USD 27.85 28.05
  • USD 27.85 28.05
  • EUR 32.6 32.9
  • PLN 7.5 7.65

«Я не знаю, що ми зіграємо післязавтра», – Руслана Порицька про 15-річчя «Гармидеру» та V «Мандрівний вішак»

«Театр – це інтимне мистецтво, це живе спілкування. Він існує, аби можна було оголити єство, говорити на болючі особисті теми», – переконана режисерка театр-студії «Гармидер» Руслана Порицька.

Нагода порозмовляти з нею випала напередодні від’їзду трупи до Харкова на ІХ Міжнародний театрально-дизайнерський фестиваль «Живи!»

Чим вражатиме луцьку публіку протягом п’яти фестивальних днів «Мандрівний вішак», чим вирізняється на фоні інших театрів «Гармидер», і чи має шанс Луцьк стати театральним містом режисерка розповіла Інформаційному агентству Волинські Новини. Окрім того, Руслана Порицька поділилася творчими планами та розказала, в чому полягає її особиста трагедія як режисера.

«Гармидеру» вже 15 років. А можете пригадати, як усе починалося?

Ми займалися в університетській театральній студії, і було юнацьке бажання зробити щось цікаве, експериментальне, молодіжне. Ми вирішили йти своїм шляхом, ризикнути і спробувати створити свою студію. Троє засновників – я, тепер уже мій чоловік Павло Порицький і моя колега, подруга, кума Алла Доманська. Можна сказати, що ми до цього часу є осердям театру.

Зараз «Гармидер» – це хобі чи робота?

Я б не розділяла, взагалі не люблю слово «робота». Я люблю характеризувати все, що роблю, як процес: я пишу сценарій, я зустрічаюся з людьми, я проводжу тренінги, репетиції, створюю вистави, беру участь у процесі виготовлення костюмів і т. д. Але ні в якому випадку не працюю. Мені дуже пощастило, адже я надзвичайно люблю те, що роблю.



Найбільший успіх і найбільша невдача «Гармидеру» за 15 років.

Творчий процес відбувається тут і зараз. Кожна нова вистава найважливіша в цей момент, у момент творення. Потім ти її відпускаєш. У нас, дуже несподівано для мене, була хітовою вистава, яку до цього часу просять, але до якої я абсолютно не готова повертатися, оскільки думаю, що ми вже вийшли на інший рівень творення. Це «Містерія Любові». Вона проходила відбори на міжнародні конкурси в Чехії, Естонії, Білорусі, була в багатьох українських містах. Саме з нею я увійшла у 2012 році в дванадцятку молодих українських режисерів за версією Державного центру театрального мистецтва імені Леся Курбаса. Вона стояла в ряду з виставами професійних театрів професійних режисерів. Це для мене був момент стирання грані між аматорським і професійним театром. Мабуть, із того моменту почалося наше входження в український театральний простір.

Щодо провалу, то завжди будуть вистави, які швидко вмирають із тих чи інших причин. І це боляче. Але якщо це не щось актуальне й не сприймається глядачем, хай собі йде. Так, є кілька таких вистав, яких з одного боку мені шкода, а з іншого – ми їх відпустили та й усе.
«Містерія Любові»
«Містерія Любові»


А як протягом цього часу змінився склад «Гармидеру»? Чи є усталені гравці?

15 років – тільки ми, троє засновників. Також є люди, які більше 10 років перебувають у складі театру. Кожен рік залишав когось, хто проходив випробування себе, своєї потреби театру в такому форматі. З древніх акторів, то це Олексій Стаднюк, Юрій Моклиця, Ірина Силюк, Юлія Яцун. Боюся когось не назвати… Це люди, які вже дуже давно в театрі, перейшли ще за наших університетських часів, і надзвичайно важливо, що вони є.

Мабуть, повертаючись до попереднього запитання, найбільша перемога – те, що вони є, те, що не відбувається страшна ротація, коли люди не вибувають до року і десь відходять, а повертаються, залишаються навіть на відстані. Наприклад, у нас є унікальний актор і дуже близька людина. Він зараз проживає в Житомирі, де обіймає серйозну посаду, у зв’язку з чим і був змушений переїхати, але внутрішньо настільки залишається з нами, що навіть деякий час приїжджав грати виставу, де є незамінним (це «Віткацій є/Віткація немає»). Я говорю про Андрія Фаткуліна. Такі люди насправді є, і дуже хотілося б усіх зібрати на 15-ліття.



Як можна стати актором «Гармидеру»?

У нас усе відбувається колективно, і це теж дуже важливий для мене момент. Кастинги, як такі, ми не проводимо, але раз у рік реалізовуємо проект – це відбір до гри-читки. Ми обираємо сучасний цікавий ігровий матеріал і запрошуємо всіх охочих пройти орієнтовно чотиригодинний тренінг, аби відчути, що це таке, наскільки це складно: і психологічно, і фізично, адже сім потів сходять за ті чотири години (сміється, – ВН). Після того ми відбираємо людей на кілька ролей, готуємося принципово лише тиждень, працюємо до ночі на репетиціях. За цей час учасники бачать увесь процес. Єдине, що відрізняє від повноцінної вистави, - те, що в акторів у руках тексти. І після такої гри-читки люди можуть залишитися.

Скажу відверто: зараз ми перебуваємо на дуже перехідному етапі, відчуваємо, що ці 15 років – це, можливо, психологічна межа, яку не можна переступити й піти далі так само. Ми відчуваємо, що потрібно зробити щось, аби трішки переформатуватися, змінити принципи роботи, переосмислити свою діяльність, саму структуру. Тому зараз той період, коли ми не набираємо людей, оскільки розуміємо, що не можемо дати їм повноцінного навчання, якогось стартового входження. Хоча після останньої гри-читки, коли зіграли «Весілля Мари», з’явилися люди, з якими ми співпрацюємо.
Гра-читка «Лист у зоопарк»
Гра-читка «Лист у зоопарк»


Ви говорите про переформатування. «Гармидер» відзначається виставами, що спонукають до роздумів, тримають у напрузі глядача. Чи є в планах зробити, наприклад, розважальну п’єсу, поекспериментувати якось із тематикою?

Ми точно не хочемо досліджувати потребу широкого загалу і робити виставу, до прикладу, зі словом «секс» у заголовку, аби зібрати найбільшу залу в Луцьку. Але ми не зарікаємося від того, що не будемо робити розважального контенту, хоча в чистому вигляді нам це нецікаво. Ми робимо те, що диктується ззовні нашими внутрішніми та суспільними потребами. Ми ніколи не знаємо, що буде наступним, адже ми живемо в такій непевній країні, яка завтра може продиктувати нам щось зовсім нове. Тоді, коли репертуарні театри і надалі ставили водевілі й робили вигляд, що в країні нічого не відбувається, ми займалися геть іншим театром і ставили документалку, робили марафони читань на Театральному майдані. Так само реагували на інші події. Скажімо, за два дні, від ідеї до моменту її втілення, в нас з’явилася документальна читка, присвячена Олегу Сенцову.

Я не знаю, з чим ми виступимо післязавтра. І я вважаю, що саме в цьому фішка нашого театру, як незалежного утворення, і ми можемо собі це дозволити. Незважаючи на те, що в нас немає національної культурної, зокрема й театральної, політики і ми не маємо коштів для забезпечення свого функціонування й можемо дозволити собі робити будь-що, ми несемо відповідальність як громадяни, як жителі міста Луцька, і це нас гуртує. У нас є внутрішня потреба жити життям нашого покоління, тим паче в такий складний період.

Натомість, і я постійно про це говорю, адже для мене це абсолютно незрозуміло, державні театри, які фінансуються державою, замість того, щоб у такі моменти бути втіленням національної політики (я не кажу про повернення до агітаційного театру), виконують розважальну функцію. Тобто роблять те, на чому можуть нормально збивати касу й приватні, антрепризні театри. Це для мене нонсенс.



Щодо репертуару, то підбираєте його згідно з власними смаками? Чи грає роль популярність окремих авторів?

Навпаки. Нам дуже цікаво відкривати авторів. Це також одна з наших фішок. За 15 років ми робили дуже багато спектаклів за творами невідомих авторів. Скажімо, Януша Корчака всі знають як педагога, а ми поставили його «Сенат шаленців». Це прецедент, навіть для Польщі. Цей спектакль був настільки високо оцінений, зокрема й польським міністерством, що я як режисер була удостоєна відзнаки «Заслужений працівник культури Польщі» (усміхається, – ВН). Тобто ми намагаємося відкривати абсолютно невідомі речі. Так само ми ставили «Епіфанії» за творами чудового автора Імантса Зієдоніса. Серед українських авторів – це також не надто відомі імена.

Часто нам закидають те, що ми зневажаємо класику. Але це неправда. В нашому репертуарі є Леся Українка, ми ставили Миколу Куліша. Ми вважаємо їх дуже сучасними, модерними і теж мало відкритими авторами, тому що «Лісова пісня» ставлена-переставлена, але насправді хто зумів прочитати всю її глибину? А там відкриваються зовсім інші пласти. Окрім прикладу вистави Львівського академічного театру імені Леся Курбаса, це абсолютно непрочитана «Лісова пісня». І я би дуже хотіла поставити «Лісову пісню», але вважаю, що ні я, ні наш колектив внутрішньо не доріс до того, аби осмислити цю глибину.

«Сенат шаленців»
«Сенат шаленців»


Особливе місце у творчості «Гармидеру» посідають польські автори. Окрім Януша Корчака, це також Дорота Масловська, Вітольд Гомбрович, Януш Гловацький, Станіслав Ігнацій Віткацій. Чому? Вони близькі українському глядачу?

Так, однозначно близькі. Але все досить прозаїчно. Усе почалося з «Портрета» Славоміра Мрожека. Тоді ми не мали жодної підтримки, ми самі знайшли цей твір і він став нам дуже близьким. Це про докір совісті, який живе, вже уособлений у другові, з чоловіком і в часи функціонування радянської тоталітарної машини є його психічним розладом. Це надзвичайно актуально для нас. І коли ми поставили цей спектакль, дехто казав: в нас зараз демократична країна, навіщо нам взагалі повертатися до цього твору і говорити про минулі часи? Я говорила про те, що, по-перше, пострадянський синдром у нас ще не минув, за такою ж схемою він працює в усіх органах державної влади, в усіх державних структурах; по-друге, я казала, що ми відчуваємо повернення до тоталітаризму. І коли ми востаннє грали «Портрет», до зали зайшов наш друг, колишній консул у Луцьку Кшиштоф Савицький і сказав мені зі сльозами на очах, що розпочалася війна. Тоді справді увійшли російські війська в Крим… У той період ми зрозуміли, що фактично теж жили в тоталітарному режимі. Ось і час, який минув…

Перед тим, коли ми повезли «Портрет» на фестиваль до Рівного, на мене просто накинулися колеги з Білорусі та Миколаєва, які сказали: «Зачем об этом вообще говорить? Мы живем в другой стране. Это неактуально, тем более для молодежи. О чем всё это?» Як кажуть: на злодієві шапка горить. Вони якраз і були з тих регіонів, які, мабуть, підсвідомо відчували, що це про них.

Потім з’явилася велика довіра зі сторони Генерального консульства Республіки Польща в Луцьку, яке запропонувало нам подавати проекти для фінансування. Йдеться про фінансування створення декорацій, реквізитів, костюмів, інших речей, потрібних для вистави. Ми так само обирали те, що нам подобається, не було тиску, ми відчували свободу творчості й мали хоч якийсь матеріальний ресурс. І завжди після створення вистави за твором польського, американського, іншого іноземного автора ми робили на противагу постановку українського авторства. Тільки різниця в тому, що виставу за твором іноземного автора ми можемо створити за кошти тієї держави, тому що є фонди, культурні програми, які фінансують популяризацію творчості своїх авторів за кордоном, а коли йдеться про українську виставу, і в цьому найбільша моя особиста трагедія як режисера, ми робимо за свій рахунок, банально вкладаючи особисті кошти.

Перформанс «Білим. Очищення»
Перформанс «Білим. Очищення»


Як можете охарактеризувати середньостатистичного глядача «Гармидеру»? Чому люди приходять на ваші вистави?

Потреби людей, які відірвалися від совка, позбулися радянського синдрому, не задовольняє театр, який, навіть показуючи сьогодення, залишився на рівні відтворення в минулому столітті. Потреби цих глядачів, яким потрібен сьогоденний театр, ми і задовольняємо. Мені дуже подобається, що є покоління осіб, які виросли з нами, які ходять на наші вистави з підліткового віку. Вони сформувалися, зокрема, на тих виставах. І це надзвичайно приємно.

Це глядач думаючий, який не бажає проковтнути пережовану історію, а потім піти запити її пивом. Він готовий сприймати, критикувати. Ми дуже спокійно ставимося до критики. Навпаки, ми відчуваємо велику нестачу адекватного розбору того, що ми робимо, адже це стимулює. І здоровий копняк – це дуже хороший засіб розвитку (усміхається, – ВН).



Театр – неодноразовий учасник різноманітних фестивалів за кордоном. Чи є різниця у сприйнятті вистав «Гармидеру» тут, в Україні, та за кордоном?

Я б не сказала, що є колосальна різниця. Навіть у різних регіонах України публіка дуже різна. Наша публіка, яка ходить на вистави «Гармидеру», чекає на «Мандрівний вішак», відвідує джазові фестивалі та інші близькі по духу нам заходи, дуже лояльна. І навіть запрошені актори та колективи відзначають щирий прийом луцької публіки. В багатьох інших містах публіка є досить стриманою. І навіть коли ти щось мега круте показуєш (говорю не тільки про «Гармидер»), люди стримано, не встаючи зі стільців, аплодують. Стримана публіка й за кордоном, адже вона багато всього бачила. Проте тамтешня публіка готова більше реагувати, спілкуватися і залишати відгуки.

Однак нам простіше тут, у Луцьку, адже, як би там не було, за кордоном постає мовний бар’єр, а більшість наших вистав побудовані на текстах. Але абсолютно холодного прийому в нас ніколи не було.

«Епіфанії»
«Епіфанії»


Ви активно готуєтеся до п’ятого «Мандрівного вішака». Чим запам’ятається фестиваль цього року?

Одна з особливостей цього фестивалю полягає в тому, що він відбувається в пору відзначення «Гармидером» свого 15-ліття. І нашу волонтерську роботу над фестивалем за підтримки департаменту культури Луцької міськради ми вирішили присвятити цій річниці, тому що вважаємо її дуже важливою, етапною. Окрім того, хочемо зробити цьогорічний «Мандрівний вішак» геть іншим за попередні.

По-перше, ми не проводили відбору, а самостійно запросили різні колективи, аби показати дуже різний театр і нетеатр. Важливою частиною фестивалю буде майстерня «МистецтвоДії», яку очолюватиме відомий акціоніст, перформер Пьотр Армяновскі. Він приїде до Луцька заздалегідь, до нього долучаться перформери та акціоністи з різних міст України, які разом придивлятимуться до нашого міста, його людей, ритму, архітектури, способу життя та щоденного функціонування. І надихаючись усім цим або навпаки пригнічуючись (сміється, – ВН), вони творитимуть перформанс, який представлять 23 вересня. Це дуже незвичне для нашого міста явище, і ми хотіли б, аби наші містяни на це подивилися та спробували, як мінімум, зрозуміти, що таке явище є. Ми пам’ятаємо, як був сприйнятий єдиний минулого року перформанс Антона Романова «Мапа ідентичності/Мова ворожнечі». Якраз мапу ідентичності пропустили й відразу перейшли до мови ворожнечі. Тому ми хочемо, аби люди просто навчилися сприймати різні прояви мистецтва, навіть якщо вони їм не подобаються. Це такий цивілізаційний поступ нашого міста (сміється, – ВН).



Інша крута штука – це вистава, яка творитиметься у Луцьку лабораторно протягом п’яти днів митцями з п’яти міст під керівництвом класного режисера з Харкова, естета, художника за своєю суттю Костянтина Васюкова. Він робитиме постановку про Костю Шишка, якого я вважаю дуже крутим митцем, котрий незаслужено припав шаром пилюки забуття. І як мінімум про нього розказуватимуть у своїх містах, середовищах актори з Чернігова, Києва та Хмельницького, які приїдуть брати участь у цій виставі. Вона буде зіграна наприкінці фестивалю, 30 вересня, на даху ЖК «Супернова». І я думаю, такого в Луцьку ще не було.

На «Мандрівний вішак» запрошені тільки українські митці чи будуть теж гості з-за кордону?

Буде ще один експериментальний україно-словацький проект. Це перформанс, створений під час іншого фестивалю; і він грається тільки на фестивалях, де зустрічаються ці два колективи. Окрім того, приїде ще другий словацький театр, який об’єднує два колективи. Словаки презентують виставу «Про діяння та буття» за твором Габріеля Гарсіа Маркеса «Стариган із крилами». Це невербальна вистава, зрозуміла будь-якому глядачеві. Коли я побачила цю виставу, в мене з’явилася нав’язлива думка про те, що її мусять побачити люди, яких я люблю, зокрема й луцький глядач, якого я обожнюю.

Крім того, новою на фестивалі буде дитяча частина. Будемо разом з іншими театральними студіями міста проводити майстер-класи для дітей, які мріють стати акторами. Цим напрямком роботи безпосередньо займатиметься наше дітище - дитяча театральна студія «Догори-дриґом». Також до нас приїде колектив із Рівного, який покаже підліткову виставу за творами Сергія Жадана (сміється, – ВН). Таких цікавих поєднань непоєднуваного буде дуже багато.

«Монодії в червоному»
«Монодії в червоному»


Ну а доповнення до нашого наміру показати дуже різний театр і нетеатр відбудеться знайомство луцького глядача з таким явищем, як плейбек-театр. Усі охочі зможуть зареєструватися і взяти участь у майстер-класі львівського плейбек-театру, а потім долучитися до імпровистави. Це вистава, яка створюється тут і зараз на історіях, витягнутих із залу.

А на відкриття ми запросимо глядачів на дуже екстремальний, усе залежить, зокрема, від погодних умов, променад-перформанс, який буде побудований на майже всіх виставах «Гармидеру», які ми показували протягом 15 років. Тобто це буде своєрідна театральна прогулянка, яку ми розпочнемо від рідного Луцького районного будинку культури на Ковельській, 56.

Також відбудеться грандіозна, як я сподіваюся, і дуже цікава виставка з перформативними елементами філософського спрямування «Перетин», яка презентує усіх учасників театру «Гармидер». Вона експонуватиметься протягом тижня у відкритому міському просторі.

«Дожити до…»
«Дожити до…»


«Мандрівний вішак» – це не тільки презентація кожного з колективів, а й обмін ідеями. Чи підтримуєте зв’язки з колективами, які минулих років долучалися до фестивалю?

Насправді театральний простір дуже тісний, і театри, близькі за духом, автоматично пересікаються на концептуально близьких до їхньої творчості фестивалях. П’ятий «Мандрівний вішак» збирає передусім ті театри, які класно про себе заявили на попередніх фестивалях, із якими ми підтримуємо контакти, товаришуємо. Ми вирішили привезти також ті театри, які припали до душі нашим глядачам, і показати інший прояв їхньої творчості. Наприклад, театр «Публіцист» із Харкова заворожив луцьку публіку спектаклем «Где-то и около» російською мовою Анни Яблонської, а зараз вони привозять учасницький перформанс «Червоне весілля», який перед цим був на ГогольFest у Києві, Маріуполі, на Parade-fest у Харкові та ін. І вони будуть не просто в Луцьку, а в Теремному (сміється, – ВН).



Театральний світ тісний. Звичайно, ми перетинаємося з цими колективами, спілкуємося, співпрацюємо, але в нас дуже мало можливостей робити спільні проекти. Для цього в Україні повинні організувати відповідні конкурси, адже фінансове забезпечення необхідне.

Які плани в «Гармидеру» після закінчення «Мандрівного вішака»?

Ми працюватимемо над документальним дослідницьким спектаклем під робочою назвою «Кордон». Незважаючи на те, що для нас начебто відкрилися кордони, ми маємо дуже важкі моменти не чисто фізичного перетину, а загального кордону, який існує, зокрема, між нами, між Україною та Польщею, між іншими сусідніми країнами. Чому Польща? Бо саме в цьому напрямку відбувається найбільше перетинів. Ми будемо перетинати кордон у різних частинах, різними способами, у різних якостях і таким чином будемо досліджувати кордон, зокрема й особистий. І на основі власних переживань та історій, які з нами стануться і з яких, я сподіваюся (сміється, – ВН), ми благополучно виплутаємося, ми зробимо виставу, яку презентуємо наприкінці 2018 року.
«Віткацій є/Віткація немає»
«Віткацій є/Віткація немає»


А як часто ви ходите на постановки інших театрів? Що вам подобається?

При мінімальному дотику до анонсу, афіші я можу визначити, чи спектакль вартує уваги і чи він професійно поставлений. Окрім того, знаю дуже багато імен. Тим і керуюся. Але в Луцьку відвідувати вистави фактично немає можливості, привозних хороших театрів майже немає. Коли ми їдемо на фестиваль, наприклад, у Київ, Харків, то поза тим намагаємося відвідати місцеві театри. Під час останньої поїздки до Києва для мене відкриттям стала «Театральна лабораторія» Оксани Коляденко. Обов’язкова програма – театр «Золоті ворота». Якщо це Львів, то це академічний театр імені Леся Курбаса, зараз зі зміною керівниці можна досліджувати теж Львівський академічний драматичний театр імені Лесі Українки. У Харкові – дуже багато театрів. Зараз їдемо на фестиваль «Живи!», тому нормально нашпигуємося враженнями (сміється, – ВН). Загалом Харків – це дуже театральне місто. І я не знаю, як зараз, але раніше в одному Будинку актора там було 25 театрів…

Мій рекорд – це перегляд 26 вистав за 5 днів, але тоді я ледь не зійшла з розуму (усміхається, – ВН). Це був вимушений акт, бо я тоді перебувала у складі журі. А загальна кількість вистав, які я передивилася, становить близько тисячі.



Ви згадали, що Харків – театральне місто. А чи Луцьк може стати театральним містом? І чого бракує для цього?

Я думаю, що не може, адже в Луцьку немає жодної театральної школи, театральної традиції. Якби давали якийсь шанс для розвитку театрального осередку чи театрального центру, то вже звідти могли б розпочинатися якісь експерименти. Вдалі чи ні – це не так важливо. Важливо, щоб було життя, щоб просто почало щось утворюватися. Якби була фінансова можливість запрошувати режисерів, які б приїжджали на місяць і ставили…

Насправді постановка за півроку однієї вистави в академічних театрах – це дуже велика омана. Вони роблять вигляд, що чимось займаються ці півроку. До того ж половина трупи в цей час взагалі не працює. А в них ще є оркестр, балет… У сучасних умовах так не працюють. За три місяці можна спокійно ставити дуже добротну виставу. Вони ж не спочатку починають вчитися…

У нас закрите герметичне середовище. Як у такому середовищі за відсутності вливання ззовні свіжої крові, нового погляду, сучасного вектору може розвиватися театральний процес? Це нереально.

«Кінь, який їздив верхи»
«Кінь, який їздив верхи»


Чи потрібен час для відновленням у період переходу до роботи над іншою виставою? Де черпаєте сили?

Так, після прем’єри потрібно принаймні півдня нічого не робити, аби усвідомити, чи відбулася вистава, адже без проби залом нічого не зрозуміло. Треба це перелаштування, але на нього просто немає часу. Цього року ми знову працювали над «Князівським бенкетом», це історичний напрямок осмислення нашого міста; як тільки його завершили, відразу стартували з «Мандрівним вішаком», а потім традиційна груднева прем’єра. І часу на перемикання у творчому процесі просто не залишається.

Напевно трохи перемикнутися вдається під час фестивалей, коли ти маєш змогу більше спостерігати за кимось. Ще дуже крутий перемикач – лабораторна робота, коли ти повністю на деякий час відключаєшся від усього, закриваєшся в замкнутому просторі з акторами і працюєш тільки над цією виставою – без інтернету, без прийняття дзвінків, майже без їжі (сміється, – ВН). Так ми робили виставу «Монодії в червоному», аналогічно працювали над постановками «Віткацій є/Віткація немає», «Івонна».

«Івонна»
«Івонна»


Про що мрієте як режисер «Гармидеру»?

Про приміщення, про такий собі трансформаційний простір, де можна функціонувати, де б гуртувалася молодь, яка творила б театральні й дотичні мистецькі проекти. Фактично йдеться про культурно-театральний центр, який обов’язково мав би з’явитися в нашому місті, адже Луцьк потребує такої незалежної громадської культурної інституції. За 15 років у нас вималювалася схема того, як би вона мала функціонувати, і утвердилася віра, що вона повинна бути дуже успішною, але для цього потрібно мало і багато водночас – приміщення.

Ольга Шершень
Загрузка...
Коментарів: 3
Маша Показати IP 20 Серпня 2018 10:35
Чудове інтерв"ю з талановитою людиною) Дякую)
ПРЕСА Показати IP 20 Серпня 2018 18:36
Руслана Порицька - талановита, оригінальна, красива, розумна, дуже сексуальна жінка.
Математик Зю Показати IP 21 Серпня 2018 11:49
Цікаве інтерв’ю, цікава особа

Додати коментар:

УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.

Система Orphus
Яндекс.Метрика
Ukr.net: Автобазар http://avtosale.ua/. Свіжі новини України і світу в режимі реального часу на Укр.нет. Фільми в кінотеатрах на KINOafisha.ua. Телепрограма на TVgid.ua.