Поле з соняшниками: історія бійця з Волині, який дивом вижив під Волновахою

Щаслива випадковість, - так вважає боєць з Волині, який вижив під Волновахою, він тоді був на завданні з іншою групою. Детальніше читайте в матеріалі видання Слово правди.

– Алло, ти знаєш, здається, я закохався, – так одного грудневого вечора здивував мене мій найкращий друг. Здивував, бо його зазвичай не надто серйозне ставлення до стосунків не передбачало таких сердечних зізнань. Утім, правильно кажуть: на все свій час, і наступні п’ять місяців я спостерігала за щасливим розвитком подій. Аж поки Славіка, якому на той час було 20 років, не забрали служити в АТО.

– Спершу нас, «контрактників», відправили на полігон у Рівному. Про те, як це було, розказувати нічого – все і так зрозуміло: ночували надворі, постійно тренувалися долати перешкоди і вправлятися зі зброєю. Не те, щоб це було надзвичайно важко у фізичному плані, але в моральному довелося непросто – ми ж бо у своїй міській військовій частині раніше хіба подвір’я прибирали й раз у півроку каталися на танку. Гірше стало, коли через два місяці поїхали на схід на блокпост. Я тоді сумував не тільки за Танею – за домівкою в цілому, за всіма рідними і друзями. Перед від’їздом запитав кохану, чи буде чекати мене, бо прекрасно розумів, що п’ять місяців – недовгий термін, а ми, зайняті роботою й буденними справами, за той час не встигли ще дуже зблизитися.

– Звичайно, я чекала. Не мала навіть думки про те, щоб знайти собі когось іншого. Мене стримували не якісь моральні принципи, а лише те, що я його любила. Хіба треба інші аргументи? – розповідає Таня.

– На блокпості спершу було досить безпечно, біля нас майже не було боїв, і загалом все відбувалося більш-менш спокійно. Перший особливо важкий момент – трагедія під Волновахою, в якій загинуло 18 хлопців. Це щаслива випадковість, що я тоді був на завданні з іншою групою, але й для мене це не минуло безслідно. Такі речі не забуваються, коли згадуєш, що ще минулого вечора розмовляв із людиною, а зараз вона мертва, це дійсно жахливо.

– Коли стало відомо про трагедію, ми всі – і я, і батьки, й друзі Славіка телефонували йому безліч разів, аж поки він не відповів і не запевнив, що в порядку, – згадує Таня. – Це були жахливі відчуття – не знати, чи коханий живий, чи загинув.

– Після цього випадку рівень небезпеки на нашому блокпості підвищився, майже щодня обстрілювали, місцеві теж далеко не завжди були доброзичливо налаштовані. Ми з Танею спілкувалися по телефону за кожної нагоди, але я не розповідав їй про неприємності, запевняв, що все спокійно. Так само не казав нічого і батькам – не бачив сенсу змушувати їх хвилюватися, коли це нічого змінити не могло.

– Я й не здогадувалася про те, в якій небезпеці щодня був Славік, тішилася, що він у порядку, аж поки одного разу наш спільний друг випадково не обмовився про те, що в них щодня обстріли. Пам’ятаю, наскільки шокованою тоді була, ображалася, що коханий мені нічого не розповідав. Розумію, що не хотів лякати, але я хочу знати все про те, як у нього справи, якщо вже не можу бути поруч.

– Щоденні обстріли вже стали рутиною, не дивували й не лякали нікого з нас, але наприкінці серпня смерть заглянула нам у самісінькі очі. Як зараз, пам’ятаю поле зі соняшниками, поблизу якого стояв наш блокпост. У той день виникла збройна сутичка зі сепаратистами, а в нас відмовила вся бойова техніка. У них були і танки, й БМП, а ми лишилися з самими автоматами. На щастя, надійшла підмога, але опинилися між двох вогнів, змушені були втікати. Серед соняшників я наштовхнувся на двох ополченців. Молодший наставив на мене дуло автомата й вже готовий був спустити курок, коли старший його зупинив й дозволив утекти. Тоді в мене, як то кажуть, все життя перед очима пролетіло. На щастя, я виніс звідти ноги. Незабаром після цього випадку нас відпустили додому.

– Славік не розповів мені, що повертається. Як зазвичай, цього дня працювала. Раптом до мене на роботу (я кухар) приходить коханий із величезним букетом квітів. Сюрприз, звісно, був чудовий.

– Дуже яскраві були емоції, коли ми приїхали на Волинь. Уже перші кілометри на рідній землі відчувалися по-іншому. Тані я не сказав, що нас відпустили, хотів здивувати. І це вдалося, її щасливу усмішку ніколи не забуду. Спершу після повернення почувався незвично, наче не на своєму місці, тиждень майже не їв, спілкуватися з близькими було складно. На щастя, менше, ніж за місяць, все минуло. Зараз все прекрасно.

Після дня Святого Валентина ми зустрілися з друзями всією компанією. Славік узяв кохану за руку і сказав: «Я запропонував Тані одружитися, і вона погодилася». А вже зовсім скоро і весілля.

Алла ВАЩУК.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---