Сьогоднішня війна на сході – продовження незакінченої Другої світової, – Вахтанг Кіпіані у Луцьку

Чи варто відмовлятися від вшанування героїв УПА, про зйомки у Польщі фільму про Степана Бандеру та потребу поглянути на криваві роки Другої світової війни крізь призму історій простих людей розповів лучанам журналіст, головний редактор «Історичної правди» Вахтанг Кіпіані.

Про це йшлося під час зустрічі з Вахтангом Кіпіані у приміщенні факультету історії, політології та національної безпеки Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки 20 лютого. Журналіст, історик за покликанням та телеведучий, головний редактор «Історичної правди» презентував у Луцьку книги «Війна двох правд. Поляки та українці у кривавому XX столітті» та «Друга світова. Непридумані історії».

Пояснюючи, навіщо видавати паперові книжки на історичну тему в час, коли нове покоління читає веб-сайт, він зауважив, що час товстих книжок не минув, а існування інтернету не заперечує існування повноцінного книжкового ринку з тисячами новинок щороку (це можна побачити в книгарнях Німеччини та США). Наприклад, в американській книгарні можна знайти 67 історичних журналів. До того ж, одна книжка зручніша, ніж відкриття 35 закладок у браузері, тож вирішили впорядкувати інтернет-публікації у вигляді книги.20 лютого 2014 року, з його слів, був одним з найстрашніших днів в історії України. Спостерігаючи за відвідуваністю сайту «Історична правда» до цього дня, бачили, що читачі найчастіше шукають інформацію про Крим, Хрущова, Ліну Костенко, Василя Стуса тощо. Однак 18-20 лютого 2014 року топ-10 запитів включали в себе УПА, Степана Бандеру, бандерівців, УНА-УНСО, Яроша, Шухевича і так далі, при чому, часто російською. Отже, вирішили зробити публікацію російською, яка пояснюватиме, хто такі бандерівці. Переклавши брошуру кінця 1940-их років про це, виявили, що вона стала і досі залишається найпопулярнішою статтею на сайті, набравши понад сто тисяч переглядів за перші три місяці. З цього Вахтанг Кіпіані робить висновок, що війна триває, люди хочуть знати, ким були бандерівці. Він зауважує, що вони були авторитарною формацією, яка творила те, що хотіла творити, бандерівці були прихильниками одностайності.Разом із колегами він звертав особливу увагу на публікації українських істориків, публіцистів, філософів, краєзнавців про визвольний рух часів Другої світової війни. Коли накопичили достатньо статей, зробили книжку. Наразі продали увесь наклад книги «Зродились ми великої години... ОУН УПА», тож думають над перевиданням.

«Сьогоднішня війна – продовження незакінченої Другої світової. Вона триває на сході у вигляді ООС», - відзначив Вахтанг Кіпіані.

Говорячи про книгу, присвячену польсько-українському конфлікту, він зазначив, що йдеться про входження в цю тему тих, хто не живе на Волині, у кого немає родинної пам’яті про ці страшні події. Не можна ставитися до польських жертв з позиції «це наша земля і нам все одно», це аморально. Українські націоналісти, не маючи за собою, на відміну від поляків, держави, вели війну на знищення мирного населення військовими методами, ці акції мали страшний характер з обох сторін. Він нагадав, що свого часу Євген Сверстюк писав про те, що варто ставити пам’ятник не Бандері, а бандерівцю, людині, яка захищала свій дім, себе самого, не оперуючи високими категоріями соборної України. Таким чином, ми забираємо у пропаганди аргумент про те, що українці вшановують тиранів.

Вахтанг Кіпіані розповів, що один з його вчителів, повстанець, який відсидів у таборах 28 років, був абсолютно негероїчною людиною, він розповідав про речі, що показували справжній вимір війни, коли йдеш з дому назавжди, стріляєш у сусіда. Людський вимір є визначальним для творців сайту «Історична правда». Ці розмови важливі, адже ми повинні знати про минуле усе, тоді ані польська, ані російська чи навіть українська пропаганда нас не візьме.Для книги підбирали авторів, між якими виникає полеміка, наприклад, Володимира В’ятровича та українських істориків, які критикують його позицію. Наводять також фрагмент з останнього тексту Василя Стуса, де той захоплюється польськими звитяжцями і каже, що шкодує про те, що не поляк. Йшлося про польську «Солідарність», адже в Україні на той час не існувало руху опору, що об’єднував би робітників та інтелігентів.

Вахтанг Кіпіані зазначив, що основоположною для нього є максима про те, що український селянин жив на своїй землі та міряв про українську державу. Коментуючи можливість презентації книги у Польщі, він розповів, що у Варшаві презентували усі попередні книги «Історичної правди». Однак, звернувшись до партнерів у Польщі тепер, він зрозумів, що, оскільки у Польщі відбувається шизофренізація історичної свідомості, тож не факт, що під час заходу не поб’ють вікна чи не зірвуть презентацію.

Вахтанг Кіпіані розповів, що, служачи у 1990-ті роки в українській армії, казав, що знає головну військову таємницю: армії у нас немає. Вже тоді охороняли порожні військові склади, усе було продано. На той час, СБУ, міліція та армія в Україні були симулякрами. Натомість Польща не була симулякром, це держава з усвідомленням свого місця на мапі, з експансіоністською політикою, спрямованою на нас, якщо ми не опірні. Ще 25 років тому поляки були біднішими за нас, а історична політика для них не була такою важливою.Журналіст розповів, як десять років тому у Польщі знімав фільм про Степана Бандеру. Тоді жоден з поляків, з якими він контактував, не сказав жодного кривого слова про Бандеру. Наприклад, епізод убивства міністра внутрішніх справ Польщі Пєрацького знімали у варшавському кафе. Власник закладу тоді навіть не взяв грошей за оренду зали, сказавши, що у поляків свої герої, а в українців – свої. Отже, ще десятиліття тому, до приходу до влади «PiS», у Польщі було повне сприяння зйомкам фільму про Бандеру.

Отже, як наголосив Вахтанг Кіпіані – проблема не в нас, проблема в Польщі. Кожен організм, що росте, набирає сил. Наприклад, тепер поляки мають непрості стосунки з Ізраїлем, це антиєврейська політика без євреїв. Непростими є і польсько-німецькі стосунки – у польській пресі правого спрямування Ангелу Меркель зображують у вигляді Гітлера.

Якщо Польща зняла фільм про Волинь, ми не можемо відповісти лише статтею на «Історичній правді»: це було б протистояння пістолета гаубиці. У книгарнях в Польщі тепер є десятки видань про Волинь, від коміксів та дитячих книжок, де поляків вбиває навіть не Бандера, а Кличко з Яценюком. Навіть якщо не буде бандерівців, польському імперіалісту буде голодно і він звинувачуватиме українців загалом. Він наголосив, що якби ми були між Ліхтенштейном та Люксембургом, Інститут національної пам’яті можна було б не створювати, але оскільки Україна між Польщею та Росією, не можна обійтися без національної політики, вона потрібна для скріплення самих себе. Великим стрибком вперед є виділення коштів на переклад історичних статей іноземними мовами, знімають історичне українське кіно, яке, хоч і часом слабке, формує українську політичну перспективу. Таким чином, за 5-7 років з поляками ми будемо на одному полі: наразі у нас несиметричні поняття. У Польщі на запитання «що таке Волинь?» відповідають, що це «людобуйство», а в Україні, що це регіон країни.«Держава, яка не має кулаків, не відбувається. Не шануючи УПА, ми не шануємо нашу історію. У сусідній Польщі шанують свою історію, там навіть стоять пам’ятники расистам та антисемітам як героям. У нас таких пам’ятників немає. Потрібно вивчати уроки польського досвіду і поступово виходити на правильний шлях», - відзначив Вахтанг Кіпіані.

Ідея іншої книги, «Друга світова. Непридумані історії» народилася ще 10 років тому, коли з’явилося оголошення з закликом розповісти свою правду про війну. Це було спробою перенести родинні історії у публічну площину, щоб розповісти, якою непростою і небанальною справою була війна. Тоді вийшло кілька сотень публікацій на різних ресурсах. Він переслухав десятки ветеранів УПА і членів їхніх родин, хоч у його родині не було повстанців: таким чином, мовляв, формується спільна національна пам'ять, завдяки пропусканню цих історій через себе наче власного досвіду.

Як приклад нестандартної історії про війну він навів розповідь бабусі, яка була остарбайтеркою. На той час їй було лише 14 років і, розповідаючи про це онуці вже у 2000-их роках, бабуся каже, що це були найкращі роки її життя. Вона потрапила до німецької родини, де німецька жінка мала дочку – її ровесницю і сказала юній українці: «тепер ти будеш моєю донькою». Коли у 1945 році українка вирішує повертатися додому, її німецька матір просить рідну доньку обмінятися з остарбайтеркою сукнями, аби та приїхала додому на Полтавщину найкрасивішою. Українка більше ніколи не бачила цієї німкені, але на все життя запам’ятала доброту німецької мами. Такі історії змінюють погляд на речі, доводять, що у час військового конфлікту людина може бути людиною. Тому у книзі є як традиційні, так і нетрадиційні історії.Ще одна історія – розповідь єврея, який втік з табору і дві зими провів у діда Карпа. Потім виявилося, що той дід був поліцаєм, тобто, міг проміняти життя єврея на хліб чи масло, але, будучи моральною людиною, так не вчинив. Книга містить подібні історії з родинного досвіду багатьох , навіть відомих людей, наприклад, волинянина Олега Покальчука, відомого психолога або письменниці Марії Матіос, яка розповідала історію своєї родини у рідному селі.

Тепер це не лише родинний досвід – людина з Харкова, прочитавши ці розповіді волинян і галичан, зможе стати трохи волинянином та галичанином, розумітиме проблеми і біль вибору. І навпаки: половина книги містить історії червоноармійців та є важливою для розуміння, чи воювали вони за Україну, чи всі були за Сталіна.

Окрім цих двох видань, Вахтанг Кіпіані розповів про перший том із серії «Українська канадіана». Кілька років тому він зацікавився українцями у діаспорі і Канада стала першою. Під однією обкладинкою зібрали тексти про початок міграції українців у Канаду. Наприкінці 19-го століття з’являлося багато публікацій у пресі, що спонукали селян з Західної України емігрувати в Бразилію, люди виїздили цілими селами, але отримували там малярію, страшну бідність, погану землю, тобто, їхали на смерть. Картина бразильської еміграції виявилася страшною і Іван Франко та інші продумували піар-кампанію, аби скерувати потік української міграції на якусь іншу країну. Зупинити міграцію загалом було неможливо, адже через безземелля та бідність селяни Галичини та Буковини були змушені виїздити. Адвокат Йосип Олеськів за власні кошти у 1890-их роках вирушив в Канаду, де об’їхав всю країну, беручи проби ґрунту та спілкуючись з фермерами, домовляючись з владою про певні пільги. Після цього розпочали кампанію з залучення українців до еміграції в Канаду замість Бразилії. Ця історія наведена в книзі.

Друга частина книги – подорожні нотатки священика, своєрідний «тревел-блог» 1890 року. Чоловік подорожував містами та містечками Канади. Так можна побачити, яка дистанція пройдена від упослідженого у ті часи русина до сучасних українців Канади, які зараз є впливовою частиною суспільства цієї країни. Книга показує, що українці не стоять на місці у розвитку.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---