Одяг, який діти отримують в інтернаті, батьки міняють на горілку. РЕПОРТАЖ

Іваничівська спеціальна загальноосвітня школа-інтернат працює ще з часів колишнього СРСР. Тут навчаються особливі діти – у багатьох з них логопедичні вади, є й такі, хто зовсім не розмовляє. На перший погляд, це - проста школа, правда, зі своїми відмінностями: тут шестиденний навчальний тиждень та спрощена програма. Наприклад, те що в «нормальній» школі вивчають у п’ятому класі, тут – у восьмому.

Зі слів директора закладу, Людмили Лазаренко, діти тут є різні - як і їх сім’ї та життєві обставини. Вистачає і малюків з нормальних сімей – вони тут через вади розвитку. Але є немало і занедбаних дітлахів, батьки яких зловживають алкоголем та мало переймаються долею власних чад.

Діти повертаються в інтернат, бо дома нічого їсти

«Не раз таке бувало, що ми тут дітей одягаємо, відпускаємо додому, а вони звідти повертаються голі і босі – батьки продають речі та пускають гроші на горілку», - пояснює Людмила Ростиславівна.Хоча, якими поганими не були б мама й тато, – вони рідні. Жінка згадала історію, коли мама одного з учнів проходила курс примусового лікування від алкоголізму. І як тільки вона повернулась додому, син прийшов проситись навідати її. «Але щасливий такий приїхав з доми, очі радістю горять просто», - згадує директор інтернату. Щоправда, матір-пиячку за місяць знову відправили на лікування.

На вихідні чи на канікули, зі слів жінки, діти просяться додому. Хоча не раз траплялось таке, що майже відразу приїжджають назад – вдома немає чого їсти. Приміщення інтернату межує зі школою-гімназією – заклади стоять мало не стіна до стіни.Зі слів директора, діти спокійно спілкуються між собою. Хоча, пригадує, що колись давно траплялись конфлікти. Здебільшого, через насмішки гімназистів над вихованцями інтернату.

«Чудеса трапляються...»

Людмила Ростиславівна розповідає, що фінансування з державного бюджету для повноцінної роботи закладу вистачає не завжди. Тому намагаються залучати благодійників та просто небайдужих людей. «Чудеса трапляються», - каже жінка. Наприклад, одного разу на кухні вийшла з ладу холодильна камера. І тут як тут в інтернат звернувся чоловік, який хотів надати допомогу закладу. Він і придбав велику нову камеру.

На постійній основі допомагає діткам благодійна організація «Братерство без кордонів», жертвуючи канцтовари і необхідні речі. Також нещодавно з подарунками для малечі приїхали представники ВОГО «Фундація розвитку громад» та ВОБО «Радість дитинства».Як розповіла пані Людмила, з чим дійсно немає проблем – так це з теплом та їжею:

«Кормлять тут так, що аби діти те все з’їдали». І дійсно - обід, який розрахований на дитину, ледве з’їдає дорослий чоловік. Наприклад, в день відвідин Інформаційного агентства Волинські Новини, на перше дітям давали борщ з капусти, на друге – кашу, смажену курку та салат з буряка, на третє – сік з печивом. Все смачно, ситно і по-домашньому.Та й морози вихованцям, кажуть, не страшні – в приміщенні завжди тепло і є власна гаряча вода, адже інтернат з 2004 року опалюється власною котельною. Щоправда, так було не завжди – раніше взимку ледве 12-13 градусів «наганяли».Влада міняється, а фінансування все одно не вистачає

Людмила Ростиславівна керує закладом вже більше 20 років. До того була заступником директора. Каже, що незалежно від влади, фінансування було недостатнім. Тому гроші на все, що закладу потрібно додатково, вона змушена шукати самостійно:

«Під лежачий камінь вода не тече, директор мусить крутитися…», - каже вона. А проблемних моментів дійсно вистачає. Наприклад, приміщенню, зі слів директора, не завадив би косметичний ремонт. Жінка пригадує, що у свій час львівський благодійник безкоштовно виділив на інтернат плитку, унітази та компакти.

«Тут були такі кімнати, що у волинських готелях близько такого не було. Щоправда, було це 20 років тому…», - розповідає Людмила Ростиславівна.

У що одягнути дітей?

Не вистачає на дітей і одягу. Наприклад, минулого року з бюджету дали близько 100 тисяч гривень, щоб "укомплектувати" дітей відповідно до норм Щоправда, комплект одягу розрахований на декілька років, а дітвора зношує його набагато раніше. Та й батьки - пияки, які продають дитячий одяг – проблема ще та.

Частково вихід із ситуації вдалось знайти безпосередньо директору закладу. Людмила Ростиславівна, розповідає, знайшла благодійників з Німеччини. Волонтери приїжджають раз в рік та привозять з собою весь необхідний одяг – починаючи від білизни, закінчуючи зимовими куртками.

«І це зовсім не секонд-хенд. Там такі гарні і якісні речі, що не у всіх дітей із сусідньої школи такі є», - запевняє пані Людмила.

Жінка стверджує, що головне - те, що діти тут не лишаються поза увагою ні на мить. Весь час поруч вихователь, вчитель чи нічна няня. Тому дітки активні, жваві, не замкнуті у собі.Спілкуються вільно, і побачивши незнайому людину, тут же вітаються:

«Доброго дня, я Давид. А вас як звати?», - почув я дзвінкий голос, як тільки переступив поріг інтернату.

Тут їх привчають до праці – вихованці прибирають, підмітають, виконують дрібну роботу. Стіни закладу вони покидають, вже маючи професію. Хлопці – майстра-столяра, дівчата – швеї-мотористки. Чимало з них продовжують навчання у вищих професійних училищах. Інтернат шефствують інші навчальні заклади, тому всі можливості для цього є.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---