USD 24.7 25
  • USD 24.7 25
  • EUR 27.1 27.34
  • PLN 6.32 6.38

«Найкращий бонус – проста людська вдячність», – директорка волинського госпіталю ветеранів війни

Днями ми завітали в гості до особливої людини. Тієї, що знає всіх пацієнтів на ім’я. Тієї, у кого не змовкає телефон. Тієї, хто всі проблеми підопічних сприймає як особисті. Вона вміє допомогти, знає, як розрадити, й ніколи не залишить сам на сам з бідою. Це – т.в.о. директора КП «Волинський обласний госпіталь ветеранів війни» Тетяна Масікова.

…Наше із нею знайомство відбулося 2015-го, коли вперше супроводжувала брата-атовця, який лягав у госпіталь. Ми зайшли тоді до її кабінету і я з повними сліз очима спитала: «Ви допоможете?». А вона, намагаючись так само стримати сльози, відповіла: «Аякже. Вони ж діти. Мої діти, які мене там, у тому пеклі, захищали…».

Нині ж спілкуємося про сьогодення госпіталю.
Тетяно Олександрівно, напевно, нелегко керувати таким величезним закладом? Вочевидь у госпіталю є низка проблем, що потребують щоденного розв’язання.

Це тільки на перший погляд здається, що робота непосильна. Коли добре вникнеш, розкладеш усе по поличках, то не так і складно. Хоча, звісно, завжди лишаються якісь питання, що неабияк тривожать. Бо ж у зв’язку з недостатністю коштів на сьогодні ми не маємо протипожежної сигналізації, джерела автономного живлення. Та й за ліфти я завжди потерпаю, адже вони вже 36-й рік в експлуатації, дуже часто ламаються.

Утім ми не звикли скаржитися. Ми звикли працювати. Намагаємося шукати й залучати спонсорську допомогу. Хоча, треба визнати, порівняно з 2014 роком, це йде трохи на спад, чимало спонсорів зараз відходять у тінь. Постійним і головним нашим спонсором на сьогодні лишається обласний бюджет. А як далі буде – не знаю, час покаже.

Ветерани Другої світової війни – люди вже поважного віку, воїни-інтернаціоналісти теж заслуговують на повагу і увагу, адже їх тоді ніхто не питав, чи хочуть воювати. Просто кидали юними в самісіньке пекло. Усі вони потребують підтримки держави. А вже про захисників України й казати годі. Ми перед ними в неоплатному боргу. Тому мене й хвилює, як ми їх будемо надалі фінансувати, як нам будуть відшкодовувати гроші через Національну службу здоров’я. Ви знаєте, я щодня зустрічаюся з людьми, яким потрібна допомога.

Дуже болісно переношу те, що нині менше уваги приділяють саме атовцям. Серце кров’ю обливається, коли читаю, що когось із них, чи вдову, чи дитину вигнали з маршрутки або побили, або вкоротив собі віку. Просто дуже добре пам’ятаю, якими ці хлопці прийшли до нас на реабілітацію у 2014 році. У військовому госпіталі вони тоді просто не поміщалися. Я бачила й відчувала їхній психологічний стан. Фактично, дітей відривали від мам і кидали в страшну м’ясорубку. Вони не були готові йти воювати. А ми не були голові до того, що нам везтимуть труни з юними чоловіками, що ми будемо їх ховати…

Госпіталь, мабуть, не був готовий приймати таку кількість солдатів, які потребували допомоги лікарів?

Проблеми з місцями були у військовому госпіталі, тому й відправляли хлопців до нас на 15-денну реабілітацію. А ми якось дуже швидко мобілізувалися. Є ж люди, які потребують допомоги першочергово, а є ті, хто може почекати, скажімо, хто має хронічні захворювання, можуть одержати лікування амбулаторно. Атовцям ми мали створити умови передусім.

Унаслідок пережитих стресів виявили в багатьох з них виразкові хвороби шлунка і дванадцятипалої кишки, діабети, чимало бійців мали гепатит С. Бачили посттравматичний стресовий розлад, до якого, як з’ясувалося, зовсім не були готові. Хлопці заливали свій стрес спиртним, до них не можна було навіть торкнутися, відразу йшла захисна реакція, вони страждали на безсоння. Ми почали спілкуватися з психологами, хоча й спеціалістів на ту пору підготовлених не було. Поступово створили мультидисциплінарну команду, в якій працюють неврологи, психологи, психіатр. Наші психологи почали працювати з великою віддачею, вони й нині підтримують зв’язок із підопічними.

Усі, хто тут працює, кожну історію пропустили через серце. Нам дуже хотілося допомогти. Мотивація була надзвичайна, щоб навчитися допомагати саме таким пацієнтам. Зокрема, до Польщі на навчання, майстер-класи, конференції їздили.

Ізраїльські фахівці приїжджали до нас. Усіма силами старалися і стараємося їх відволікти, возили й возимо на концерти, у басейн тощо. Спочатку дуже важко було до них достукатися. У залах під час концертів ми бачили, що вони все одно – в собі. Жодних емоцій. Жодного позитиву. Навіть коли перед ними виступали маленькі дітки. Хлопці сиділи, немов у панцирі заковані. Тепер бачимо, що дехто залишився із тим стресом, особливо це спливає, коли якісь негаразди вдома. А в кого все гаразд, тим легше долати проблеми й давати раду емоціям.

А коли лікарі госпіталю не в змозі допомогти?..

Звісно, так трапляється. Ми багатопрофільна лікарня, але не третинного рівня, а вторинного. І якщо хворі потребують нейрохірургічної операції чи онкологічну патологію виявляємо, або ж отоларингологічну, нефрологічну, то відправляємо в обласну лікарню.

На жаль, велика проблема – те, що після повернення із зони бойових дій багато хто вдаряється у пияцтво, декого не стримує навіть те, що перебуває на лікуванні. Як цьому даєте раду?

Так, це справді суттєва проблема. Ми пробували давати цьому раду самотужки. Але зрозуміли, що так нічого не вийде. Адже коли викличемо нарколога – він огляне пацієнта, напише свій висновок та й годі. А виводити з того стану хворого нам треба. Але ми ж не можемо всю реанімацію такими пацієнтами закласти.

У цьому плані в нас дуже хороша співпраця з обласним наркодиспансером. Коли хворий приходить до нас у стані алкогольного сп’яніння, або ж бачу, що він у запої, я йому пропоную: «Або їдеш у наркодиспансер, або приходиш на лікування тверезим».

Якщо погоджується на те, щоб йому допомогли вийти з запою, телефоную головному лікарю наркодиспансеру й кажу, що привезу хлопця, якого треба вивести з абстинентного стану, вони допомагають, а тоді вже телефонують мені, щоб забирала, або ж самі привозять. Якщо ж пацієнт не хоче слухати, буянить, перш за все ми використовуємо контакт із побратимами. От до них прислухаються.

Допомагає нам Андрій Ростиславович Омельчук, який на сьогодні є представником міністерства ветеранів на Волині, він підключає групу швидкого реагування. Хоча скажу, що таке трапляється вкрай рідко. Бо ж хлопці один одному передають: пити у госпіталі не можна! Прийшов лікуватися – то лікуйся. Проблемою це було тоді, коли пацієнтів скеровували до нас із військового госпіталю, виписати їх ми не мали права, хай у якому стані, а 15 днів мусили в нас від бути. Та якось і з цим дали раду.

А допомога волонтерів не затихає?

На жаль, уже все затихло. Ні, звісно, коли я звертаюся, то ніколи не відмовляють у допомозі. Але й не пропонують так, як це було на початках.

Як гадаєте, чому так відбувається? Люди втомилися? Звикли?

Напевно, таки звикли. От згадайте, як було тоді, у 2014-2015 роках. Піти на концерт? Та який концерт, коли там люди гинуть, коли вчора на площі бійця відспівували, і завтра відспівуватимуть. А тепер так якось виходить, що хлопці там самі собі воюють, а ми тут самі собі живемо. Це дуже прикро.

Знаю, що чимало теперішніх пацієнтів ставляться до вас як до мами.

Просто хлопці знають, що до їхніх негараздів ми ставимося як до власних. Якщо він до нас прийшов із проблемою, мусимо її розв’язати. А якщо не можемо впоратися на місці, то скеруємо туди, де допоможуть. Ніхто з наших лікарів не здатен на те, щоби відфутболити пацієнта.

Нині багато чуємо про реформу медицини, про те, як добре працює первинна ланка. Проте я щодня стикаюся із проблемами, з якими до нас їдуть хлопці. От, наприклад, днями приїхав атовець з Олики із пневмонією. Раз пішов до лікаря – той призначив лікування, вдруге прийшов – прочекав три години й не дочекався прийому, хоча, каже, лікарняний йому продовжили, утретє прийшов – а лікаря десь немає. От і приїхав до госпіталю на консультацію. Або ж інший пацієнт із нагноєнням куприкових ходів. У нього температура за 39, а йому направлення написали до хірурга на 18:30. От і приїхав до госпіталю. І я без будь-якого направлення, на свій страх і ризик, кладу його на лікування. Хоча розумію, що якщо буде реформа, то за цього пацієнта нам ніхто не відшкодує грошей. А без допомоги залишити ж як? На жаль, мені ніхто не пояснив, як діяти, хай на яких рівнях я про це питала. Можливо, це буде згодом. Але якщо ти йдеш дорогою, то мусиш знати напрямок. Дуже хочу визначеності.

Однак, попри всі негаразди, ви маєте велике багатство – хороший колектив професіоналів…

Ви знаєте, так. У нас хороша професійна команда. Коли пані Уляна Супрун казала, що вона – смерть радянської медицини, то я хочу сказати, що вона тої радянської медицини і тих радянських лікарів не знала. Бо за своє життя я не зустрічала ліпших професіоналів. Вони йшли в медицину з любов’ю до людей. Я закінчила інститут у 1982 році. І ще застала цих лікарів, наставників, які готові були ділитися знаннями й досвідом, які дуже відповідально ставилися до роботи. Перш ніж опинитися в обласному центрі, вони пройшли все Полісся. І грошей з пацієнтів не брали. Одна з моїх наставниць розповідала, як в одній хаті люди їй хотіли віддячити, а вона нічого не взяла, окрім хлібини. То про неї потім такий поголос пішов, що їй віддячити можна хіба хлібом. Тепер мені дуже боляче читати про різноманітні корупційні схеми в медицині. Повірте, не всі лікарі такі.

Хоча щодо зарплат – то окрема тема. Бо хіба це нормально, коли молодий лікар отримує зарплату, як у молодшої медсестри?

Хороший лікар має мати достойну зарплату. Таку, щоб не думати, як виживати. Окреме питання – середній медичний персонал. Адже через низькі зарплати медсестри масово розраховуються і їдуть за кордон працювати будь-ким. От буквально сьогодні у мене дві медсестри написали заяви. Одна з них їде до Польщі. Раніше я могла обирати серед претендентів і трієчників на роботу навіть не брала. А цьогоріч після медколеджу до мене прийшла аж одна дівчинка. У міністерстві над питанням зарплат медичним працівникам мають дуже добре подумати. Бо треба втримати спеціалістів у державі, інакше може бути катастрофа, адже робочих рук, саме середнього медперсоналу, вже бракує.

Щодня ви бачите чимало проблем, негативу, долю кожного пацієнта пропускаєте через власне серце. Це дуже виснажливо. У чому ж знаходите розраду?

Усе просто. Бо моя професійна розрада – у простій вдячності. Це наш головний і найкращий бонус. Люди завжди відгукуються на добро. Мені приємно бути корисною для хлопців, прислужитися їм. Учора він захищав мене, а сьогодні я маю допомогти йому. Це неймовірне відчуття, коли вдається допомогти пацієнтові, наприклад, вийти на якийсь інститут у Києві. І він туди поїхав, пролікувався, приходить до тебе із шоколадкою, повірте, річ не в шоколадці, а у щирій вдячності.

Звісно, моя сім’я – то найбільша втіха. Коли приїжджають діти, внуки, діляться успіхами, серце радіє.

А коли треба відволіктися, то пораюся у квітнику. Дуже люблю квіти. Ще у мене в дворі живуть собака й кішка, ми їх підібрали, коли сусідка померла. У хаті в мене є ще один улюбленець-котик – український левкой. Є й рибки акваріумні. Усе це, повірте, антидепресанти, ще й які!

Оксана ГОЛОВІЙ
Реклама
Загрузка...
Коментарів: 2
мама воїна Показати IP 7 Жовтня 2019 09:43
Прекрасна, мудра, розумна Людина, досвідчений лікар і порадник. Міцного здоров'я, Вам і Вашій родині на многії літа.
медики Показати IP 7 Жовтня 2019 17:58
Цей тосліталь- не обласна лікарня, куди дають дороге обладнання за державні кошти(з наших поддатків) ,а потім ми ще раз пллатимо за послуги.Чому ?

Додати коментар:

УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.

Система Orphus
Яндекс.Метрика
Ukr.net: Автобазар http://avtosale.ua/. Свіжі новини України і світу в режимі реального часу на Укр.нет. Фільми в кінотеатрах на KINOafisha.ua. Телепрограма на TVgid.ua.