Віталій Заремба: «Коли людина багато років пропрацювала у владі, вона не може бути білою і пухнастою»

Романів – центр однойменної сільської ради Луцького району. Господарями романівці є від діда-прадіда. Усі вулиці села асфальтовані та освітлені. Тут, попри медичну кризу й реформу, є ФАП, а ще – дитячий садок, школа, книгозбірня, будинок культури і головний наповнювач бюджету сільської ради – сільськогосподарське товариство «Романів». Тож романівцям ніколи байдикувати. Живуть тут за принципом: від добра добра не шукають. Хай куди заведе доля, хай у які закрайсвіття їх поманять, завжди вертають до рідного порога.

У чому ж таїна романівського тяжіння, програма телеканалу «Аверс» «Про життя» з’ясовувала у чоловіка, який власним прикладом спростував давнє твердження про те, що двічі в одну річку не ввійдеш, Віталія Заремби.



– Віталію Миколайовичу, як так сталося, що хлопець із Рівненщини опинився у мальовничому Романові?

– Усе дуже просто. По закінченню Рівненського сільськогосподарського технікуму, отримавши фах інженера-будівельника, я за розподілом приїхав у Чаруків Луцького району, де пропрацював два з половиною роки. Одразу ж вступив до Львівської політехніки, щоб продовжити фахову підготовку. Звідти мене скерували в Романів заступником голови колгоспу імені Горького, де й почалася моя серйозна відповідальна робота. Тоді, у 80-ті роки, там була складна ситуація – не було ані грошей, ані робочих рук, господарство занедбане. Може, тому мене туди й скерували. Бо ж тоді у хороші господарства відправляли хлопців і дівчат, за якими хтось стояв. А я був такий собі варяг, засланий козачок з Рівненщини.

– А хіба не хотілося вам кудись поїхати, світи побачити?

– Коли мене скеровували в це господарство, у райкомі комсомолу я запитав: «Скажіть, будь ласка, куди я їду?». Інструктори мені відповіли: «Та ти не переживай, там усе нормально, хіба тільки вовки вдень вулицями бігають». Отаку оцінку цьому господарству давали на той час. Але що може злякати 24-річного хлопця?

– Хіба відсутність дівчат…

– Ну, тут мені було простіше, бо тоді я вже мав дівчину. Та дівчина забезпечує мій тил і понині.

– А як так сталося, що ви приїхали до Луцька? Старожили облдержадміністрації, куди ви прийшли працювати заступником голови, казали, що не дуже вам довіряли, бо були надто молодим і запальним.

– Я приїхав до Луцька і став заступником голови облдержадміністрації в непростий час. Україна стала незалежною і формувалися нові кадри, які не працювали на партійній роботі, не мали радянського шлейфа, природного для того часу. Я багато чим завдячую Володимиру Івановичу Блаженчуку, який на той час був представником президента в області. На той час кар’єрна драбина будь-якого чиновника формувалася крок за кроком. Тоді неможливо було зайти на рівень заступника голови, як зайшов я з посади керівника одного з рядових господарств, хоча на той час про нього вже заговорили. Тому це великою мірою лотерея, у якій я зірвав своєрідний джекпот.

За десять років господарство, яке я очолював, пройшло шлях від колгоспу імені Горького до акціонерного об’єднання «Мрія». Це означало, що ми глибоко опанували наскрізний господарський підряд, навчилися рахувати, вивчили нові технології, значно зросла продуктивність полів, худоби, а відтак і заробітна плата людей. Я ще раз згадаю Володимира Івановича, який був дуже вдумливим керівником області. Він їздив районами, знав керівників. Можливо, тоді моєю абсолютною перевагою над іншими й стало те, що я був відносно молодим.

Варто сказати, що дехто не витримав тих навантажень і пішов з посади. Таку спробу робив і я. На той час я вже був сформованим керівником господарства, але мушу зауважити, що рівень керівника господарства і рівень заступника представника президента в області – це зовсім різні величини. І мені, незважаючи на те, що мав і бажання, і ясний розум, було дуже непросто. І часу на перебудову, стажування не було. Мене оточували колишні секретарі обкому, заступники голови облвиконкому, люди, які мали колосальний багаж знань і досвід, і з ними треба було порозумітися, не бути перед ними смішним. Працювати за принципом «я начальник, а ти дурень» я не можу.

– А коли настав той момент, що ви спинилися на межі й побачили, що далі не йдете і треба повертатися?

– Я от так жив, що вдень робив одне, а вночі мені снилося інше. Марив тим, аби повернутися в господарство. Туди прийшла людина, яка працювала в господарстві, її законно вибрали, я вважав, що якщо захочу, то працівники радо приймуть мене в свої обійми. Та не так сталося, як гадалося. Були річні звітно-виборні збори, я приїхав з головою райдержадміністрації Іваном Семеновичем Луциком.

Ми виходили з того, що в господарство приїжджає свій, не треба нічого ламати, закручувати, просто голова зробить звіт і буде домовленість про те, що зараз виходимо на новий рівень і Заремба повертається в господарство головою та й усе. Але в людей було інше бачення, звісно, не в усіх, а в прибічників тодішнього голови. І я зрозумів, що мене не чекають, що треба правильно зорієнтуватися. І виникла цікава ситуація: голова ковтає слова, хвилюється, в залі панує напружена тиша.

Після його доповіді я підійшов до трибуни і сказав: «Шановні односельчани, я вас прошу, ви обговорюйте доповідь голови, ухвалюйте всі ті питання і рішення, які напрацювали. Виборів не буде. Ніхто голови не мінятиме. Ніхто так питання не ставить. Я вам зичу нормальної роботи». І сів на стілець. Сиділи ми з Іваном Семеновичем спереду і я звернув увагу на якесь похлопування. Коли повернув голову, то побачив, що пів залу людей немає. А було ж яблуку ніде впасти. Тобто коли почули, що виборів не буде, люди втратили інтерес до цих зборів. За якусь годину все закінчилося. Ми потисли руку голові і я зрозумів, що особливого вибору не маю. Тим більше, що перед тим у п’ятницю представник президента як людина досвідчена сказав мені: «Ти поїдь-но на збори, а в суботу ми зустрінемося». У суботу заходжу до нього. Він стоїть посеред кабінету, вітаємося. Ясно, що він уже має інформацію від голови райдержадміністрації. І каже мені: «То що я тобі скажу, Віталію. Ти закачуй рукава і берися за роботу. Труднощі – то ми всі їх переживали». І я перегорнув цю сторінку, перестав бачити сни про повернення в господарство й почалася багаторічна непроста робота в облдержадміністрації.

У 2002 році, коли відбувалися вибори до Верховної Ради, був такий не дуже популярний політичний блок «За Єдину Україну». Мене висунули кандидатом у народні депутати і доручили його очолити, що було для кандидата в мажоритарному виборчому окрузі як гиря на ногах, тому що тоді вже була «Наша Україна». Цей бренд працював приблизно так, як сьогодні «Слуга народу». Ми ніби зробили все, були сердиті розмови з цього приводу, я не хотів іти у Верховну Раду, не дуже бачив себе законотворцем. Упродовж виборів весь час говорив, що якщо не буду обраний народним депутатом, то залишу посаду й повернуся в господарство, яке на той час, м’яко кажучи, довели до ручки.

– Але вас ніхто не змушував таке казати.

– Звісно, ніхто не змушував. Більше того, тоді на посаду зайшов Анатолій Француз з командою. І я настільки був різким, що нині покійний Борис Петрович Клімчук, незважаючи на те, що не було дозволу від Адміністрації Президента, підписав мені заяву. І тут почалися різні тертя, почали ходити «ходоки», аби я повернувся на посаду першого заступника. Я не міг, бо впродовж виборчої кампанії сказав надто багато слів, які мене до чогось зобов’язували. І якби залишився, це був би інший Заремба, на якого багато хто глянув би занадто критично. Я повернувся у господарство. І ця моя одіссея закінчилася, коли президентом став Віктор Ющенко. І я як романтик зі стажем свято повірив у те, що потрібні такі кадри, як я. Мені запропонували повернутися у владу – і я повернувся.

– Ви працювали у владі. Знаєте, які там відбуваються кулуарні домовленості, що нечасто те, що перед очима в людей, є таким насправді. І при тому залишаєтеся людиною, яка вірить. Ви довіряєте політикам, які приходять…

– Я справді повірив у Майдан. Ходив із тим помаранчевим шаликом, був переконаний, що Україна мусить розвернутися в своєму курсі, що з тим людським потенціалом, який вона має, ми мусили значно раніше почати робити ті зміни, яких так потребуємо. Тому й повернувся, хоча, звісно, ні до кого не просився. І пропрацював ще п’ять років. У ті часи головами облдержадміністрації були Володимир Бондар і нині покійний Микола Романюк, про якого я хочу згадати з особливою теплотою. Він був надзвичайно позитивною постаттю.

І знову – вибори. Я був тоді в Аграрній партії, яку організовував в області з колегами. На той час вона мала достатній авторитет. А вийшов із неї, коли зрозумів, що навіть ті політики, з якими я був у дуже близьких довірливих стосунках, використовують цей бренд суто для своїх політичних цілей. Можливо, трохи голосно на той час зачинив за собою двері й пішов не від людей, а від партії. І постало питання, що треба бути членом Партії регіонів. І в мене знову не зрослося: безпартійному – ніяк. Тут треба віддати належне покійному Борису Петровичу. Він пропонував мені різні варіанти: і начальника управління АПК, і начальника управління статистики. Але знову ж таки в мене не зросталося з цією політичною структурою. Тож я працював собі тихо, спокійно, ні на що не претендуючи, в господарстві. Прийшли знову президентські вибори, знову я випливаю в ролі керівника одного зі штабів Порошенка. І знову я щиро вірю, що коли Петро Олексійович прийде до влади, в країні відбудуться кардинальні зміни, які призведуть до значного покращення життя. Мені знову запропонували повернутися в адміністрацію. А я такої мети не мав. Просто вірив у Порошенка. Бо що мав відповісти, коли мене спитали б, скажімо, таке: «Хіба в тій адміністрації медом намащено, що вас туди так затягує?». Хай там як, вважаю, що каденція Петра Олексійовича закінчилася печально. І мої сподівання не справдилися.

– Ви двічі поверталися до Романова. Кажуть, що двічі в одну річку не ввійдеш. А у вас вийшло, ще дуже непогано.

– Хай там що кажуть, та з часом людина міняється. Напевно, на якомусь етапі в мене були певні амбіції, наприклад, обійняти посаду голови адміністрації чи міністра. Але я нічого не робив такого, що активізувало б навколо мене події, які дали б мені можливість стовідсотково обійняти цю посаду. Там треба поступатися принципами, і про це всі знають. Сьогодні на посади заходять абсолютно молоді люди, які не мали потреби вступати в якісь сумнівні компроміси. Бачите, коли людина багато років пропрацювала у владі, то хоче чи не хоче, вона не може бути білою і пухнастою. Не хотів би себе таким позиціонувати з однієї простої причини: це просто неможливо. Ти все одно припускаєшся якихось помилок мимохіть чи свідомо. Але про те, що не торгував совістю, можу сказати вголос.

– Правильний у вас, Віталію Миколайовичу, життєвий принцип: якщо тою дорогою йдеш, пам’ятай, що нею доведеться ще й повертатися. Ви поверталися двічі, ваша дорога – хороша, рівна. Але ще й подбали, щоб вона була не тільки для себе, а й для людей. А в чоловічому житті все виконали? Як кажуть – дім збудувати, дерево посадити, сина виростити…

– Вийшла у мене одна промашка. Я виростив двох доньок. Зате яких! Ще й онучку маю. А сад вже другий виростає. Так що все у мене в цьому плані гаразд. Головне, що я сьогодні можу сказати собі та не тільки собі: дивлюся людям у вічі без застережень.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---