Історія лучанки, яка після загибелі чоловіка на сході, вчилась жити заново

Усе дитинство Олі промайнуло на Дубнівській, 4А, поблизу цегельного заводу. Вона навчалася у школі-інтернаті неподалік, бо її мамі Лесі Павлівні було важко з трьома дітьми. Адже після розлучення з їхнім батьком жінці довелося працювати на двох роботах.

От і Оля у досить юному віці, одразу після закінчення школи, пізнала смак праці. Закінчивши комп’ютерні курси, у 17 влаштувалася касиром-оператором у боулінг-клуб «Десята кегля» (потім – «Зефір»). Згодом кілька літ пропрацювала в барі у селі Підгайці, де 2007-го і познайомилася з Мирославом Столярчуком – своїм майбутнім чоловіком.

Через три роки вони побралися, а 2011-го в них народилася донька Калина. Так досить незвично й водночас патріотично її назвав саме тато, майбутній боєць роти «Світязь».



«Вона схожа на Мирослава, зокрема й характером. Він її дуже любив і казав на неї Пшеничка. Мовляв, як виросте, то буде вже Колосочок, – розповідає жінка. – Донечці було два роки й вісім місяців, коли батько загинув. Вона його не пам’ятає. Раніше взагалі не хотіла ходити на могилки, а цього року, перед Пасхою, пішла зі мною, взяла відро й ганчірку і сказала: «Мамо, в тата я буду прибирати сама». Виросла вже донечка... Цьогоріч їй – сім, нещодавно пішла в перший клас нової 27 школи Луцька. Розповідаю Калинці про Мирослава, щоб не забувала, що її татусь – герой, прекрасна людина. І я дякую Богові, що він був у моєму житті».

Щасливий татусь Мирослав із донечкоюСтолярчуки в повному складі

Вона й досі не може без сліз згадувати про те, яким довгим і тернистим був останній шлях її чоловіка додому з війни. 28 серпня 2014 року він востаннє подзвонив дружині й сказав, що всіх любить, щоб вона не хвилювалася. А наступного дня, 29-го, загинув у Іловайському котлі. І тільки 15 березня 2015 року він нарешті знайшов останній спочинок у рідних Підгайцях поблизу Луцька. Адже спершу його тіло забрали зовсім чужі люди й поховали як свого в місті Калинівка Вінницької області.

«Спочатку ми взагалі думали, що Мирослав не загинув, а в полоні... Як з’ясувалося набагато пізніше, 1 вересня він вже був у запорізькому морзі, а 5 його забрали і 8 поховали. Але в архіві міста Запоріжжя, де молоденькі працівники навіть у суботу шукали матеріали, ми таки знайшли документи, згідно з якими в «тіла 3201» таки відбирали ніготь та зуб, але на аналіз не посилали, бо знайшлися вже «родичі». Удома взяли зразки ДНК в його мами та дитини, і ще місяця не минуло, як підтвердили, що це справді наш Мирослав. На війні йому повідривало ноги... Та й останки тіл наших солдатів перевозили взагалі в жахливих умовах. Але, дякувати Богу, вони вже вдома», – поділилася гіркою правдою Ольга.

Її чоловік пройшов Майдани, знав досконало історію України, був членом товариства ветеранів УПА, в якій колись служив його прадідусь. Перед «Світязем» хотів ще в один добровольчий батальйон записатися, але там уже не було місць. Дружині про це не казав, а коли вона випадково почула його розмову з другом, то попросив не відмовляти його від цього кроку, а просто зрозуміти та прийняти це належно...

Залишившись без сильного чоловічого плеча, Оля з донечкою була змушена певний час винаймати житло. Аж поки не отримала від держави як вдова загиблого військового кошти на придбання окремої квартири, доклала ще й власні заощадження. Ремонт зробила поки частково. А зовсім нещодавно голова Волинської облдержадміністрації Олександр Савченко пообіцяв жінці допомогти в облаштуванні дитячої кімнати для Калини, та подарував дівчинці ноутбук з нагоди початку першого в її житті навчального року.

Донечка знайшла очима портрет батькаКвітуча Калина

Ольга також вдячна представникам волонтерського руху «Меценати для солдата» Руслану Теліпському і Наталії Скибі, які чи не першими запропонували їй допомогу.

«Руслан – це людина, яка, мені здається, взагалі не відпочиває. Не кожен зможе так підтримувати інших – велике серце треба мати. Також я їздила в Карпати з «Народним тилом» і Світланою Бахваловою. Вона – прекрасна жінка, після зустрічі з якою в мене дуже змінилося життя. Я стала жити не минулим, а майбутнім: для своїх дітей, для себе, згадуючи, звісно, тих, хто був поруч, зокрема Мирослава», – каже моя співрозмовниця.

Вона також не приховала, що зараз має чоловіка, який її підтримує. Від нього народила синочка Остапа. Йому – рік і чотири місяці.

Калинка з братом ОстапчикомОльга з донечкою Калиною

«Попри невтішний діагноз лікарів і людські пересуди, я таки наважилася на другу дитину. Дякую Всевишньому, що він мені дав ще один шанс. Адже й Мирослав, який був старшим за мене на 11 років, учив мене цінувати своє життя і те, що зі мною відбувається. Символічно, що він теж колись хотів хлопчика, бо в нього – доньки. Крім Калини, є ще старша Христина від першого шлюбу. Дівчині зараз 18. Мирослав також її дуже любив, спілкувався з нею навіть після розлучення з її мамою. Він змалку прищеплював Христині любов до України, навчав доньку історії нашої держави», – поділилася Ольга Столярчук.

Загалом, своєрідним мірилом стосунків жінки з іншими людьми після всього пережитого стало татуювання на руці (англійською): «Судити мене має право тільки Бог».

Світлана ЗОЗУЛЯ, Луцьк

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---