USD 39.40 39.75
  • USD 39.40 39.75
  • EUR 39.60 40.00
  • PLN 9.80 9.95

Дружини Небесного Легіону: «Ми ніколи не переживемо це горе»

24 Серпня 2017 14:03
Днями минає три роки відтоді, як кривавими літерами в історію нашої країни вписано одну з її найстрашніших сторінок – Іловайську трагедію. У ті пекельні дні сотні жінок одягнули чорні хустини, сотні діток залишилися сиротами, сотні здорових молодих чоловіків доєдналися до Небесного Легіону.., йдеться у матеріалі газети Волинські Новини від 24 серпня (№33 (81).

Їхні рани ніколи не загояться, очі не перестануть плакати. Утім мужність цих тендітних жінок, які знайшли у собі сили жити далі, ще й допомагати іншим, варта пошани. У їхній єдності та незламності довелося ще раз переконатися під час однієї з гутірок на фестивалі українського духу «Бандерштат», що відбувся на початку серпня. Дружин Небесного Легіону на неї зібрав Руслан Теліпський – співзасновник волонтерського руху «Меценати для солдата», що передусім опікується моральною та психологічною підтримкою бійців і їхніх сімей у тилу.



«Під нашою опікою понад сто сімей, які втратили на війні годувальників, це понад 150 дітей, які залишилися без батьків, – розповів Руслан. – За короткий час силою однодумців, волонтерів перейшли з місцевого, луцького, в обласний масштаб. І хоч у нас немає коштів, немає навіть свого офісу, нам вдалося багато зробити. Зокрема, зосереджуємо увагу на тому, щоби не просто роздати якусь гуманітарну допомогу, адже маємо гарні контакти і за кордоном – співпрацюємо з чотирнадцятьма країнами, маємо хороші зв’язки з волонтерськими організаціями і на Волині, і за її межами. Намагаємося трішки по-іншому підходити до цих сімей, до діток, допомагаємо їм соціально адаптовуватися через постійні масові зустрічі. У Луцьку вже утретє, наприклад, відбувається з’їзд сімей Небесного Легіону – це дружини і діти загиблих, зголосилося понад сто людей. Ми хочемо їх соціально адаптовувати, підтримувати, підбадьорювати, намагаємося допомогти розв’язати певні питання. Це наша родина. На жаль, ми не можемо забрати у них цей біль – біль втрати дорогої людини».

«Я овдовіла у 25...»

Оля Ляшук – дружина загиблого лучанина Максима Ляшука. Молода. Красива. Печальна. І така сильна...

«Я овдовіла в 25, – ковтаючи сльози, почала розповідь молода жінка. – Мій чоловік також був 25-літнім. Ми були однокласниками, зустрічалися зі школи, згодом одружилися. Народили синочка... Максим був фізичним реабілітологом. Працював, викладав, багато подорожував країною. Коли відбувалися події на Майдані, він чергував під військовою частиною в Луцьку, аби завадити військовозобов’язаним поїхати на допомогу беркутівцям. Відтак вирішив їхати на Майдан. Тоді його було спинити нереально – просто зібрав речі й поїхав. Правда, був там недовго. Але як повернувся – то була вже зовсім інша людина. Він побачив там таке, що годі передати словами. Тоді Максим сказав: «Буде війна». Він знав... Коли окупували Крим, Максим рвався туди, бо хотів на самому початку закінчити цю війну. Нашому синові був лише місяць».

Тоді Оля не відпустила чоловіка, бо він був дуже їй потрібен. Однак, коли в Луцьку сформувався доб­ровольчий батальйон «Світязь», Максим пішов і записався. Олю поставив перед фактом, що він уже міліціонер і їде на схід.

«Максим до того мав досвід роботи в органах, працював у підрозділі «Сокіл», щоправда, мусив звільнитися після аварії, у яку потрапив, – провадить Оля. – Він тоді заново вчився говорити, писати, їсти й навіть ходити, бо одна половина тіла в нього була паралізована. Максим сідав на велосипед, хвору ногу прив’язував до педалі, а здоровою крутив... Він сам витягнув себе із лабетів недуги».

Навіть у такому стані, що не дозволяв швидко бігати, влучно стріляти чоловік не міг лишатися вдома. «Я мушу, вибач», – коротко сказав дружині.

Оля із тим змирилася, бо іншого виходу не мала. «Я була впевнена у ньому і в тому, що він повернеться, – каже вдова. – Навіть не припускала, що може бути інакше».

Максим поїхав в АТО 13 серпня. А 29-го його вже не стало... «Напевно, багато хто в ті пекельні дні по телебаченню бачив кадри, коли чоловік стоїть біля вікна й обороняє школу в Іловайську, – долаючи душевний біль, розповідає Оля. – То був мій Максим. Це були останні кадри, коли я бачила його живим. Вони кілька днів були в оточенні. А тоді був той зрадницький зелений коридор, що забрав життя мого чоловіка й сотень його побратимів».

Максим Ляшук вважався зник­лим безвісти три місяці. Пекельні для родини три місяці. Рідні до останнього сподівалися, що, може, таки живий, просто в полоні. Та дива не сталося.

«Перед тим як іти в АТО, чоловік видалив усі свої сторінки в соц­мережах, а мені сказав видалити інформацію про те, що ми з ним у родинних зв’язках, – пригадує Оля. – Він повидаляв усі фото в телефоні, нікому в підрозділі не розповідав, що в нього є дружина і син. Казав: «Я не потраплю в полон, бо не здамся. Але, можливо, хтось інший потрапить. Можливо, окупанти прийдуть на нашу землю. Не хочу, щоби вас займали». Навіть там, у тому пеклі, він переживав за інших».

Коли відбувалося перше захоронення загиблих у Іловайському котлі, Оля разом зі свекрухою сиділа й ридала перед телевізором із жалю за полеглими. І ще сподівалася, що Максим знайдеться живим. А згодом з’ясувалося, що тоді ж ховали її коханого як невідомого солдата...

У Луцьку Максима Ляшука відспівували 29 грудня разом зі ще чотирма загиблими. «Важко пояснити синові, що тато ніколи не повернеться, – крізь сльози каже Оля. – Максим же навіть не почув, як Матвійко каже «тато». Нині син підростає і все частіше питає, де татко. «На небі», – відповідаю. Дитина дивиться вгору і каже: «Хочу до тата на небо». От як йому пояснити? Кажу, що тато невидимий, але він завжди поряд. Тепер дитина думає, що тато – супергерой-невидимка, який його захищає. У кожної з нас – дуже непроста історія. Нікому не побажаю пережити таке. Але я впевнена: Бог не дав би нам такий хрест, якби ми не мали сили його нести. Знаю, що ми ніколи не переживемо це. Дуже гірко і тяжко усвідомлювати, що не всі розуміють глибину біди, з якою ми живемо. Принизливо, коли заходиш у маршрутку за посвідченням, а в тебе вимагають гроші за проїзд. Але це наші реалії».

Перші півтора року після смерті чоловіка Оля нікуди не виходила, окрім прогулянок із сином. Нікого не хотіла бачити. Потім збагнула, що їй навіть ніхто не телефонує. Бо ніхто не знає, як розрадити... «Тоді я вирішила щось із тим робити, – каже жінка. – Постановила собі, що щодня буду дзвонити хоч на два номери із телефонного списку. Люди були здивовані, що чують мій голос, що я жива, що не лежу поряд із чоловіком. Правда, після тих подій багато хто відсіявся. Як кажуть, біда покаже, хто тобі друг. У мене лишилася моя сім’я. А нині я здобула ще одну родину – це ось ці дівчата, з якими об’єднало спільне горе. До них я можу піти з будь-якою проб­лемою. Допоможуть. Порадять. Розрадять. Нам дуже допомагають волонтери. Якби не вони, не знаю, де я була б. Вони організовують нам поїздки, спілкування, психологічну реабілітацію, відпочинок за кордоном. Ми не можемо іноді оволодіти своїми емоціями, не можемо дати раду тому, що твориться у нас всередині. А ці люди завжди готові простягнути нам руду допомоги».



«Я мусила довести, що мій чоловік не самогубця, а герой...»

Ірина Галас із Млинова Рівненської області втратила чоловіка Романа два роки тому. Та ще й мусила воювати за його чесне ім’я, яке намагалися вимастити брудом.

«Сьогодні я рада бачити стільки небайдужих людей, які прийшли нас послухати, – каже пані Ірина. – Незважаючи ні на що, життя триває і ми мусимо йти своєю дорогою. Гадаю, наші чоловіки не хотіли б бачити наших сліз, хотіли б бачити нас щасливими. Мій чоловік – уродженець Сокаля Львівської області. Працював на заводі «Кромберг&Шуберт», звідти й пішов у АТО. Уже буде два роки, як він загинув. Його чотири дні везли додому. А коли привезли, були відсутні будь-які документи, окрім свідоцтва про смерть. Тільки на чотирнадцятий день після його загибелі «Новою поштою» наді­йшов конверт, а в ньому – лікарський висновок... про самогубство».

Два роки тривала боротьба пані Ірини за справедливість. Їй першій в Україні вдалося спростувати висновок судмедексперта. І нині її покійний чоловік уже не вважається самогубцею. Але тільки Богові відомо, яких моральних і фізичних зусиль це коштувало жінці.

«Уявіть собі: комбат, узявши десятьох солдатів, приїжджає розбиратися із вдовою, мовляв, що це вона собі таке надумала, – з гіркотою в голосі розповідає Ірина. – Але я йому все вибачила. Незабаром моєму чоловікові відкриватимуть і освячуватимуть пам’ятний знак. І я вирішила цьому ж комбатові надіслати запрошення. Знаєте, що він мені відповів? «Как ты меня, стерва, достала за эти два года». Та Бог йому суддя».

У перші хвилини після страшної звістки пані Ірина подумала, що в 43 роки її життя скінчилося. «Ми 20 років прожили в мирі й злагоді, народили доньку, і раптом усе зупинилося, – утирає сльози жінка. – Але я мусила довести, що мій чоловік – не самогубця, а герой. Він загинув на передовій, у бліндажі. У нього було вирване серце... Рана 40 на 32 сантиметри. Про яке ж самогубство можна говорити?!»

Коли пані Ірина взялася шукати правди, їй чинили чимало кривди. Чого тільки варті були семигодинні допити у прокуратурі без права попити води чи сходити до туалету.

«Було дуже образливо, коли мені закидали, що нормальні в АТО не пішли, а відкупилися, – провадить жінка. – Ми також могли його відкупити, бо наша родина заможна. Але Роман сказав, що того не буде. То було його рішення, якого я не мала права оскаржити. А нині, коли у маршрутці моя дитина показує посвідчення, а в неї із сарказмом питають, де вона воювала, в мене серце навпіл крається, а сльози не дають дихати.

Повірте, ми не хотіли б жодних пільг на світі, аби лишень він був живим. Байдужість людей ранить чи не найбільше. Кажуть, що за рік біль втрати минає або притуплюється. Неправда. Уже минає два роки, а мені та рана не рубцюється... Коли бачу таких, як сама, жінок, не можу стримати сліз, бо знаю, через що їм довелося пройти. А є моменти, коли жити не хочеться. Це дата весілля, день його народження, день смерті. Коли надходять ці дні, місця собі не знаходиш, у снах не раз його бачиш... Та й у побуті нелегко.

Не тільки мені, а усім вдовам. Я лишень недавно з’ясувала, що не вмію цвяха забити, якусь поличку причепити, завісу полагодити... Бо ніколи до того діла не мала. Кажуть, то Рома з хати не хоче йти. Бо постійно у нас щось ламається. Нещодавно була гроза, на хліві зірвало шифер, він розбив вікно. І таких випадків чимало. Було б добре, якби створили якусь таку організацію, що допомагала би вдовам. Не за спасибі, за гроші. Бо нам направду важко не лише морально, а й у побуті».

***

Біду, яка випала на долі цих жінок, годі осягнути. Годі передати словами. Годі загоїти їхні рани, що не рубцюються. Але ми можемо їх принаймні вислухати, простягнути руку допомоги, не дати впасти у безо­дню відчаю. Зрештою, бути просто вдячними їхнім чоловікам за те, що наші діти зростають щасливими й вільними, не здригаються від вибухів і не ховаються по підвалах...

В Іловайську загинуло 366 українських бійців

Військова прокуратура завершила дослідження обставин Іловайської трагедії, внаслідок якої у серпні 2014 року загинуло 366 українських бійців, 429 отримали поранення, а ще 300 потрапили в полон. Про це заявила прес-служба Генпрокуратури.

Кінцеве рішення у провадженні ухвалять після завершення допитів та притягнення до кримінальної відповідальності всіх винних осіб.

За результатами слідства та на підставі зібраних доказів повідомлено про підозру першому заступнику начальника Генштабу ЗС РФ М. Богдановському, який безпосередньо здійснював командування і контроль підрозділів ЗС РФ під час їх вторгнення на територію України у серпні 2014 року та організував вбивство українських бійців біля Іловайська.

Крім того, притягнуто до кримінальної відповідальності за вчинення вказаних злочинів 89 осіб, у тому числі 43 росіян, серед яких 20 високопосадовців, з них 11 осіб з-поміж керівництва ЗС РФ, зокрема міністр оборони Росії Сергій Шойгу, його перший заступник Валерій Герасимов. Вказаних осіб оголошено в розшук, суд дав дозвіл на їх затримання.

Тим часом у полоні бойовиків нині перебуває 8 військових, які воювали в Іловайську влітку 2014 року.

Оксана ГОЛОВІЙ

Луцький район

Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть


Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу


Коментарів: 2
Люба Показати IP 24 Серпня 2017 15:56
Дружини-то переживуть, бо вони ще молоді, ще повиходять заміж, дехто зі них давно вже у громадянському шлюбі, це - життя, а ось мами - не переживуть.
Оксана Показати IP 24 Серпня 2017 19:49
100% права !

Додати коментар:

УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.


Система Orphus