Книги, шахи і реабілітація: як УТОС турбується про незрячих волинян

Цьогоріч спільнота незрячих Луцька відзначила 60-річний ювілей. Обласна організація Товариства сліпих (УТОС) функціонує на Волині 25 років. Її незмінно очолює невтомний керівник та ефективний менеджер, відмінник народної освіти, заслужений працівник соціальної сфери Юрій Симончук.

Для незрячих ‒ книги, шахи і реабілітація

Обласна організація тісно співпрацює із владою та церквою, об‘єднує 9 первинних осередків у районах і налічує 1713 людей з інвалідністю зору. За підтримки держави й місцевої влади вона опікується соціально-трудовою, медичною, професійною реабілітацією інвалідів зору, забезпечує їхні конституційні права на освіту, відпочинок, гідні умови проживання.

У Луцьку працює навчально-виробниче підприємство УТОС, на якому незрячі отримують повний спектр соціального захисту, можливість самореалізуватися та повноцінно жити й трудитися. Є у незрячих своя бібліотека, де можна взяти книги, надруковані шрифтом Брайля, плоскодруком, записані на касети чи диски. За словами бібліотекаря Валентини Сидорко, читачами книгозбірні є 390 людей різного віку. Вони попередньо телефонують і роблять замовлення. Книги є на всі смаки: дитячі твори, художня література, молитовники і Святе Письмо.

Юрій Симончук докладає чимало зусиль, щоб люди з вадами зору не залишалися на узбіччі життя. Адже сам пережив чимало випробувань, які його не зламали. Чоловік здобув дві вищі освіти, одружився, виховав сина і доньку, тішиться чотирма онуками й правнучкою.«Я втратив зір у п’ятому класі. До того був здоровим хлопцем, але далося взнаки післявоєнне дитинство. У руках вибухнула гільза, знайдена на пустирі. Я втратив частину правої руки й осліп. Однак завдяки батькові та двом незрячим учителям зумів себе реалізувати», ‒ каже Юрій Прокопович.

Чоловік наголошує, що сам, без супроводу, їздив на навчання і роботу. Львів, Лисичанськ, Краматорськ, Харків ‒ у ці міста доля закидала хлопця, і він давав собі раду. Тому не розуміє батьків, які бояться відпускати незрячих дітей на навчання і тримають їх удома. Такими рішеннями дорослі завдають великої шкоди дітям, адже ті не опановують шрифту Брайля, відтак не розвиваються і прирікають себе на життя у чотирьох стінах.

А ті, які звертаються в УТОС, набувають навичок жити й працювати в темряві, використовуючи дотик, слух, нюх. У центрі реабілітації при товаристві діти вчаться читати і писати за Брайлем, орієнтуватися в просторі, тренуватися, опановують комп’ютерну грамоту, грають у шахи та шашки. Та найголовніше, що люди з інвалідністю тут перебувають в соціумі, поміж своїх.

Вихованці центру ‒ успішні вчителі, юристи і масажисти

Юрій Прокопович вивчав досвід соціального забезпечення людей з інвалідністю у Швеції, Фінляндії, Грузії, Польщі та в багатьох наших містах. Каже, нам ще далеко до Європи. Адже пенсії в українців з інвалідністю мізерні, а працювати їм фактично нема де. Ще за часів СРСР незрячі постійно виконували якусь роботу, кооперувалися з заводами і фабриками, випускали власну продукцію, як-от картонні ящики й коробки. У 80-х роках УТОСівці виготовляли 50% низьковольтної апаратури, шили ковдри. Зараз же підприємства товариства сліпих переживають глибоку кризу.

У Луцькому учбово-виробничому підприємстві УТОС – 18 незрячих працівників з І групою інвалідності. У давні добрі часи там працювало понад 400 незрячих. Зараз працівники виконують тільки разові замовлення, виготовляючи картонну тару, а також збирають іграшки для компанії «Тигрес».

«Ми працюємо з любов’ю. Ця робота для нас благословенна і набагато важливіша, ніж для здорових людей. Адже ми маємо можливість вийти з дому і поспілкуватися з друзями», ‒ каже Світлана Кіперчук, яка працює тут вже 40 років.Директорка підприємства Алла Суховержко розповідає, що заробітні плати у незрячих невисокі й залежать від виробітку. В середньому це 1,5-2 тис. грн. Але кожен із працівників вважає за потрібне працювати, адже так вони почуваються повноцінними членами суспільства. У цехах тепло, сухо. Біля столів, за якими сидять працівники, стоять коробки з деталями. Кожен відповідає за певну ділянку роботи. Бувають машинки, які складаються з 17 дрібних деталей. Усі маніпуляції працівники виконують навпомацки.

Юрій Симончук переконаний, що людина з інвалідністю здатна себе прогодувати. Головне ‒ правильно обрати професію. Чимало вихованців центру зараз працюють учителями, юристами, масажистами. Кожного з них Юрій Прокопович згадує поіменно і розповідає з гордістю, як про своїх дітей.

Оксана КУЦИК

Фото Ірини ЄРОШКО

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---