«Енергію черпаю, коли приїжджаю в село», – волинський тренер з важкої атлетики

Усе життя заслуженого тренера України Миколи Авраменка пов’язане зі спортом. Він – заслужений працівник фізичної культури і спорту України, суддя міжнародної категорії, майстер спорту СРСР. Це наставник, на честь якого сім років тому вихованці організували в Луцьку чемпіонат із важкої атлетики. У такий спосіб вони вирішили привітати улюбленого тренера із сорокаріччям спортивної кар’єри. Відтоді богатирський турнір у нас – щорічний.

Микола Григорович став гостем програми «Про життя» телеканалу «Аверс», в ефірі якої розповів про дорогу до спорту, любов до сім’ї та вихованців і про власні життєві орієнтири.

Миколо Григоровичу, де ж те місце на Волині, яке богатирів народжує, звідки ви?

У далекі роки минулого століття, а саме в 1951 році, в селі Липи Господь Бог подарував моїм батькам Колю. Були такі часи, що потрібно було багато працювати фізично. Восьмирічну школу я закінчував у Липі, а середню – в Берестечку, доводилося щоранку їхати велосипедом 12 кілометрів туди і назад. Це було велике навантаження. Коли мама будила мене о сьомій ранку, це означало, що все добре, поїду велосипедом, а якщо о п’ятій – то треба було взувати гумові чоботи, вдягати балоновий плащ і чимчикувати пішки.

Як зараз пам’ятаю: дощ, гроза, а я пішов учитися, бо потрібні були знання. Мені пощастило, онучки мої гарно вчаться, напевно, в діда пішли, і я вчився, школу зі срібною медаллю закінчив, мав лише одну четвірку з російської мови. Вчитися дуже любив, але часу не вистачало. Восени після школи потрібно було копати буряки, кукурудзу збирати, а потім вже ввечері сідали з сестрою і вчилися. Я завжди любив природу, любив річку, рибалити. Трішки браконьєрив, доводилося іноді з кловнею, іноді сітку поставити, іноді на вудочку. Сама природа надихала на те, щоб розвиватися, адже там і ліс, і гори.

У дитинстві взимку я любив в трусах бігати по снігу, загартовувався. До цього часу відчуваю той імунітет, що виробив у дитинстві. Як приїжджаю в село, там я черпаю енергію. Шкода, що батьків немає, я дуже їх любив.

Але ж кажуть, що не надто вдається сільським людям навіть і поговорити про ту саму любов, я думаю, що, мабуть, ніколи й не казали про це, правда? Всі були зайняті зранку до ночі роботою.

Але я знаю, що завжди з батьками мав той життєвий момент, коли можна було поспілкуватися. Мама з татом дуже любили мою сім’ю, діток моїх Андрійка та Анечку. Ще в дитинстві я допомагав татові вирощувати сад, тепер там залишилося кілька яблунь, коли приходжу туди, завжди згадую свого тата. Він прищепив мені цю любов , я маю два сади – в Луцьку і на дачі.

Садок – то для душі чи для родини, для онуків?

І для душі, і для родини. У мене четверо онучок, думаю, в перспективі має бути й онук. Яка в мене радість на душі, коли вони їдять ранні черешні з мого саду і сливи!

А своїх вихованців пригощаєте плодами з садка, у вас же їх багато?

Так, звісно. Зараз навіть хто кращий результат показав, тому й цукерка є. Моя покійна мама казала: «Колю, як ти будеш жити, якщо так людей любиш?». Але зараз в нашому суспільстві не вистачає тієї любові людини до людини. Можливо, ми десь маємо прогалини у вихованні, точно цього сказати не можу, бо це спірне, філософське питання, але на першому місці має бути любов до ближнього, як написано в Біблії, а у нас в Україні цього, на превеликий жаль, немає.

А у спорті можуть бути такі стосунки?

Тренер мусить бути не лише тренером, а і батьком, і матір’ю вихованцеві. У мене здебільшого тренуються діти з не надто забезпечених сімей, чиї батьки мають невисоку зарплату. Дітей олігархів немає, важких видів спорту вони лінькуваті. Усі мої вихованці переживають одне за одного.Напевно, вони бачать, як ви ставитеся до них?

Я їх просто люблю.

А коли ви відчули ту любов? Коли ви із спортсмена стали тренером, пам’ятаєте той період?

Я ще як служив в СКА «Львів», тренувався, виступав сам, відчув, що у мене є тяга до цього. У нас в Радянському Союзі тоді було 11 чи 12 СКА, проводили чемпіонат Збройних сил, де я, до речі, встановив рекорд Збройних сил Радянського Союзу, пожав тоді в середній вазі 152 з половиною кілограми. Сильненький був, Бозя дав мені і здоров’я, і силу.

А хто цю силу у вас помітив, хто побачив, відчув? Як ви прийшли в спорт?

Я ж спочатку закінчував Львівський автодорожній технікум. Відбувався чемпіонат міста з важкої атлетики серед середніх навчальних закладів, і я виступив. Після цього Калінін, такий був заслужений тренер України, мене запросив. І була така ситуація. Хлопчина присідав з вагою 130 кг. І Калінін до мене каже: «От бачиш, він присідає – і ти бери». Я тих 130 кг беру, на п’ять разів присів, а він каже: «Ти що, тренувався?». «Ні», – відповідаю. Він запитав: «І як ти?». Кажу: «Та на шиї болить, на плечах тисне». Десь від природи в мене та сила, ну і я вже казав, що два роки велосипедом до школи їздив, любив плавати.

Ви ніколи не шкодували, що так життя склалося?

Не шкодую. Господь мені послав прекрасну сім’ю і обдаровує мене цими моїми діамантиками. Одним діамантикам уже по дев’ять місяців, ще одна – в п’ятому класі, найстарша – на другому курсі закордонного вишу. Маю прекрасну дружину, чудових сина й невістку, прекрасних доню й зятя. Я абсолютно щаслива людина в сімейному плані, якби ще ноги перестали боліти, вилікувався, то був би, мабуть, найщасливішою людиною в світі. Тому що життя дається один раз, так Островський казав? Тому його потрібно прожити прекрасно, без заздрощів, без злоби, з великою повагою і любов’ю до людей. Я по-іншому не живу, просто люблю своїх вихованців, сім’ю, і від цього черпаю ці земні сили. Іноді дуже погані хлопці трапляються, з вулиці, але потрапляють в це спортивне середовище – і змінюються. Я можу похвалитися тим, що практично всі, хто в мене тренувався, хто ставав майстром спорту, мають вищу освіту.

Ви вважаєте, що це важливо? От як у вас по життю склалося, ви казали, що любили вчитися і вважали, що це потрібно, ви своїх так само налаштовуєте?

Я зараз своїм дітям розказую: закінчив середню освіту – чи ліцей, чи коледж, отримай вищу освіту, май голову на плечах, тобто розум, і тоді ти можеш іти в життя, шукати, обирати. Вища освіта має бути обов’язково, тоді ти знаєш, що для тієї дитини, для того спортсмена щось в житі зробив. У нас є колектив з п’яти-шести людей, скажімо так, однодумців, ми хочемо щось зробити для Волині й держави України.

Таке враження, що ви жодної поганої людини на своєму шляху не зустрічали, хіба таке може бути?

Після того як вона пройшла курс підготовки у важкій атлетиці, в спортивному залі, людина міняється.

Але ж не всі приходять у спортивний зал, і змінити поза його межами людей не можна всіх, правда ж? Чи ви просто намагаєтеся оте своє оточення так берегти, щоб не знали ваші вихованці, люди, з якими ви працюєте, того, що коли ви виходите за межі спорту і, щоб той спорт захистити, щоб його підтримали, ідете до влади, розмовляєте, доводите? Там же немає тих людей зі спортзалу.

Мені дуже пощастило, що на своєму шляху зустрів Василя Столяра, він був президентом футбольного клубу і взяв нас під свою опіку. Ми мали харчування, медикаменти, він давав трішки кишенькових грошей. І ми досягли чимало, чотири людини були чемпіонами Європи, у нас шість майстрів спорту міжнародного класу, один заслужений майстер спорту – Надя Миронюк. Це колективний вид спорту. Люди вболівають, хочуть побачити щось таке, щоб здивувало.

Крім Василя Столяра, підтримують вас? Я думаю, на Волині знайдеться ще чимало людей, готових підтримати спорт. Але загалом що ви скажете?

Будемо говорити так: чи бідні, чи трішки жадібні стали люди. Зараз у нас повернувся президент федерації Олександр Лазорко, вони з моїм рідним сином Андрієм об’єднались і хочуть зробити щось таке велике для дітей. Андрійко зали ремонтує, Саша морально допомагає. Перед новим роком ми організували новорічний турнір під патронатом президента федерації Лазорка. Подарували шапочки, чашки, цукерки, діти були задоволені.

Виявляється, так мало для щастя треба?

Мало для щастя треба. Треба більше уваги. На першому місці має стояти здоров’я нашої нації. Зали потрібно робити. Діти ходять поза залами, а потрібно, щоб вони наповнювались. Не обов’язково, щоб були в тому залі олімпійські чемпіони, але має бути здорова нація.

Тоді, коли ви прийшли в спорт, було більше можливостей, більше залів, більше уваги приділяли спорту?

Це дуже складне філософське питання, але, по-перше, не було комп’ютерів, по-друге – цих наркотичних препаратів тощо. Це ж були післявоєнні роки, люди прагнули, щоб була здорова нація.

Люди вашої епохи якісь інші, вони вміли долати труднощі. Що з нашим поколінням не так?

Мабуть, тяжке дитинство було – з лопатою, сапкою. Людина мала мету в житті. Якщо зараз запитати дитину 9-10 класу, ким хоче стати, вона відповість, що не знає. А ми мріяли навіть тими самими космонавтами стати, льотчиками, це було престижно, бо Гагарін в космос полетів у 1961 році, а ми ж рівнялись. Навіть водієм машини хотіли ставати. Мабуть, зараз більше політикою займаються, а треба людьми займатися.

А от ваш син – він же людьми займається. Ви його виховували на власному прикладі? Андрій Авраменко пішов вашими стопами, він так само вболіває за спорт. Це у вас родинне? Маєте привід пишатися сином?

Це, мабуть, в генах. Не в тому плані, що це мій син, я просто кажу, що він талановита людина, він працьовитий, він ніколи у мене поганий не був. І мамі в хаті допомагав, і в село корів пасти їздив.

А ви пригадуєте, як познайомилися з дружиною?

Це був 1976 рік, зима. Тоді насипало дуже багато снігу й біля ЦУМу зробили великі кучугури. Ми йшли з товаришем, а нам назустріч – дві дівчини, то ми їх в ці кучугури вкинули, жартували, якісь тоді були люди без комплексів. Так і познайомилися, почали зустрічатись, з’явилося щось в сердечку.

Не образилась вона на таку вашу витівку?

Ні, всі веселі були, сміялися.

А якщо несправедливість є, ви її бачите, відчуваєте, як тоді реагуєте, якщо бачите, що можете втрутитись і буде результат?

Я, до речі, дуже матюклива людина, тоді так всиплю триповерхових матів, і мені стає краще на душі, а головне, що людина починає дослухатися. У нас такі люди, що іноді без міцного слівця ніяк.

Часто трапляється, що потрібно застосовувати таке міцне слівце?

Я кажу розумне слівце. Коли по-іншому до людини не доходить.

Що цінуєте у житті, крім родини й улюбленої професії?

Маю хороших друзів. Магнетизм у мене такий чи аура, що хочеться зустрітись з хорошими людьми, поспілкуватись.

А коли не зайняті, відпочиваєте як?

Я відпочиваю трішки. Раніше в мене були змагання в Скадовську, проте зараз їх відмінили. Біля Скадовська є таке село, Лазурне, я забираю туди сім’ю, потім з Лазурного їжджу на змагання. Так ми відпочивали років 16-17. Дуже люблю відпочивати з рідними на Світязі.

Кажуть, ви і риболовлю полюбляєте, є таке?

Є таке.

У кожної людини є те, що ще хочеться зробити, до чого хочеться дійти.

У мене три людини вже виступали на Олімпійських іграх, я хочу ще медаль з Олімпіади.

З найближчої?

Ні, не Токіо, думаю, Франція, десь за чотири роки. Є такі люди, які мусять виступати, але це вже як життя складеться. Та ми будемо боротися.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---