все піде далі, бойовиків виженуть і ми почнемо відновлювати місто. Та коли від Іловайська військо пішло назад - почався зворотній процес», - додає співрозмовник.

«Весь час я дивувався мужності наших солдат, які стоять в Пісках і в аеропорту. Я ще тоді казав, що це - наша Брестська фортеця.
Одного разу біля аеропорту розірвалася потужна ракета. Очевидно, нею стріляли по нашим гаубицям. Не виключено, що вона могла бути запущена навіть з Росії. Бо це була така міць, якої ми ще доти не чули. Схоже на те, що це була ракета з боєголовками, які розділяються. Бо одна полетіла в район населеного пункту Піски, інша – в гаубиці. Тоді майже на добу припинилися бойові дії з усіх боків», - пояснює Сергій Володимирович.

ЧИТАТИ ЩЕ: ЖИТТЯ «КІБОРГІВ»: ФОТО З ПЕРЕДОВОЇ

Осколки від цього вибуху, каже, летіли, мов дощ. Дах будинку пробитий в 10 місцях. І таких надпотужних обстрілів пережили вони декілька.

«У них там – високий рівень значимості»

Доводилося ходити в прямому сенсі під кулями.

«Я можу описати стан, в якому тоді перебував. Коли йде стрільба – страху немає. Є прилив адреналіну. Цей стан схожий, напевне, на наркотичне сп’яніння, коли адреналіну в крові є купа і ти біжиш за сусідкою, бо почався обстріл, а вона на город вийшла. В цей момент ти отримуєш своє значення… Згодом починається депресія. І я розумію тих солдат, які рвуться назад, на передову, в бій. У них там, на лінії фронту, – високий рівень значимості. Як вони почуватимуться, коли їхатимуть назад – кожен індивідуально виходитиме з цього стану. В мене на це пішов місяць», - каже Сергій.
Він сам за походженням – росіянин. Але за духом, переконує, - українець. По тому, як відправив дружину до Луцька, Сергій ще їздив з Донецька на масив. Однак, коли відновилася бійня, він вирішив на два дні поїхати до знайомих в Дніпропетровськ. Коли повертався назад – потяг вже не йшов у Донецьк: бої точилися на вузловій станції Ясинувата. Довелося добиратися додому автостопом. Але коли через кілька днів над головою пролетів величезний осколок, він зрозумів – далі залишатися не можна. Зібрав найнеобхідніше і приїхав до Луцька.

На питання, чи не думав він брати до рук зброю й захищати свій дім, відповідає: «Таке рішення в нас є. Але спершу треба мати якийсь тил. У нас усиновлені діти. Син-інвалід мешкає за 30 кілометрах від Донецька і доходу в нього немає. Є ще 16-річна донька. Ми з дружиною приїхали ні з чим. Але якщо загарбники підуть далі, на Дніпропетровськ, ми сидіти не будемо склавши руки. В нас навіть є власні ідеї».

«Золотого батона» треба було скидати заради майбутніх поколінь»

Ще місяць тому, каже, розповідати про пережите було несила. «Відходити» довелося місяць. Зараз він знову все починає з початку – сестра дала роботу. Але в Донецьку досі залишаються знайомі, майно.

«Ми ж приїхали сюди з мінімумом речей, практично в тапочках. Я сів на останній потяг, потім вони вже не ходили. У нашій квартирі дозволив поселитися подрузі знайомої. Вона розповіла, що нещодавно, до неї постукали в двері озброєні люди і запитали хазяїна. А в нас у третій кімнаті – український прапор на всю стіну. Як вони туди не пішли – не знаю. Вони одразу ж заявили, що шукають порожні квартири. По місту ходять чутки про те, що якщо квартира вільна – її забирають. Наша квартирантка сказала тим візитерам, що хазяїн в Донецьку. А ось те, що ми виїхали - могли здати сусіди», - припускає він.
З його слів, цвіт Донецька, молодь, свідомі люди - виїхали. Залишилися тільки прихильники ДНР, пенсіонери, і ті, хто з певних причин просто не може поїхати. Знайомі, які нині залишаються в окупованому місті, розповідають, що стрілянина в Донецьку не припинялася. А на так звані «вибори», направду, заманювали дешевими овочами. Черги ж пояснюються малою кількістю «виборчих дільниць».

«Є речі, на які людина не може вплинути. Путін не уступить - йому потрібен буфер. Ми стали заручниками геополітичної гри. І вплинути на це ми не можемо. Протистояти цьому під силу тільки людям з твердою логікою. Треба роз’яснювати, пояснювати, що «золотого батона» треба було скидати - заради майбутніх поколінь. А російські танки не мають права заходити на українську територію. Давайте уявимо собі, що український танк приїде на територію Росії. Що з ним буде? Його знищать. Так і ми маємо право знищити російські танки. І я досі пам’ятаю слова бабусі в центрі Донецька, яка на всілякі заяви прихильників ДНР сказала, що не мають права російські танки входити в Донецьк. Все що відбувається сьогодні там – це насилля, примусове нав’язування влади. Люди нізвідки керують Донецьком. А ще там є багато зрадників. З ворогом простіше, бо він ясно каже: «Я проти тебе». А зрадник каже, що свій, а діє проти тебе, за гроші. Мені шкода простих людей, бо вони будуть страждати. Перспективи для них немає. Населення використовується для геополітичної боротьби», - резюмує Сергій.
Власне, незважаючи на пережите, і на стрес, Сергій Володимирович не здався. Він поки що забезпечує свій тил, щоб в разі чого, бути готовим повернутися туди, навіть зі зброєю в руках.

Розмовляла Юлія Малєєва
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть


Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу


Редакція сайту прийняла рішення тимчасово закрити коментування під новинами, які стосуються військових подій на сході.
В Україні триває війна, зокрема інформаційна. Таким чином, ми не можемо допустити, щоб ресурс Інформаційного агентства Волинські Новини використовували як майданчик для дестабілізації ситуації.


Утім нам важлива думка нашого читача, тож запрошуємо до обговорення публікацій на сторінках агентства в соціальних мережах.




Система Orphus