«Я була сепаратисткою»: переселенка, яку прихистили на Волині, боїться за долю сина

«Я була сепаратисткою до 2014 року», – говорить переселенка з Донбасу Валентина. Майже все своє життя вона була впевнена: без росії – ніяк. Нині пенсіонерці болить не лише доля України, а й доля її сина, якого в будь-який момент можуть відправити в армію рф.

Про життя до 2014-го жінка розповідає ридаючи. Вона – з міста Миколаївка Краматорського району на Донеччині, що за 20 кілометрів від Слов’янська, йдеться в сюжеті 12 каналу.

«Летить винищувач із бомбами. А ти вже розумієш, чуєш, що це саме винищувач летить. Він пролітає повз місто і через кілька хвилин – вибух. І земля двигтить, ніби жива істота плаче, просить: не бомбіть мене, за що?..» – пригадує Валентина.

За її словами, до 2014 року жителі Донбасу були переконані, що Україні вони не потрібні: «Нас усе життя переконували, що ми залежимо від росії».

Та події 2014-го дозволили усвідомити істину багатьом, але, на жаль, не всім.

«У нас із міста багатьох посадили на п’ять років за сепаратизм... Потім у 2014-му ми зрозуміли, що нам зовсім не те нав’язували, що Батьківщину потрібно любити, якою вона не була б, ту саму Україну», – плаче жінка.

Над її містом не висів прапор так званої «донецької народної республіки». Бойовиків «днр», «лнр» у Миколаївці не було.

«Мер не пустив. Нашого мера ці ополченці забрали, змушували рити окопи. В нього там стався інфаркт», – говорить переселенка.

У Миколаївці вона мешкала в трикімнатній квартирі. До пенсії працювала в торгівлі, а згодом влаштувалася на посаду техробітниці в місцеву школу.

«Я проживала з сім’єю: мама, чоловік, двоє дітей. Чоловік помер. Мама померла. Діти виросли й роз'їхалися».Читати ще: Утретє почав усе з нуля: переселенець із Маріуполя відкрив у Луцьку сервіс прокату електросамокатів

Донька переїхала в Харків, а коли розпочалася повномасштабна війна, то знайшла прихисток за кордоном. А от син жінки проживає в російському Білгороді.

«Він їздив на заробітки в росію. Там зустрів дівчину, одружився. Зараз там проживає. Нині в нас складні відносини. Ні, відносини нормальні. Але про політику ми взагалі не розмовляємо з ним», – каже Валентина.

Розмови з сином після початку повномасштабної війни, зазначає пенсіонерка, стали зовсім іншими.

«Дзвоню, а в нього голос тремтить. Він боїться щось сказати. Відповідає тільки: «Мамо, про це не говори»… Зачепили тему війни, він каже: «Мамо, зрозуміло, що я не піду своїх убивати. Якщо мене заставлять, то я краще себе застрелю», – розповідає переселенка. – Я не знаю, що з ним буде. Не дай Бог, щоби його призвали в російську армію. Кажу: «Краще тоді сідай у тюрму».

Її син міг би повернутися в Україну, але сім’ю з дітьми покинути не може.

Нині переселенка живе на Волині. Їй надали прихисток у будинку, який облаштували для внутрішньо переміщених людей. Сюди вона приїхала, коли одна з чергових ракет ледь не зруйнувала її домівку.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---