USD 40.80 41.35
  • USD 40.80 41.35
  • EUR 39.00 39.80
  • PLN 8.10 8.27

У Кремінній знайшли «лігво Бандери». Все вивезли на благо республіки, а хату спалили: до Луцька від «визволителів» втекла родина з Луганщини

12 Травня 2022 08:06
Родина Ірини та Володимира Дроздовичів до 24 лютого мешкала в місті Кремінна Луганської області. Мали бізнес, будинок, виховували п’ятьох дітей. Нині ж вони живуть у Луцьку в квартирі знайомих, бо визволителі з «другої армії світу» звільнили їх від дому, від власної справи, грошей, друзів. Але їм пощастило: до окупації вдалося вивезти найцінніше – дітей і родичів.

Написала кума з Америки: «Іро, мені шкода, але у вас почалась війна»

Місто Кремінна до війни налічувало приблизно 18 тисяч жителів. У мережі його називають «легенями Донбасу» через рекреаційний потенціал: ліси, озера, річки. Там діяв сучасний спортивний центр для підготовки олімпійських та паралімпійських спортсменів.

За останні три місяці місто кілька разів опинялося у центрі уваги. Спершу – після таємничого убивства мера, який відверто симпатизував армії загарбників. Згодом – після вибуху, внаслідок якого загинули колаборанти та окупанти, які зібралися на нараду до «народного мера». Нині ж Кремінна перебуває в окупації, з місцевих шкіл та лікарень вивозять сучасне обладнання, а в сусідньому Рубіжному точаться бої.

«Ще до 24 лютого в нас у повітрі витала якась напруга, люди були пригнічені, всі розмови – тільки про ймовірний наступ. Наша бухгалтерка постійно казала, що її чоловік просить поїхати до сестри в Ужгород. Коли я почула, що диппредставництва виїжджають, казала чоловікові: «Вово, буде війна». А він не вірив», – пригадує Ірина Дроздович.

«Я не вірив, думав, що будуть рубати коридор на лінії зіткнення. Ми думали, що все почнеться з Донецької, Луганської областей, що все піде від нас, по лінії оборони, де ми перебуваємо. А як бачите, лінію оборони вони досі не можуть взяти. У Луганській області зайшли з тилу. В нас там було порожньо, війська просто прийшли до Старобільська без перепон. Вони зайшли з тилу і зайняли область», – додає Володимир Дроздович.

Ранок 24 лютого Ірина пам’ятає дуже чітко.

«23 лютого я провела чоловіка в Київ о 9-й вечора, а 24-го о четвертій ранку повернулася старша дочка із Харкова з навчання. О 5:10 дзвонить знайома з Краматорська і питає: «Що там у вас?» Кажу: «У нас тихо. А у вас?» Вона каже: «У нас теж тихо, але неспокійно на душі, не можу зрозуміти, що таке». Потім пише мені подружка з Рубіжного о 5:20, теж зізнається, що відчуває тривогу. І о 5:30 отримую sms від куми з Америки: «Іро, мені шкода, але у вас почалась війна». Тоді ми взялися читати пабліки, а там пише, що всіх бомбардують. У нас тихо, а всю Україну бомбардують», – пригадує вона.

На луганські номери дивилися, як на червону ганчірку

Що буде там, зовсім поряд з «еленерією» (так Ірина називає територію тек званої ЛНР у ОРДЛО, – ВН), передбачити ніхто не міг. Тож швидко зібрали дітей і вирушили на Рівненщину – до батьків чоловіка.

«Батьки Вови живуть у Дубенському районі, і вони все казали: «Привезіть дітей». Я того дня сіла в машину й поїхала. Вова з другом вийшли з поїзда і почали якось діставатися назад. Ми зустрілися вже за Харковом. У самому Харкові на той час було порожньо, а за містом – затор аж до Полтави», – каже Ірина.

Урешті родині пощастило: на Рівненщину вони їхали трохи менш як добу, бо два великі затори об’їхали окружними дорогами. Натомість їхні знайомі, які виїхали того ж дня, до Трускавця діставалися три дні.

Але на цьому їхня історія не закінчилась, а навпаки – лише почалася. Річ у тім, що родину Дроздовичів на Луганщині добре знали ще з 2014-го, тоді Володимир був волонтером, а потім – капеланом. Тож щойно відбулося повномасштабне вторгнення – почалися дзвінки і постійні поїздки з допомогою для військових.

«Привіз сім’ю і на другий-третій день вже включилися, повіз допомогу одній з бригад, яка стояла в Житомирській області. Потім почав возити до Луганської області», – каже він.
Оскільки Дроздовичі були волонтерами ще вісім років тому, вони знали, кому телефонувати, що в кого спитати. Проте довелося організовувати роботу не в себе вдома, а у волонтерських центрах інших регіонів. На автівки з луганськими номерами тут дивилися спершу не надто приязно.

«Тяжко було зібрати, тут тебе не знають, а на луганські номери дивилися, як на червону ганчірку. На одному волонтерському пункті нацькували на нас поліцію», – каже подружжя.

З Рівненщини родина переїхала до Луцька. Спершу жили в квартирі знайомих. А потім колишня однокласниця Володимира, яка зараз з дітьми у батьків на Рівненщині, запропонувала пожити у її квартирі, яка пустувала. Тож родина переїхала туди.

«Я поїду. Сьогодні так міни над головою літали, такий звук неприємний»

Кремінну окупанти захопили 18 квітня. До цього ще була можливість їздити через рідне місто і привозити допомогу військовим до Лисичанська.

«Після 7 березня, як нашого мера вбили, вже бахкало добряче. А після 9-го в Рубіжне не можна було зайти. Я тоді між Рубіжним і Кремінною саме їхав. А орки захопили дорогу. Ще міста були не захоплені. Рубіжне, Лисичанськ були наші і ми не знали, що росіяни вже там. Ми їхали двоє в бусі й колега кричить: «БТР, зетка (напис Z на кузові, яким окупанти позначали свою техніку на одному з напрямів, – ВН). Чути хлопок: стріляють. Ми розвернулися – і ходу. В нас не поцілили, слава Богу, а бус пробили. У автівці був генератор, то у його вихлопній трубі застрягла куля. Тоді до Лисичанська з Кремінної через Рубіжне вже не можна було потрапити», – зазначає Володимир.

Кремінну було захоплено 18 квітня. Володимир здебільшого до того часу був у Дніпрі. А Ірина розривалась між дітьми і Дніпром, куди теж часто їздила. Тим часом родичі всі залишалися в Кремінній. Лише незадовго до окупації вдалося врешті вмовити виїхати всіх.
«Ніхто не хотів їхати. Казали: «Ой, так бахкало, аж стіни трусилися». Я питаю: «А чого ви сидите?», а вони: «Та як буде, так буде». У результаті я тут плачу, вони там. Вова потім їх добряче насварив, тоді виїхали моя мама, двоюрідна сестра з тіткою, потім дядько з братом, а батько залишився сам. Мама виїхала евакуаційним автобусом до Слов’янська, а звідти – до Здолбунова, де вже я їх забрала. Потім брат виїхав. Вони зараз у гуртожитку живуть тут. У Кремінній вже тоді почали вимикати світло, зник газ, вода була-не була. А батько лишився. Він не хотів до останнього їхати. Я казала йому: «Тату, ще встигнеш вмерти, і поховаємо. Але давай не зараз. А то відірве руку чи ногу і будеш лежати сам».

Так вийшло, що я ще перед окупацією туди поїхала, треба було завезти вантаж в Лисичанськ. Мама плаче: «Іро, не їдь». А я їду і плачу: там же батько. І кажуть, що Кремінну мінометами обстріляли сильно. Приїжджаю до батька, він такий виходить, я його обнімаю й відчуваю, що він за ці дні схуд. Каже до мене: «Я поїду. Сьогодні так міни над головою літали, такий звук неприємний». Тоді міни прилетіли на сусідню вулицю.

Він за кілька днів роздав курей, пшеницю і через день виїхав до Дніпра, а потім приїхав сюди. От тоді всі ми заспокоїлися. Ми там були 13-го, а вже 18-го Кремінну захопили. І хто знає, що було б, бо зараз почали переслідування тих, хто в ЗСУ, хто допомагав, люди самі здають», – каже Ірина.

Портрет мера-колаборанта і «лігво Бандери»

«У Рубіжному й досі тривають вуличні бої, трупи просто на дорозі лежать. Я все батькові пояснював: от підеш по молоко, тебе бабахне, і ти будеш валятися, собачки тебе їстимуть. Мені було неспокійно. От батька вивіз – тепер стало спокійніше. Особливо після інциденту з портретом...», – додає Володимир.

Інцидент з портретом – то окрема історія. Річ у тім, що 2 березня було знайдено тіло мера Кремінної Володимира Струка зі слідами вогнепального поранення. Напередодні він активно агітував за «русский мир», а 1 березня дружина заявила, що його викрали невідомі у камуфляжній формі. Коли знайшли тіло міського голови, в міськраді поставили портрет мера із великим букетом троянд. Володимир Дроздович тоді виніс це все з приміщення, бо війна – не час для компромісів.

«Мер наш мав проросійські погляди, він з ОПЗЖ. В Ювілейному референдум за «ЛНР» організовував, але його не посадили – відкупився, в нього пивзавод був, який вже розбомбили. От спершу здали Куп’янськ і ми всі чекали, що наш мер здасть місто. Він все говорив, мовляв, нащо нам ці руйнування. І от його хтось вбив.

На 13-й день війни я заходжу в мерію, а там троянди стоять, фото його, поминають. Там Харків бомблять, Маріуполь починають захоплювати, а вони колаборанта поминають. Тут кричати треба, що Україна у вогні, а там – троянди. Він же виходив на зв'язок з тією стороною», – каже Володимир.

Цей вчинок непоміченим не залишився. Дехто був проти цього, хтось – підтримав, проте очевидно, що родичам Ірини та Володимира в окупації було б непереливки.

«Зараз місцеві почали відосики записувати, що так росію чекали, що мучилися вісім років. Це при тому, що в нас військових з 2015 року не було. Блокпост з поліцією був, а військових не було. Брат автора цього відео «поздавав» хати наших військових. Добре, що там нікого не було, бо ми знали, що сім’ї мають виїхати. Ці будинки грабують чи окупанти живуть там. У одних живуть, баньку топлять, інший будинок розтрощили. А по нашій базі тричі стріляли, навряд чи збіг», – каже Ірина.

А ще додає: в Кремінній окупанти розшукали будинок… Бандери.

«У нас знайшли «лігво Бандери». У місті жив чоловік з однієї із західних областей, його всі називали «Бандера». От прийшли окупанти, перевіряли переписку і в когось побачили підпис «Бандера». Питають, хто це такий, мовляв, показуй, де живе. Він гарно жив, мав добротний будинок. Напередодні якраз сім’я виїхала. То орки все з хати винесли, дві «Газелі» вивантажили «на благо республіки», а потім спалили будинок. Хто саме з окупантів це був невідомо. Але ми тут жартуємо: певно, вже встигли й відзвітували для «дон-дона» (очільника Чечні Рамзана Кадирова, який закликав шукати Бандеру в Україні, часто називають «дон-доном», – ВН), що спалили «лігво Бандери». То в нас тепер гумор такий – воєнний», – розповідає вона.

«Як відльоти, ти не бійся, а як прильоти – то вже треба боятися»

У Кремінній в родини залишився будинок. Що з ним – не знають.

«Коли місто захопили, сусідка якось додзвонилась, казала, що вночі хтось там лазив. Але ми точно не знаємо. Обіцяла передзвонити, але більше зв’язку нема», – каже Ірина.

«Я вже не сподіваюся ні на що. Війна скоро не закінчиться і до зими я хату не побачу», – вважає Володимир.

Принаймні, кажуть, за час своїх поїздок в Лисичанськ і Рубіжне, ще до окупації Кремінної, дорогою назад вдалося вивезти значну частину речей. Щоправда, шкодують, що не вдалося забрати вишиванки.
А ще під час цих поїздок вивчили, що таке прильоти, а що – відльоти (відстріли ЗСУ з «цього боку», – ВН). Тепер вони добре знають, що звук свисту – приліт, як і дрижання дверей та вікон. Ті прильоти почула Ірина якраз-таки, коли їздила в Лисичанськ і заїжджала ночувати до себе в Кремінну.

«Їду я, а мені назустріч тільки військові машини. Думаю: «Куди мене несе». А мені Вова каже: «Як відльоти, ти не бійся, а як прильоти – то вже треба боятися». Я кажу: «Які прильоти? Що то таке взагалі?» Приїхали ми в Лисичанськ, бачу, люди сидять біля сховища, там за гуманітаркою стоять, там – жінки на лавочках балакають. Проспектом йде жінка з довгим волоссям, в окулярах, ще сумочкою так туди-сюди махає. Тут чую: «Бабах!». Я аж присіла. А мені кажуть: «Тю, не бійся, це відльот, це наші, не переживай. А як прильот, ти почуєш – свистітиме». Ночували ми в Кремінній. Я питаю Вову: «Це ж відльоти?» А він мені так спокійно: «Ні, коли вікна і двері дрижать – то прильоти». І вони полягали собі в кімнатах. А я у коридорі сиджу. Хоч в приватному будинку коридор не рятує, але мені так спокійніше. Радіус вибухів такий великий, що прилітало на сусідню вулицю, а осколки мін лежали біля нашого двору», – згадує жінка.

«Найстрашніше було пережити, коли поряд «Гради» падали. Я одного разу був у приміщенні, а один хлопець залишився надворі. Я падаю на землю, скло у вікнах починає тріскати, чую, як січе по бусу. А Богдан не встиг зайти. Але все закінчилося, Богдан заходить. «Ну, думаю, слава Богу, живий», – розповідає Володимир.
Там люди чекають, що їх звільнять наші

Попри все, усі чекають завершення бойових дій, коли можна буде повертатися додому.

«Адекватні люди чекають. Ті, що хотіли в «ЛНР», на мою думку, не дуже розумні. Вже за вісім років можна було побачити ту «землю обітовану». Ті, хто сам себе забезпечував, розуміли, що треба працювати і манни нема ніде», – вважає Ірина.

«Дуже шкода людей зі Старобільська, Сватового, вони так само виходили з прапорами. Ці танками йшли, а вони їх голими руками зупиняли. Херсон більше показували, але у Сватовому і Старобільську люди теж з прапорами виходили, казали росіянам: «Йдіть звідси, ми вас не ждемо». Цих людей дуже шкода», – зазначає Володимир.
Тим часом у Кремінній час до часу зникають люди. Чоловіка, який відмовився показувати окупантам документи, розстріляли за те, що він сказав, що на своїй землі. До окупації місто розвивалося. Там працювала велика тренувальна база для олімпійців та паралімпійців, купували нове обладнання в школи, рік тому після оновлення відкрили лікарню, відремонтували стадіон. Тепер же, як днями повідомив голова Луганської ОВА, окупанти вивозять усе дороге обладнання подалі, бо ніколи не бачили навіть шкільних інтерактивних дощок.

«У нас знайомий – робочий лісгоспу одного з окупованих міст. Розповідав, що якось в лісгосп зайшло «міністерство лісового господарства ЛНР». Вони кажуть: «А що це у вас ремонт такий гарний? О, у вас шкіряні дивани, ви що, тут відпочиваєте? А нащо телевізор? Ви його під час роботи дивитеся?». А їм кажуть: «Ні, ми пожежі лісові за камерами відстежуємо. В нас камери на вишках». А вони такі: «А що, так можна?» Потім кажуть: «А що, у вас комп’ютери навіть у всіх і в лісництвах? Дайте нам в міністерство п'ять комп’ютерів». От і відповідь на питання, як там. У Старобільську зараз люди сміються: хай дякують, що наш президент їм зробив хороші дороги в «еленерії». У них же там нічого не робили», – зазначає Ірина.

Фраза «нащо нам той Донбас, хай його заберуть» – це той самий сепаратизм

Разом з тим, помічає вона, в Україні досі живуть пропагандистські наративи, спрямовані на поділ України.

«Часто доводилося чути, що там воюють хлопці тільки з заходу України. Нічого подібного. Або моє улюблене: «Ви хотіли, ви отримали». Це з того ж розряду, що і «вісім років бомбили Донбас». Я цього «русского мира» не хотіла. А отримую те, що і той «ванька». Фраза «нащо нам той Донбас, хай його заберуть» – це той самий сепаратизм. Раз там наші хлопці кладуть голови, значить, нам потрібна ця область, значить, вона важлива. Як це – хай забирають? Їм дали відкусити в 2014 році і вони ж на цьому не зупинилися. І не зупиняються на Луганській і Донецькій областях. Так само та мантра про тих «вісім років бомбили». За вісім років там усе майже ціле, не те, що в Харкові.

Та й всі ці мобілізації на окупованих територіях – неспроста. Вони ж українців убивають руками тих же українців. Бо що таке «народ Донбасу»? Донбас – це донецький вугільний басейн, це взагалі географічне поняття. Вони ж спеціально пускають їх першими як гарматне м’ясо, щоб спровокувати на них вогонь і вирахувати позиції українських військових. І вже починають мобілізовувати на Херсонщині людей. Це воєнний злочин – так чинити», – резюмує Ірина.

А жити ж треба зараз

До 24 лютого у людей на Луганщині була робота, зарплати, були світло, газ, вода. А тепер їх від усього звільнили. Натомість багато хто виїхав і мусить обживатися на нових місцях. Переконують: у Луцьку їх гарно прийняли, за потреби допомагають.

«Нас дуже гарно прийняли. І продуктові набори видають, і годують в їдальні, і одяг можна взяти. Одна жінка сказала: «У мене син воював, йому в 2014 році ваші люди допомагали, я зараз вам хочу допомогти». Дуже хочеться подякувати усім мешканцям Луцька, які нас прийняли, простягнули руку допомоги, привітно зустріли. Хочу подякувати Олені, яка нас поселила в свою квартиру. Дякую всім підприємцям, які долучаються до допомоги. Тут зараз в Луцьку вже чимало наших знайомих. І ми, і всі наші кремінняни дуже вдячні за допомогу і прихисток. В такі моменти направду відчуваєш єдність, що наша країна – єдина і неподільна», – зазначає Ірина.

На Луганщині у родини залишився бізнес: мали три цехи, п'ять магазинів мережі «Галя Балувана», які відкрили за франшизою. 20 лютого саме відрили п’ятий магазин, який постраждав найпершим. Усе, що залишилося від бізнесу, – близько 20% обладнання, яке вдалося врятувати. Тепер же родина міркує, що робити, останні кілька днів намагаються реанімувати бізнес (у Володимира була ще й дистриб’юторська фірма, чиї клієнти були в Луганській області).

«Звільнили нас від усього: від дому, бізнесу, грошей, друзів, знайомих. Багато хто сподівається повернутися. А жити ж треба зараз. Чекати – так, але що робити далі?» – зазначає Володимир Дроздович.

Юлія МАЛЄЄВА

Фото зі сторінок у соцмережах Ірини та Володимира Дроздовичів
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть


Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу


Коментарів: 0

Додати коментар:

УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.


Loading...
Система Orphus