USD 26.9 27.1
  • USD 26.9 27.1
  • EUR 30.5 30.8
  • PLN 7 7.13

Василь Слапчук: «Я залежу від книг, як залежать від куріння чи алкоголю»

На початку січня міжнародний Арт-центр Кlas’s Arts Center San Francisco (США) оголосив лауреатів Міжнародної літературної премії імені Джека Лондона за 2019 рік. Серед нагороджених – волинський поет, прозаїк, літературний критик, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, заслужений діяч мистецтв України Василь Слапчук. У його доробку – десятки книг для дітей та дорослих, а також наукові монографії і переклади, пише газета Волинські Новини від 7 лютого.

«Про цю премію мені відомо тільки те, що написано в інтернеті. Я її ще не отримав, навіть не знаю, який на вигляд диплом», – коментує подію Василь Слапчук. Розмовляючи з письменником, ми зачепили не лише літературні теми, а й багато інших.

Було б смішно говорити про якісь мої літературні досягнення в англомовному світі. Ми ж не станемо видавати бажане за дійсне, правда? Певні зусилля є, але успіхи доволі скромні. Торік у видавництві Стрельбицького (це видавництво електронних книг) вийшла англомовна збірка Van Gogh’s shoes. Є дві поетичні збірки, перекладені англійською (Last touch of nettle і Van Gogh’s shoes), які могли побачити світ у двох різних нью-йоркських видавництвах 2018 року. Сподіваюся, ці проекти буде реалізовано у нинішньому році. Утішним бонусом стала для мене збірка Kropka w środku, що вийшла наприкінці минулого року в Польщі. Переклав її відомий польський поет Богдан Задура. Книга нараховує 140 сторінок, вона гарно видана, і я вдячний всім, хто доклав до цього руку. Особисто я до цього ніяк не був залучений. По суті, мені зробили сюрприз. Це цінуєш більше, ніж те, що реалізував власними зусиллями. Премія імені Джека Лондона – також сюрприз. Висунення зі мною не погоджували. Напевно, це найголовніше і найцінніше: що є люди, які роблять для тебе щось, чого ти від них не просиш і не чекаєш.

Не знаю, чи є сенс рахувати написані книги. Може виявитися, що їх більше, ніж читачів. З певністю можу сказати, що раніше я більше займався поезією, а тепер прозою. Торік до львівського Форуму у видавництві «Український пріоритет» вийшов мій восьмий роман «Кохання, Дао і марципани», але так склалося, що у вигляді книги я його ще не бачив.

Люблю книги, люблю книгарні, люблю бібліотеки. Я залежу від книг, як залежать від куріння чи алкоголю. Я свідомо собі в цьому потураю. Водночас дбаю, щоб ця моя пристрасть залишалася під моїм контролем. Книга для мене – це щось більше, ніж джерело чи вмістилище інформації. Особливо, коли йдеться про книгу художню, поетичну. Однак не варто наділяти її якимсь сакральним змістом. Це лише граційно скріплений стосик паперу. Якби я опинився перед вибором – купити собі книгу чи синові іграшку, то купив би іграшку.

Малоймовірно, що інтернет здатен витіснити паперову книгу. Кіно ж не витіснило театру. Гадаю, паперова книга може мирно співіснувати з новітніми інформаційними технологіями та інтернетом. Наприклад, в Японії, яка, всім це відомо, є попереду у сфері новітніх технологій, чудово розкуповують паперові книги. А тиражі ж українських видавництв, напевно, можуть рівнятися з тими, що виходять в Естонії, населення якої менше, ніж півтора мільйона. В Україні закривають книгарні, закривають бібліотеки... Це шлях у нікуди.

Активно читати я розпочав десь у другому класі. Пам’ятаю великий формат (це було окреме видання) повісті Олександра Гріна «Пурпурові вітрила». Я вже комусь розповідав про шафу з книжками, що стояла в учительській школи (це була початкова школа села Новий Зборишів), де моя мама працювала прибиральницею. Ця шафа була замкнена, але я якимсь цвяшком легко справлявся з замком. Прочитав усе, що було в цій шафі, окрім агітаційних брошур і подібного мотлоху. Найсерйознішою книгою з цієї шафи був роман Горького «Справа Артамонових», зовсім не для мого віку. Коли я перейшов до четвертого класу й пішов учитися до Лобачівської середньої школи, моя шафа виросла до розмірів невеликої кімнати, затиснутої спортзалом і кабінетом біології. Любив я тоді пригодницьку літературу, але такої було обмаль, тому читав усе без перебору.

Неподалік від мене жив дядько на прізвище Поснік, він передплачував «Роман-газету», пригадую назви: «Злий дух Ямбуя», «Продавець повітря»... Ще з Поснікової бібліотеки закарбувалися в пам’яті два томи «Людоловів» Зінаїди Тулуб. У книжках я шукав розваги. І знаходив її. Це був паралельний світ, ідеальний світ. Він приносив у моє життя (принаймні у внутрішнє, розумове) певне розмаїття і певні ідеали.

Найближчим часом маю намір завершити роман, задуманий давно. Може, десяток років тому, може, два. Записи чомусь не датовані. За цей час ідея, звичайно, трансформувалася, але, здається, не застаріла. Донедавна моя голова і мої руки були зайняті іншим романом, який має назву «Роман & Роман», це доволі об’ємний і, напевно, дещо складний твір. До роману залучена величезна кількість цитат. Персонажі говорять про літературу, живуть літературою і, власне, її оприявлюють. Я жартував, що це роман для докторів філологічних наук. Насправді ж може зацікавити всіх, хто любить літературу (а не просто читати). Тепер справа за малим – роман треба видати.

Натхнення у мене не буває. Щоб я міг писати, мені треба ввести себе у певний стан. Увімкнутися в якусь розетку. Можливо, це можна назвати медитацією. Ти цілковито порожній. Часом ця порожнеча аж лякає. Концентруєшся і починаєш виловлювати із нізвідки якісь окремі слова. Ловиш і відпускаєш, бо ні до чого не придатні. А потім враз за якесь зачіпляєшся, крутиш його, як кубик Рубика, аж поки це слово не починає притягувати інші, з яких ти врешті робиш вірша. З прозою інакше. Тут менше ірраціонального. І тут важлива посидючість, якої мені бракує. Кумедно звучить від людини, яка сидить на візку більш як тридцять років, але це правда. У мене нема фанатизму, нема відчуття покликання, нема віри у місію, нема мотивацій... Я пишу тільки тому, що це завжди складний процес, матеріал завжди чинить опір... Чому б я мав відступатися?

Персонажів беру із власної голови. Мені нецікаво списувати історії з життя. Майже все вигадане, за окремими дрібними винятками. У «Книзі забуття» до розділів-коментарів я залучав елементи власної біографії, а головний герой художньої частини «виліплений» із озиранням на двох прототипів. Дещо біографічне (окремі зерна) знайшло втілення у романі «Поміж світів і сяяння світил». У творенні тексту має значення не лише уява, інакше кажучи, уява – це сплав особистого досвіду (пережите) і напрацювань та запозичень у процесі пізнання світу (спостережене). Процес творчості влаштований так, що деякі його аспекти залишаються загадкою для самих творців. Тому трапляються творчі невдачі й творчі кризи.

Зараз мене навряд чи можна назвати компанійською людиною. Я завжди потребував трохи самотності. Або ж відстороненості. Але не настільки, щоб відчувати дискомфорт чи щоб це призводило до конфліктів зі спільнотою. У підлітковому віці водив компанії з хлопцями, але лише я один не курив. В усьому іншому не дуже відрізнявся від решти хлопців. У чомусь їх навіть перевершував, тому ніхто ніколи не брав мене на кпини. Так само й у війську. Коли твої вчинки підкріплені твоїм характером, їх поважають. У дорослому віці коло мого спілкування було доволі широким. Майже всі ці люди познайомилися зі мною вже після того, як я опинився на інвалідному візку. Минав час, змінювалися обставини, оточення також мінялося. Але є коло людей, з якими я дружу давно. Щиро кажучи, не вмію підтримувати стосунків. Саме тому надаю їм великої ваги, значення і ціни. Бо я знаю, що це заслуга моїх друзів.

Можу полагодити кран або розетку. Я вихований фізичною працею. Ріс без батька, вся чоловіча робота (і не тільки) була на мені. Вчився у сільських дядьків. Старші чоловіки багато вміли. Працювали з деревом, із металом, мурували... Дотепер мені легше вдається спонукати себе до фізичної праці, ніж до інтелектуальної.

Жаргон, сленг, арґо – це природно. Коли молода людина у своєму середовищі використовує якісь словечка, щоб підкреслити приналежність до певної групи, у цьому нема нічого поганого. За умови, що ця людина в інших обставинах, в іншому середовищі здатна розмовляти повноцінною мовою. І в часи моєї юності, і тепер є проблема культури мовлення. Потрібні взірці, потрібна мотивація. Якби у нас був прошарок української еліти (не вузьке коло інтелектуалів чи фахівців-філологів), а каста, вершки суспільства (люди багаті, успішні), і якби ця еліта розмовляла рафінованою українською мовою, молодих людей не треба було б агітувати й переконувати, що їхня мова співуча і солов’їна, вони вчили б її, щоб якщо не втрапити до тієї еліти, то хоч би уподібнитися до неї.

Мені відомо, що таке постстресові стани. Я навіть не впевнений, що є якась моя заслуга в тому, що я це пережив. Хоча старався, не боячись визнавати свою немічність, шукав рятунку в лікарів, священиків, знахарок... Йшлося буквально про фізичне виживання. Та й психічне. Альтернативою смерті було божевілля. Це тривало роками, я сидів на антидепресантах. З одного боку, тебе плющать стани, що виштовхують із життя, з іншого – ти постійно причумлений медикаментами. Мене тримали віра в Бога і власна філософія, яку я збирав по крупинках із різних джерел. Мені здається, не потрібно боятися негативних переживань, повнота життя пізнається в дуалізмі. Людина упродовж життя не лише здобуває, але й втрачає. Важливо, щоб наші негативні переживання не руйнували нас, а тільки збагачували досвідом.

Без родини я був би іншою людиною. Самотньою, обділеною, нещасною... Життя людини повноцінне, коли вона живе для когось, а не тільки для самої себе. Скоро виповниться шість років, як померла моя мама Лідія Олександрівна. Довгий час вона єдина була для мене родиною. (Мама завжди жила моїми інтересами, у тому числі творчими. Забезпечуючи потрібні умови, шукаючи кошти для видання книг...). Потім я одружився. Навіть після того, як розлучився з першою дружиною, її родина й далі залишалася моєю родиною. 31 грудня минулого року помер дідусь мого старшого сина Івана – Екгардт Фердинанд Іванович. Це був надзвичайно інтелігентний та оригінальний чоловік. Це втрата для мого сина. І для мене теж. Віра Венедиктівна, Іванова бабуся, Богу дякувати, жива-здорова. Колись я не дуже коректно пожартував (у присутності своєї другої дружини Наталі), що не знати, як з дружинами, а з батьками дружин мені дуже й дуже пощастило. Це правда. Батьки Наталі Галина Олексіївна і Василь Якович Гранічі – прекрасні люди. Толерантні, делікатні. Вони надзвичайно добре ставляться до мого старшого сина, підтримують з ним чудові стосунки. Іван цінує це, я це ціную... Сприймаю це як дар Божий.

Батьківська любов має бути конструктивною, інакше нею можна затероризувати. Синів своїх люблю, намагаюся їм допомагати в міру можливостей і підтримувати в міру розуміння. Я підтримую їх і в тих речах, які не обов’язково збігаються з моїм баченням. Даю їм якісь поради та настанови, коли справа стосується універсальних чинників. Важливо навчитися не нав’язувати дітям особисті уявлення про благо, коли йдеться про їхнє життя, особливо в тій фазі, коли вони залежать від батьків матеріально, ментально, морально... У Наталі є син від першого шлюбу – Андрій. Моє ставлення до нього не відрізняється від ставлення до моїх синів. Отака моя родина.

Я виговорююся у своїх текстах. Поза ними мені нема чого сказати.

Марта ЮЛАНТОВА
Загрузка...
Коментарів: 0

Додати коментар:

УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.

Система Orphus
Яндекс.Метрика
Ukr.net: Автобазар http://avtosale.ua/. Свіжі новини України і світу в режимі реального часу на Укр.нет. Фільми в кінотеатрах на KINOafisha.ua. Телепрограма на TVgid.ua.