«Українському видавцю нема де представити свою книгу», – Дмитро Головенко

Більшість волинян знає Дмитра Головенка як багаторічного очільника Волинської обласної друкарні та книговидавця. Та є у його біографії й маловідомі сторінки. За плечима в чоловіка – і навчання на фізико-математичному факультеті, робота в університеті та планетарії й навіть в онкодиспансері. Про свій життєвий та трудовий шлях він розповів в ефірі програми «Про життя» телеканалу «Аверс».

Чула чимало схвальних відгуків про вашу «Книгарню на Волі», Дмитре Адамовичу. Ви робите акційні пропозиції для тих, хто з певних причин не може собі дозволити купити книгу. Кажуть, що є і така послуга, як доставка книг додому, що дуже актуально в нинішніх реаліях.

Звичайно. Ми робимо все, аби той, хто хоче читати, отримав книгу. Якщо навіть людина не має достатньо коштів, щоб придбати, вона може взяти книжку почитати, при цьому заплатить тільки десятину від вартості. Щодо ціни, то скажу таке: пляшка горілки коштує приблизно 100 гривень, а вино – ще більше. Тобто кожна пляшка горілки – це прочитана книжка. Добре було б робити таку заміну.

Важливо, щоб людина в книгарні знайшла книгу, яка їй потрібна. У нашій книгарні є асортимент для будь-якої категорії читачів. Та особливу увагу приділено темам козаччини, визвольних змагань після революції 1917-21 років, УПА. Коли хтось шукає книгу, якої в нас нема у наявності, я її знаходжу і виписую, але не одну тільки для того читача, а кілька. Кожен українець має більше читати, адже коли ми читаємо, то стаємо кращими.

Але ж важливо і те, які книжки читаємо.

Тут є дуже різкий поділ. Можна читати в інтернеті будь-що, тобто те, що не має літературного редагування, те, що ніхто не аналізував. Скажімо, є історична правда, а є фантазії на цю тематику. Часто до мене приходять люди, які люблять читати листи, спогади, архівні матеріали, а романи на історичну тему – ні. Мені хотілося би, щоб у нашій книгарні стояв такий екран, на якому людина могла б вибрати книгу, що її цікавить, та дізнатися, через скільки днів зможе її отримати.

До того ж, книга – це дуже хороший товар, який не марнується, та зручний подарунок, я сказав би, універсальний. Ви завжди можете підібрати книжку відповідно до смаків людини, якій хочете її подарувати. Ми з дружиною, коли комусь несли якийсь такий серйозний подарунок, то замість квітів до нього дарували книгу. Бо ж квіти за кілька днів всохнуть, а книга – це пам’ять. Коли даруєте книги, завжди треба писати побажання. Адже коли ми їх пишемо, то передусім думаємо про ту людину, про те, чим вона цікавиться та про що мріє, бажаємо здійснення цих мрій. І це дуже добре. Пригадую, я із класу шостого писав оці побажання, потім вони в мене перетворилися на вірші, їх писав у районну газету.

Для того щоб писати, потрібне натхнення. От навіть стоїть питання, письменник – це професія чи ні? Наші письменники мусять працювати журналістами, редакторами тощо. В Україні, певно, і сотні письменників не назбирається, які працюють на творчих хлібах. Мало хто може собі це дозволити.

А книговидавець може?

Книговидавець – це той, хто робить книжку. Він мусить десь взяти гроші на папір, обладнання тощо. Сучасний видавець не такий, яким я хотів би його бачити. От, скажімо, до нього приходить людина, яка хоче видати книжку, а він у неї питає, скільки вона хоче примірників, і називає, скільки це буде коштувати. Правильний видавець мав би сказати: «У вас є хороший текст? Показуйте. Що ви хочете за цей текст? Можемо домовитися на ось таку суму. Дайте дозвіл, щоб я міг його видавати і продавати».

Як відбулося ваше знайомство з книговидавництвом? Адже ви навчалися на фізико-математичному факультеті, й раптом – така життєва зміна.

Ну, це сталося не раптом. Відбулося чимало подій, доки я пройшов шлях від фізика до лірика. Усе – через любов до книги. Книгу я любив з дитинства, коли пас корову в селі, завжди щось читав. Я хлопець сільський, виріс у селі П’яннє на Рівненщині. У нас там гарна природа, хороші люди, я закінчив хорошу школу. Колись собі думав, що література, журналістика – це ніби розвага. У селі ж не заведено сидіти й читати, треба щось робити, а читати – в неділю, на свято або ввечері. Тож уявляв, що й письменники так мають робити: удень заробляти собі на хліб, а ввечері писати. Думаю, це спонукало мене вступати на фізико-математичний факультет, вважав, що точні науки дадуть мені шматок хліба, а вже потім буду собі щось писати. Але оцей шматок хліба забирає так багато часу і так закручує! Бо будь-яку роботу треба виконувати самовіддано. Інакше не буде успіху.

Я почав навчатися в інституті й зрозумів, що луцькі діти мають кращу підготовку. Тому перший рік наздоганяв це все. Тільки після першого курсу став відмінником. Бажання робити найкраще було у мене завжди. Після закінчення вишу я залишився на кафедрі землезнавства, читав астрономію, у планетарії читав лекції з астрономії, фізики й математики. Крім того, мав репетиторство. Це дозволяло мені відчути бізнес, хоч у радянські часи про це ще ніхто не говорив. Тобто мінімальну зарплату міг заробити за день, маючи п’ятьох-сімох учнів. За перше літо, як попрацював, купив собі «Запорожця». Я брався за будь-яку роботу і робив її успішно. Одне слово, вмів заробити копійку. Бо знав, що маю себе забезпечити, адже батьки працювали в колгоспі, тож у них не було що взяти.

Коли тільки приїхав учитися, якось мене обступили місцеві хлопці, хотіли побити й забрати сумку. Я то від них утік, але подумав, що втікати – то не діло. І пішов на самбо. Ці заняття додали мені впевненості. Відтоді мене більше ніхто не зачіпав. Тобто розвиватися треба всебічно. Книга потрібна для того, щоб не атрофувався розум, для абстрактного, логічного мислення, адже читаючи її, ти стаєш співавтором, мозок весь час працює.То як же ви прийшли в те книговидавництво?

В університеті зарплати стали малі, дружина в мене теж працює в університеті на кафедрі математики. І я зрозумів: якщо ми вдвох будемо викладачами, доведеться скрутно. І я пішов в іншу сферу – у медицину. Повчився у Харківському медичному інституті, отримав спеціальність фізика-радіолога й почав працювати в онкодиспансері радіологом, це лікування онкозахворювань методами променевої терапії. Пропрацював там приблизно 15 років.

Коли я почав працювати у Волинській обласній друкарні, вона мала великі площі – вісім тисяч квадратних метрів. Там працювало 160 людей. Друкарня за рік видавала 118 назв книг. Це було найкраще в Україні. Я тоді, до речі, отримав звання заслуженого працівника культури.

Коли я прийшов у друкарню, вона ще книг не видавала. Першою стала книга Віктора Лазарука «Світязь». Для того щоб книги видавати, їх треба десь брати. Я зробив видавництво, яке готувало книги до друку. Постало інше питання – де їх подіти? Потрібні магазини. І тоді я при всіх бібліотеках у районних центрах зробив книжкові магазини, їх у нас було 15. Тобто ми мали замкнутий цикл: видавництво, друкарня і книгарня. Тоді ми використали те, що центр зайнятості давав зарплату цим працівникам. Ми були першими в Україні такими експериментаторами. От ти приходиш у бібліотеку – а там нових книг немає, лише з радянських часів, а в нашому кіоску були найновіші книги з усієї України. Ми з помічником уже колишнього міністра культури Бородянського пробували запровадити, щоб бібліотеки перейшли в режим представлення літератури. Перша така бібліотека – в Києві. Вона має полощу в дві тисячі квадратних метрів, і там представлені усі видавництва України. Другий книжковий хаб – Мистецький Арсенал, який має площу в п’ять тисяч квадратних метрів.

Українському видавцю нема де представити свою книгу. В Луцьку – десять маленьких магазинів. А у містах Європи – величезні книжкові крамниці, де можна сісти, почитати. У мене в магазині поміщається п’ять тисяч книжок. А треба, щоб поміщалося 100 тисяч. Не маємо ми й міжобласного обміну книгами. Тому ми й робили виставку «Книги Великої Волині», тоді до Луцька з’їжджалося десь 40 видавництв, і лучани могли побачити, що привезли житомиряни, хмельниччани, тернопільчани, львів’яни, закарпатці тощо. Зараз перейшли на фестивалі, і ми не бачимо величезної кількості книжок, які видають. Бо книгу мало побачити в інтернеті, її треба взяти в руки, почитати, відчути, а тоді придбати. Оце буде повний цикл.

Дмитре Адамовичу, коли вперше перегорнули Біблію?

Дуже серйозне біблійне виховання я отримав у місійній християнській друкарні в Луцьку, де працював головним інженером. Саме там я вник у релігію, в Біблію. Наш робочий день починався з того, що ми читали розділ з Біблії. Там були й дискусії на християнські теми. Я вважаю, що Слово Боже має бути в душі.

Як ви вважаєте, такі книги можуть змінити людину? Можуть, наприклад, злочинця перетворити на блаженного?

Звичайно! Я недавно побував у Скандинавській місії. Вони працюють з тюрмами, з тими людьми, що згрішили, потрапили у складну ситуацію. Пані Людмила, яка нині очолює місію, знає приклади, коли люди, виходячи з тюрми, ставали гарними сім’янинами, хорошими робітниками, тобто не повернулися на стежку злочину, виправилися завдяки Слову Божому.

Ви уявляєте, яку величезну відповідальність взяли на себе, несучи ту книгу людям? Не складно нести це на плечах 24 години на добу?

Я вам скажу, що це кожен з нас має нести. Бо коли тебе з дитинства мама з татом, учитель не будуть вчити й сам не будеш читати, то ти не будеш ніким. Цивілізація робить з нас людей. Книжка – засіб передання досвіду від минулих поколінь до сучасників. І власне Біблія – це передання духовних знань. Книга – це й засіб розвитку суспільства, тобто нам не треба робити тих помилок, яких колись припускалося людство, а про них ми дізнаємося саме з книжок.

У християнській друкарні мені було настільки добре працювати, що у Волинську обласну друкарню йшов із великим скрипом. Тоді помер її директор і треба було когось призначити. Я був на співбесіді в Антона Кривицького, тоді в Бориса Клімчука, тоді у міністерстві. У мене питали, що буду робити. А я відповідав: «Подивіться на досвід християнської друкарні. Вона видає купу книжок». Ми ж тоді видавали книжки на весь Радянський Союз, навіть на Далекий Схід вони йшли. Тоді відбувався перехід на українську мову й мені хотілося зробити гарну українську книжку. Я вам скажу, що дуже втратив у зарплаті. Але мав мету! У той час обласна друкарня мала непривабливий вигляд, там ще стояли станки, які відливали букви, тобто набір був ручний. Ми перейшли на комп’ютери, купили нові машини. При мені купили машину, що друкувала газети в кольорі. Навіть на семінарах у Києві я виступав і розповідав, як у таких умовах можна стати успішними.

А загалом, хочу всім побажати читати більше й частіше. Виділіть на книгу хоча б пів години на день – і ви станете розумнішими та щасливішими.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---