Волиняни у міжвоєнній Польщі: погляд без політичних упереджень

Репресії проти націоналістів, розвиток українських культурних товариств та кооперативів, пристосуванство до влади та передумови кривавого конфлікту: понад десяток авторів презентували свій доробок у форматі знакової книги про життя українців Волині та Галичини у складі міжвоєнної Польщі.

Презентація книги «Проект «Україна». Галичина та Волинь у складі міжвоєнної Польщі» відбулася у рамках Львівського форуму видавців.

Як розповів упорядник книги Микола Литвин, книгу написав колектив авторів, і це не класична монографія, а книга для історичного читання. Серед авторів – працівники Інституту українознавства, Львівського національного університету, волинських та рівненських вишів. Книжку можна розпочинати читати з будь-якого місця, адже кожен розділ є самодостатнім, а головним критерієм під час написання книги була читабельність, деякі тексти можна вважати «відпочинковими».

Книгу відкриває нарис Миколи Литвина, у якому йдеться про катаклізми українсько-польської війни та війни, коли українці спільно з поляками творили військо проти більшовицької Росії.

Рівненська дослідниця Руслана Давидюк пише про українську політичну еміграцію з Наддніпрянщини на територію Західної України, що входила до складу Польщі. Найбільший розділ написав Ігор Столяр про стан українських політичних партій. Микола Кучерепа розповідає про «Волинський експеримент» Ярузельського, своєрідне загравання влади з українським політикумом, що мало на меті асиміляцію волинян. Микола Посівнич пише про те, як ставилися до польської держави українські право-радикали, зокрема один з лідерів право-радикального руху Степан Бандера. Є цікаві розділи Володимира Комара про те, як польська держава загравала з українським та світовим політикумом. Невеликий розділ Ольги Малярчук розповідає про те, як функціонувало право та безправ’я в тогочасній Польщі.

Розділ авторства Володимира Клапчука стосується особливостей функціонування господарки Галичини у міжвоєнний період. Нарис дуже інформативний і містить інформацію про розвиток економіки тогочасної Галичини. Валентин Вісин пише про українську кооперацію на Волині та Галичині, а Віктор Голубко – про роботу львівського магістрату, щоденні проблеми львів’ян із владою. Олег Малярчук натомість пише про звичаї та побут сільських громад. Леонід Зашкільняк описує, як українська історіографія розвивалася у міжвоєнній Польщі.

Нарис Миколи та Тамари Литвиних стосується постаті вченого та громадського діяча Івана Крип’якевича. Інший нарис Миколи Литвина розповідає про митрополита Андрея Шептицького, його зацікавлення соціальними проблемами, участь у просвітництві, меценатстві тощо. Тарас Горбачевський пише про нарис про стан та статус Римо-католицької церкви яка тоді була фактично державною церквою та взаємини між римо- та греко-католиками.

Оксана Руда пише про мультикультурний простір Галичини, про роботу музеїв, театрів, кінотеатрів, радіомовлення та навіть телебачення – спроби перших телесигналів у 1930-их роках здійснювали у Львівській політехніці. Пишучи про освітні процеси, авторка намагалася про аналізувати статус українця та української мови у авторитарній польській державі.

У розділі Романа Голика йдеться про те, що читали українці, чим вони захоплювалися, чим жила тогочасна молодь. Післямову Микола Литвин намагався писати толерантно, знаючи, що книгу читатимуть не лише українці, а й поляки.

Як розповів один з авторів, полоніст Леонід Зашкільняк, ця книжка є знаковою, адже вперше відходить від традиційних схем, концепцій та візій, що були характерними для історіографії. Так, в радянській історіографії Польщу спочатку називали фашистською державою, згодом тоталітарною, а потім – авторитарною. Частково цієї історіографії дотримувалася і діаспорна українська право-радикальна література, яка змальовувала міжвоєнну Польщу як тюрму народів, де всюди переслідували українців. Ця книга відходить від такої політичної заангажованості життя українців у Польщі і говорить про те, що, незважаючи на травматичні обставини, життя людей тривало, українці творили у міжвоєнній Польщі автономне життя, маючи свою промисловість, свої культурні центри, періодичні видання, наукові товариства, банки. Ця книга спрямовує на гуманістичний вимір життя.

Доктор історичних наук Руслана Давидюк розповіла, що українська наддніпрянська еміграція на Західну Україну був своєрідним політичним феноменом, адже наддніпрянці у силу обставин були змушені бути емігрантами на власній етнічній території, на теренах Волині та Галичини. Поразка національно-демократичної революції не давала їм можливості продовжувати життя на батьківщині. Це були люди різних політичних поглядів та соціальних станів – військові та цивільні, професори та студенти, жінки та малолітні діти тощо. Вони намагалися потрапити на західноукраїнські землі, де почували себе в україномовному, а якщо говорити про Волинь, то й у православному середовищі. Тут їм було більш комфортно реалізувати себе, попри перешкоди польської влади селитися на цих територіях.

Ця тема, на думку дослідниці, піднімає на поверхню багато забутих імен емігрантів, зокрема, Сергія Бачинського, який жив на території Волині, до цього проголошував на трудовому конгресі Акт злуки, потім працював у «Просвіті», був після приходу радянської влади заарештований та розстріляний, похований, ймовірно, у Биківні. Вояк армії УНР, козак Оникій Богун мав унікальну долю, а його автобіографія на сотні сторінок зберігається у державному архіві Рівненської області. Він детально описує своє життя. Це була людина, яка вціліла після битви під Базаром та змогла перейти на територію Польщі. Він пройшов табори для інтернованих, оселився в Острозі, все життя міряв про те, щоб його родина переїхала у Польщу, але це йому не вдалося. Минуло сто років і долю Оникія Богуна певною мірою у нових умовах проживає його правнук, який у 2014 році був змушений залишити рідний Харцизьк і зараз живе у Києві, будучи російськомовним, але українцем за душею і дуже пишається спадщиною прадіда.

Серед емігрантів виділяють також групу Петра Певного, яка згодом трансформувалася в Волинське українське об’єднання. Це були частково посли до польського сейму та сенату, які гуртувалися навколо «Української ниви» (газети, яку у 1928 році перевели з Варшави до Луцька) та які таким чином намагалися адаптуватися до польського суспільства. Частина їх у роки Другої світової воювала у лавах ОУН-УПА та армії Бульби-Боровця.

Поява групи Певного спричинила розмежування в еміграційному середовищі, де «петлюрівський» табір за ступенем лояльності до Польщі поділився на окремі групи: одні сприймали цю державу як даність, не протидіяли їй, інші співпрацювали з владою.

Окремі емігранти-наддніпрянці займали адміністративні посади. Наприклад, Дмитро Барченко був віце-президентом Ковеля, а у 1929 році його обрали бурмістром Олики. Функції лавника магістрату у Луцьку виконував Олександр Ковалевський.

У розділі авторства Руслани Давидюк згадується про те, що справою честі емігрантів було впорядкування могил побратимів, вшанування їхньої пам’яті. Зокрема, у міжвоєнний період збирали кошти на встановлення нагробка Олексі Алмазову у Луцьку.

Внеском емігрантів у розбудову життя регіону була їхня участь у розвитку кооперативного руху. Так, у кооперативних установах Волині приблизно 25% українських працівників були емігрантами.

Наддніпрянська еміграція активізувала також театральне життя Волині, набувши мистецького досвіду ще в таборах інтернованих. Так, під керівництвом наддніпрянця Миколи Певного з 1928 року розпочав роботу Волинський український театр у Луцьку.

Автор книг про Степана Бандеру Микола Посівнич зазначив, що українські націоналісти були продуктом польської держави, адже Степан Бандера – це продукт польської шкільної системи, а ОУН була відповіддю польській системі, що творилася на націоналістичному курсі. Зі слів дослідника, Степан Бандера був хорошим солдатом інформаційних воєн, ідеологом, який знайшов ідеї, які можна втілити.

У розділі Миколи Посівнича «Нас розсудить залізо і кров»: напрями діяльності УВО-ОУН у Галичині та на Волині у міжвоєнний період» йдеться про те, що організаційне становлення ОУН на Волині відбувалося повільніше, ніж у Галичині, через встановлення так званого Сокальського кордону, арешти та відхід давніх членів УВО, а також загальну слабкість українського громадського та політичного руху. Наприкінці 1931-на початку 1932 року УВО та ОУН остаточно об’єднали в єдину організацію на чолі з провідником на Луцьку область Олександром Куцом. Кошти для Бойового фонду ОУН на Волині збирали, влаштовуючи мистецькі заходи та загальні збірки. Також допомога надходила від кооперативів. Членів ОУН з Волині спрямовували на вишколи до Галичини, натомість на Волинь передавали зброю, навчальні підручники та інструкції.

Історик Роман Голик розповів, що українській спільноті 1920-30-их років харківська література доби розстріляного відродження була певним просвітком, тому що на Західній Україні бракувало поліграфічних потужностей. Також зі сходу сюди потрапляла перекладна література, класика українською. Він зауважив, що за часів міжвоєнної Польщі, до прикладу, у читальному залі бібліотеки ЛНУ, де відбувалася презентація книги, читали переважно книжки польською, літературу, читати яку зобов’язували в гімназії та університеті. Водночас, українці та поляки читали різне – одні Міцкевича, інші – Шевченка, і кожен вважав, що його література підносить його національний дух. Тут, мовляв, точка удару двох концепцій Галичини та Львова і двох різних бачень.

Читали не лише високе, а й масову «жовту», літературу, що користувалася великою популярністю на вулицях. Студенти навіть давали гроші наглядачам бібліотеки, щоб отримати такі книжки. Це література детективного жанру, або сороміцькі польськомовні «фрашки». На той час подібну літературу не дозволяли читати учням і навіть вважалося, що у помешканні, у кабінеті, доросла література повинна зберігатися замкненою і бути недоступною дітям, навіть певні видання «Енеїди» Івана Котляревського вважалися такими, що їх не варто читати молоді, не кажучи вже про тексти Мопассана.

Як зауважує у післямові до книги Микола Литвин, уперте заперечення Варшавою, польським політикумом права українців Східної Галичини та Волині на державно-соборне самовизначення було головною причиною всіх новітніх українсько-польських протистоянь – від війни 1918-1919 років до визвольного руху українців 1920-1940-их років, під час яких гинули як поляки (управлінці, політики, осадники), так і українці (військові та цивільні). З його слів, українсько-польський конфлікт середини 20-го століття своїм корінням сягає нових часів, а рельєфно – міжвоєнного періоду. Сучасна Українська держава не має стосунку до цієї трагедії, а навпаки – представники центральної влади, інтелектуали країни неодноразово засуджували вияви взаємної ненависті і насилля. Тому варто погодитися з українськими вченими та публіцистами у тому, що Волинська трагедія 1943 року сталася за відсутності української державності й відбувалася на міжнаціональному ґрунті. Загалом населення західноукраїнського регіону стало заручником геополітичної гри великих країн, що насамперед реалізували свої етнополітичні плани.

На думку упорядника книги, політики, управлінці та науковці зобов’язані враховувати актуальні суспільні настрої по обидва боки кордону. Так, у 1991 році до українців прихильно ставилися лише 9% поляків, а після двох Майданів цей показник підвищився до 36%. Проте у 2016 році відбувся спад приязні до 27%. Це не в останню чергу пов’язано з нерішучістю української внутрішньої та зовнішньої політики, неочікуваною ухвалою Польського сейму щодо Волинських подій 1943 року, підступною інформаційною інтервенцією російських мас-медіа та політиків. Тому думка істориків щодо спільного українсько-польського минулого має бути виваженою, а дії влади –системними.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---