USD 24.1 24.3
  • USD 24.1 24.3
  • EUR 26.65 26.87
  • PLN 6.2 6.27

«Краще бути незрячою, ніж сиротою», – історія незрячих студентів з Волині

Вони ніколи не бачили, який вигляд мають їхні батьки. Ніколи не знатимуть, яка зовнішність у їхніх братів та сестер. Волиняни Влад Киричук та Марія Зинюк – незрячі й сприймають світ лише на дотик. Та попри це, вони успішно склали ЗНО і цьогоріч вступили у Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки. Марійка навчається на факультеті фізичної культури та спорту, Влад – на юридичному.

Вони не люблять, коли їх жаліють. «Співчуття – це останнє, що нам потрібно», – кажуть студенти. Хлопець і дівчина руйнують усі стереотипи про незрячих людей. Не поводяться так, ніби весь світ їм чимсь зобов’язаний. Не закриваються у своїй сліпоті, як у мушлі. А на власному прикладі доводять усім скептикам, що незрячі – такі ж люди, як усі. Їм тільки потрібно дати шанс та можливість себе виявити, а інколи й допомогти.

Історію Марійки та Влада – як не боятися мріяти і впевнено йти до мети – публікуємо у Міжнародний день білої тростини, який відзначають 15 жовтня.

Життя на дотик

Коли Марійці було кілька років, у неї діагностували рак. У чотири вона повністю осліпла. «Ми їздили до багатьох лікарів. Хотіли врятувати бодай одне око. Але не вийшло», – розповідає дівчина. Марійка каже, що була дуже мала і майже нічого не пам’ятає, не пригадує кольорів, знає тільки, що червоний – дуже яскравий.

Вона приїхала до Луцька на навчання із Запілля Ратнівського району, Влад – з Нововолинська. Хлопець та дівчина познайомилися в Крупівському навчально-реабілітаційному центрі, де навчалися з першого класу. «Спершу я так не хотіла там залишатися. Вечорами майже завжди плакала. Дуже скучала за родиною та домівкою. Та й мама дуже хвилювалася. Але згодом ми обоє звикли», – каже дівчина.
Марійка розповідає, що мамі було лячно відпускати доньку до Луцька на навчання, але вона все ж наважилася. «Я сама заспокоювала маму, казала, що вона так само хвилювалася, коли я навчалася в НРЦ, і що там я з усім впоралася. Мама казала, що школа – це зовсім інше. Адже ми були під постійним наглядом учителів та вихователів. Мені вдалося переконати батьків, – каже дівчина. – Хоч вони хвилюються ще й досі. Коли вступила в університет, то не боялася, добре розуміла: якщо не вчитимуся, а сидітиму вдома, то нічого не досягну. А ще мені було б дуже нудно вдома, бракувало б спілкування. Університет – це щось нове для мене».

Вони обоє живуть у гуртожитку. Кажуть, що в блоці, на поверсі та в кімнаті вже добре орієнтуються, почуваються тут комфортно, як вдома. В університет діставатися їм допомагають друзі та сусіди по кімнаті. «Вони – мої очі усюди. В університеті я переконалася, що світ не без добрих людей», – каже Марійка.

Пари не завжди проходять в одному корпусі. Тому це створює незрячим студентам дискомфорт. «Коли пройдешся цими місцями кілька разів, то вже маєш якесь уявлення, куди тобі йти. Але на перервах все одно ходжу з подругами або з одногрупниками. Усі радо мені допомагають», – каже Марійка.

Дівчина обирала професію таку, в якій справді могла б працювати. Каже, що дуже хотіла стати психологом. Але побоялася, що не зможе реалізувати себе у цій сфері. Адже психологи часто працюють з малюнками та ілюстраціями. «Дивилася на це все з практичного боку, – каже вона. – Бо мені потрібна така робота, де змогла б себе реалізувати, стати успішною. Якщо робитиму масаж, то не потребуватиму сторонньої допомоги. У мене дуже чутливі руки, незрячі ж пізнають світ на дотик».
Місія – вчитися

Влад має проблеми з зором із народження. Раніше зір у хлопця був трохи кращим, та зараз він нічого не бачить. Влад каже, що ще пам’ятає кольори, розповідає, як важко йому вибрати одяг. «Для мене дуже важливо, щоб одяг був зручним. Також, коли купую, завжди запитую у продавців, якого кольору річ», – розповідає хлопець.

Він закінчив НРЦ із золотою медаллю, каже, що йому було дуже важливо її отримати. «Хотів довести усім, що я хоч і незрячий, але медаліст. Поставив собі таку мету і всі ці роки до неї ішов. Я хотів вчитися – і вчився», – усміхається хлопець.

Студенти кажуть, що вчитися їм було б набагато легше, якби було більше книг шрифтом Брайля. В університеті Влад записує усі лекції на диктофон. Хлопець має феноменальну пам’ять і дуже швидко усе запам’ятовує. Йому достатньо почути щось один раз, він одразу запам’ятає і зможе повторити. Марійка пише конспекти шрифтом Брайля. Дівчина каже, що їй так зручніше. Вона навіть конспектує швидше за одногрупників.
Для зрячої людини дуже велике значення має зовнішність. Влад та Марійка кажуть, що пізнають людей, коли спілкуються з ними. По голосу дівчина може майже точно визначити вік. «От вам 25, а вашому колезі – 34 роки», – каже вона, і помиляється лише на кілька років.

Марійка розповідає, що для неї дуже важливо мати красивий вигляд. Вона не фарбується, але робить манікюр, щодня ретельно підбирає гардероб. «Мої подруги по кімнаті завше жартують, що я кручуся біля шафи майже годину і не знаю, що одягнути», – каже дівчина.

Вони люблять слухати фільми. А коли бувають не зовсім зрозумілі моменти, то просять когось прокоментувати. Марійка каже, що фільми їй треба дивитися з кимось. Так дівчині простіше та зрозуміліше. Але читати книжки вона любить все ж більше, ніж слухати фільми. Влад зазвичай слухає аудіокниги.

Нині вони вже не уявляють свого життя без телефонів. Комп’ютер ще не опанували, але дуже хочуть навчитися за ним працювати. Зараз для них це виклик номер один.

Дівчина переконана: якщо до незрячих ставитися як до здорових, то тоді вони і розвиваються по-іншому. Бо інколи адекватне ставлення людей дає змогу навіть обійти фізичні обмеження. «Я зовсім не серджуся на світ, не злюся на людей. Якщо Бог дав мені таке випробування, то я маю гідно його пройти. Це зробило мене сильнішою, загартувало, – зізнається дівчина. – Хоч інколи у мене закрадаються думки: «Чому не можу бачити? Чому саме я?». Хочу чи не хочу, а про це часом міркую і нічого не можу з цим вдіяти. Але потім ловлю себе на думці, що так багато у світі дітей-сиріт, і як погано їм живеться без батьків. Тому гадаю, що краще вже бути незрячою, ніж сиротою». «Я теж про це думав, і не раз, – додає Влад. – Подивіться на людей, які не говорять і не можуть почути цей світ. Для мене це ще у сто разів гірше, ніж бути незрячим».

Лілія БОНДАР

Фото Олександра ДУРМАНЕНКА
Реклама
Загрузка...
Коментарів: 5
Знайома Показати IP 15 Жовтня 2019 17:48
Коли читаєш про таких людей, розумієш, які нікчемні твої особисті буденні проблеми. Повага!
здравомислячий до Знайома Показати IP 16 Жовтня 2019 02:18
Що маємо не цінуємо-коли втрачаємо аж тоді починаємо цінувати! Цінуйте і дякуйте Богові що можете бачити,говорити,слухати...!
Читач Показати IP 16 Жовтня 2019 12:24
Дякую, що пишете про таких сильних людей. Вони заслуговують нашої уваги і шани.
Іван Показати IP 16 Жовтня 2019 13:05
Коли читаєш про таких дітей, то хочеться жити, працювати і діяти. Молодці! Нехай ваша доля складеться як найкраще.
Читач Показати IP 16 Жовтня 2019 13:11
Скільки є дітей, які мають усе для того, щоб вчитися, а вчитися не хочуть. Батьки на заробітках сидять, важко працюють, щоб їхні чада освіту мали. Не всі цінують науку. А цим треба докласти так багато зусиль, щоб мати ті знання. І вони не здаються. Якби ще тих книг для незрячих більше було, щоб хоч трохи їм життя полегшити

Додати коментар:

УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.

Система Orphus
Яндекс.Метрика
Ukr.net: Автобазар http://avtosale.ua/. Свіжі новини України і світу в режимі реального часу на Укр.нет. Фільми в кінотеатрах на KINOafisha.ua. Телепрограма на TVgid.ua.